Волинянин був зниклим безвісти, а згодом став головним сержантом бригади

30 грудня 2025 р. 09:27

30 грудня 2025 р. 09:27

У час різдвяно-новорічних свят особливо хочеться вірити у краще, світле завтра. Наскільки цінною є така віра, добре знає уродженець села Боровичі, старший сержант 118-ої ОМБр Петро Клиш. Саме вона допомогла йому пережити полон, повернутися додому і знову стати до строю Збройних Сил України, аби продовжити боротьбу за нашу державу , пише Юлія Музика “Нова доба”.

Уже пішов десятий рік як Петро Клиш із позивним «Бармен» на військовій службі. За цей час він пройшов шлях від стрільця – помічника гранатометника до координатора сержантського корпусу кількатисячної бригади.

– На військову службу за контрактом я долучився із грудня 2016 року в нашу волинську 14-ту бригаду. Тоді, звичайно ж, було спокійніше. Траплялися артилерійські та мінометні обстріли, але контактних боїв не було, противника ми не бачили , – розповідає наш захисник, котрий воює з російським агресором ледь не все своє свідоме життя, адже на службі з 21-річного віку.

ШЛЯХ У  ВІЙСЬКУ

Його життя з дитинства було непростим. Дуже рано він залишився без батьків. Навчався у Володимирі в школі-інтернаті для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Після її закінчення вступив до академії внутрішніх справ, однак швидко зрозумів, що це не його шлях. Згодом здобув фах маляра-штукатура у Маневицькому професійному ліцеї, але за спеціальністю не працював – обрав армію.

Після служби в 14-й бригаді у 2019 році Петро знову підписав трирічний контракт – уже з 30-ю ОМБр імені князя Костянтина Острозького. Він завершився 7 лютого 2022 року.

– Командир тоді казав мені не звільнятися, бо щось недобре насувається, мовляв, «попруть на нас». Але я відповів, що при потребі повернуся в ЗСУ. Так і сталося. 8 лютого я приїхав у Маневичі до рідних, а вже зранку 24-го був у військкоматі – навіть сумка ще не вся була розкладена , – згадує військовослужбовець.

На початку широкомасштабного вторгнення рф у складі 14-ї ОМБр імені князя Романа Великого він брав участь у бойових діях на Миколаївщині, Донеччині та Харківщині. Нині вже півтора місяця служить у 118-й ОМБр на Оріхівському напрямку в Запорізькій області, а до цього, як боєць 155-ї ОМБр імені Анни Київської, воював на Покровському напрямку Донеччини.

За проявлену мужність під час штурмових дій у вересні цього року Петро був нагороджений високою відзнакою – «Золотим хрестом», який йому вручив Головнокомандувач ЗСУ генерал Олександр Сирський під час відвідин цієї гарячої точки фронту (на знімку) . Як каже сам наш захисник із усмішкою, він уже не просто військовий, а «на всю голову військовий».

Позивний «Бармен» тягнеться за ним ще з 2016 року. Алкоголю він не вживає і барменом ніколи не працював. Просто колись на початку служби вислуховував у бліндажі старшину, з яким вирішила розлучитися дружина, наливаючи йому «по п’ятдесят». Побратими пожартували – і цей позивний залишився назавжди.

ПОЛОН, ЯКИЙ НЕ ЗЛАМАВ

20 вересня 2022 року на Харківщині, під час наступальних штурмових дій, Петро із тяжким пораненням потрапив у полон. Повертаючись із завдання, він не знайшов побратимів у домовленому місці. З вогнепальним осколковим пораненням у бік «Бармен» опинився в руках ворога. Рашисти спершу хотіли його розстріляти, але, дізнавшись, що він розвідник, залишили живим – у надії щось випитати.

– Спочатку нас привезли на три дні в наметове містечко в Курській області. Потім мене відправили в госпіталь до хірурга, бо рана була відкрита. Без анестезії він поколупався в ній, сказав, що осколок глибоко і діставати його не будуть, але наказав зробити щось, аби я «не загнувся» , – згадує воїн.

Після мінімальної медичної допомоги через три тижні його перевели до СІЗО в Курську. У той важкий час, каже Петро, найбільше підтримували спілкування з іншими полоненими та віра, що це пекло колись закінчиться: «Про війну ми зовсім не розмовляли. Розповідали одне одному про своє життя, згадували кумедні історії, думали, як вибратися – чи обміняють нас, чи, може, втечемо. Дуже багато говорили про їжу, бо її катастрофічно не вистачало. Нас годували так, щоб просто не померли з голоду. А ми згадували борщ, сало, вареники…

Полон – це страшно і боляче. Постійна невідомість, неможливість зв’язатися з рідними, фізичний і моральний тиск. Але шанс вижити є».

1 грудня 2022 року сталося диво – Петра повернули в Україну під час обміну військовополоненими 50 на 50.

– Я ще з годину не міг у це повірити, – згадує він. – Думав, нас просто перевозять в інше місце. Наказали тримати голови опущеними, а потім раптом: «Хлопці, піднімайте голови!». Бачу наших у пікселі, український прапор… Спочатку подумав, що це психологічна гра. Аж ні – кажуть: «Вас обміняли!». Я обійняв прикордонника і попросив закурити. Він дав цілу пачку. Я тоді три сигарети підряд викурив – не міг до тями прийти…

У Маневичах на нього чекали три племінниці – Ірина, Ніна й Лариса, доньки його покійного старшого брата Леоніда. Усі часто думають, що це його рідні сестри, адже вони Леонідівни, як і він – Петро Леонідович. Дівчата дуже переживали, коли він вважався зниклим безвісти, і безмежно раділи його дзвінку після обміну. Найперше Петро зателефонував Ірині – її номер був у списку рідних зниклих воїнів.

– В мене дуже багато родичів у Волинській області, з якими ми давно не бачилися й не спілкувалися, – розповідає  він. – Після повернення з полону я дуже радий був усіх відвідати та побачити. Були довгі розмови й спогади про дитинство, про те, як колись я чекав, що приїдуть родичі в гості до нас у село Боровичі.

Після обміну Петро пройшов реабілітацію та лікування, переніс кілька операцій. Уже на початку березня 2023 року він знову став у військовий стрій.

ВІРА, СЛУЖБА І ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

Петро переконаний: надія є завжди, і безвісти зниклі мають шанс повернутися додому:

– Коли я потрапив у полон, знав про це лише я. Усі вважали, що загинув. Навіть хлопці, з якими був на штурмі, сказали, що «Бармен» – «200-й», просто тіло не змогли забрати. А коли я після обміну зареєструвався в соцмережах і почав писати друзям, побратимам  та командирам, багато хто не відповідав, бо не вірив, що я живий – думали, що це пишуть росіяни. Питали: «Братан, ти що, Ісус Христос? Ти воскрес?».

Мене поміняли трохи більше ніж за два місяці, а хлопці, які були зі мною в камері, поверталися і цього року – після понад трьох років полону.

Війна, каже Петро, його не змінила, а загартувала. Через поранення і проблеми з ногою – надірваний меніск – він уже не може бути таким ефективним у бою, як раніше, тому виконує завдання командної ланки. Був командиром розвідувального взводу, займався інструкторською діяльністю, передаючи бойовий досвід.

Коли командир 118-ї ОМБр запропонував йому посаду головного сержанта, Петро спершу вагався.

– А потім подумав: якщо він у мені впевнений, то чому я маю сумніватися? – г оворить «Бармен», який із 1 листопада став головним сержантом бригади, обличчям сержантської та солдатської ланок. – До кожного треба знаходити підхід, думати, як мотивувати. Майже весь день – робочі зустрічі, відвідини хлопців. Постійно навчаюся, розвиваюся, якщо чогось не знаю – питаю в керівництва.

Петро зазначає, що кожен українець може бути корисним для перемоги: «Не всім потрібно брати автомат. Нам дуже треба водії, механіки, кранівники, екскаваторники, бухгалтери, айтішники, фотографи, режисери. Це війна дронів, а не лише піхоти, яку ми бережемо завдяки пілотам».

До війська нині за контрактом приходить багато молоді 18-24 років, яку навчають із нуля.

– Боятися війни не треба, – говорить він . – Кожен має бути на своєму місці. Чоловікам скажу прямо: не чекайте ТЦК. Краще самі йдіть служити туди, де знадобляться ваші навички. Збирайтеся і приходьте до нас у 118-ту бригаду – ми підберемо вам посаду за фахом. Відділення рекрутингу 118 ОМБр – тел.: 068-4712118.

Окремо він звертає увагу й на донати: «Під час оголошення зборів майже 80 відсотків донатів роблять жінки. А де в цей час чоловіки?».

«Бармен» упевнений, що навіть 5 грн можуть врятувати життя. Якщо кожен скине хоча б 5-10 гривень, можна закривати й великі збори.

Сьогодні Петру подобається його служба: «Я поруч зі своїми людьми. Вони виснажені, хочуть додому, але продовжують боротися за Україну. Дякую кожному, хто з нами в строю!».

У різдвяну ніч, коли над Україною знову сходить Вифлеємська зірка, історія Петра Клиша звучить як жива молитва про витримку і віру. Віру в те, що навіть після найтемнішої неволі можна знову стати до світла, до служіння людям і державі. Його шлях – це нагадування кожному з нас: надія не зникає навіть тоді, коли людину вважають зниклою безвісти. Бо завжди є шанс, що вона повернеться додому. А разом із такими людьми повертається й упевненість в тому, що Україна вистоїть і переможе.

Юлія МУЗИКА

Фото з архіву Петра КЛИША та зі сторінки Волинського ОТЦК та СП

Волинські