125 днів на передовій без ротації: історія нацгвардійця з Волині

07 березня 2026 р. 14:46

07 березня 2026 р. 14:46

Нацгвардійцю Юрію Харчуку з селища Колки — 55 років. Уже понад десять із них він служить у війську та боронить Україну на найгарячіших ділянках фронту. Торік чоловік провів 125 днів на передових позиціях на Покровському напрямку , де разом із побратимами стримував атаки ворога, пережив постійні обстріли та кілька разів був за крок від смерті. Вдома на нього весь цей час чекала родина.

«55 років – це не про вік. Це про витривалість, характер і воїнський дух. Військовослужбовець підрозділу РОП БОП військової частини 3045 НГУ з позивним “71-й” 125 днів тримав оборону на передових позиціях. Без відпочинку, без заміни, під постійним вогнем. Попри свій вік, він стояв там, де багато хто не витримує. Стояв і виконував завдання, зупиняючи противника та знищуючи кожну спробу прориву. Його служба стала прикладом непохитності для всього підрозділу. Його витримка – це сила, що тримає фронт. Його шлях – це честь, яку неможливо виміряти. Повага тим, хто боровся й вистояв. Повага тим, хто віддав свої сили й життя за нашу землю. Слава Україні! Слава Героям!» – написав тоді командир воїна Вадим Федоренко, дякуючи нацгвардійцю за надлюдську стійкість і мужність.

Юрій Харчук у минулому – правоохоронець. Нині ж – один із тих титанів, які бережуть Україну. Він людина скромна і неохоче говорить про пережите. Лише зізнається, що за ці 125 днів тричі був за крок від смерті.

«Там не думаєш про страх. Думаєш про побратимів і про те, що за твоєю спиною – дім, діти, Україна. Якщо відійдеш ти – зайде ворог. А цього допустити не можна», – каже наш захисник, додаючи, що війна дронів страшніша за будь-яку іншу.

Ворожі дрони не давали бійцям жодної хвилини безпеки. Оборону тримали втрьох: колківчанин, хлопець із Донецька та колумбієць, який не знав жодного слова українською. Спілкувалися з ним за можливості через перекладач. Боєприпаси й продовольство їм доставляли дронами.

Його спогади про війну переплетені з виснаженням, втратами, зневірою й надією, а ще – з безмежною любов’ю до найрідніших: дружини Наталії, її 14-річної доньки Євангеліни від першого шлюбу, для якої він уже десять років є дбайливим татом, та восьмирічного сина Михайлика. Ідучи на війну, він сказав коханій: «Ми мусимо вистояти, щоб наші діти жили краще». Нещодавно родина, яка не бачила чоловіка й батька сім місяців, нарешті дочекалася його у відпустку.

«Колись ми просто жили – сварилися через дрібниці, сміялися до сліз, планували поїздку до Карпат, працювали кожен у своїй сфері, – ділиться дружина воїна Наталія Харчук. – Тепер навчилися цінувати те, що колись здавалося звичним, повідомлення “Я живий” і коротку телефонну розмову серед ночі.

Пам’ятаю день, коли чоловік ішов на війну. Було тихо – навіть надто. Він складав речі в рюкзак упевнено, адже робив це вже сотні разів, а я намагалася не показати, як боляче стискається серце. Він усміхнувся – ніби хотів заспокоїти мене, а не себе. “Все буде добре, прорвемося”, – сказав і обійняв. Ці слова я повторюю собі щодня, коли небо здається важким, а новини – нестерпними».

За роки Юрієвої служби в родині сталося багато – народився син, були важкі втрати батьків, загубилися друзі, стерлися колишні кордони. Наталія Харчук, викладачка української мови та літератури Колківського ЦПО, з болем розповідає:

«Одні з найважчих його спогадів – зачистки будинків. Згадуючи про це, він плакав і казав: “Я витягував з-під руїн дитячі тільця – цілі й розірвані… десь лежала маленька ніжка, а десь…”. Розкидані тіла побратимів і ворогів… Серце розривається від цих слів.

Мої бабуся й дідусь, які пережили Другу світову, голод і злидні, все життя повторювали: “Хоч би не було війни…”. Коли вона увірвалася в нашу родину й у мільйони інших, я зрозуміла, наскільки це страшно – жити в постійній невизначеності».

Повномасштабне вторгнення застало сім’ю зненацька.

«Пам’ятаю, як чоловік збирався на чергову ротацію, і пролунали слова: “Вставай, війна почалася”, – згадує його дружина. – Він одразу поїхав до обласного центру. Згодом зізнався – вони чекали на ворожий десант, у повній бойовій готовності… Усі ті жахи він носить у собі».

Поки чоловік на війні, серце пані Наталії не знає спокою:

«Ми живемо в постійному стресі. Молитва – як оберіг. Чоловік не раз казав, що на війні в Бога починає вірити навіть невіруючий… Найстрашніше – повідомляти воїнам про втрату близьких, побратимів».

Та попри це вона впевнена у тому, що все буде добре:

«Ми дочекаємося наших захисників – тих, хто сьогодні стоїть між нами й темрявою. Настане день, коли замовкне зброя, і над полями вільно літатимуть птахи, а в оселях знову лунатиме дитячий сміх. Ми обіймемо своїх воїнів, і кожна жінка скаже крізь сльози: “Ти вдома… Ми вистояли”.

Бо світло завжди перемагає морок. Бо любов сильніша за страх. Бо Україна – це ми. І ми пам’ятатимемо кожного, хто пройшов крізь вогонь заради неї. І всього кілька слів подяки за такого чоловіка – справжнього воїна й захисника – зігрівають серце великою гордістю й любов’ю.

І прийде час, коли один скаже: “Слава Україні!”, а мільйони відповідатимуть: “Героям слава!”. І тоді ми зрозуміємо – Перемога настала».

Юрій Харчук і надалі в строю. А на нього чекають ті, заради кого він тримав позиції 125 днів – кохана дружина,  родина, дім і Україна, яку наш Герой захищає вже понад десятиліття.

Юлія МУЗИКА

На фото з архіву сім’ї ХАРЧУКІВ: вручення нагороди за 125-денне тримання оборони на передових позиціях

Волинські