Батько і син з Волині – Валерій-старший і Валерій-молодший Степанюки – стали на захист України

26 квітня 2026 р. 20:04

26 квітня 2026 р. 20:04

Валерій Степанюк із татом Валерієм Миколайовичем.

Батько і син з Нововолинська, не вагаючись, взяли до рук зброю, бо живуть за принципом: «Хто ж, як не ми?»

Валерій-старший пройшов свій фронт ще в зоні АТО. Але з початком повномасштабної війни він знову став добровольцем.

Три роки – Донеччина, позиції, бої. Той самий шлях, який тепер проходить син Валерій, але вже в іншій фазі цієї ж війни.

Наймолодший із сім’ї Степанюків – Валерій, названий на честь батька, у 22 роки  став  на захист держави. Вік, у якому, зазвичай, будують плани, шукають себе, пробують перші серйозні кроки в кар’єрі. Але для нього цей час став іншим. Він уже встиг побачити війну зблизька – не з екранів і не з новин.

Зараз йому вже 26, одружений, разом із дружиною Тамарою виховують доньку Соню, якій два рочки. Під час війни Валерій одружився. Простий, але сильний крок, який говорить більше, ніж будь-які слова. Бо навіть серед вибухів і тривог люди не відмовляються від життя. Вони його тримають – так само, як тримають свої позиції. Це, мабуть, і є найточніше визначення цієї історії: тримати.

Його робота – це тиша ефіру, яка може врятувати життя.

Ми ведемо сьогодні бесіду в редакції із цим уже набагато змужнілим за своїх однолітків юнаком, з чорнявою борідкою, який розмовляє дуже гарною літературною українською мовою. Передчасно змужнілим його зробила війна. Його батько, теж Валерій, пройшов свій фронт ще раніше – у зоні АТО. З початком повномасштабної війни він знову став добровольцем. Три роки – Донеччина, позиції, бої. Той самий шлях, який тепер проходить син, але вже в іншій фазі цієї ж війни.

Старший брат і чоловік сестри також у лавах 14-ої бригади захищають Україну від рашистів. Тітка Світлана – активний волонтер.

Валерій після закінчення школи №2 навчався у Нововолинському електромеханічному коледжі, закінчив Луцький технічний університет.  Свій життєвий вибір різко змінив, коли двоюрідний брат, який служив у прикордонниках, запропонував ще до війни, щоб Валерій спробував себе на військовій службі. Спробував. І ось він вже прикордонник, служить на заставі поблизу міста, займається зв’язком.

– Пам’ятаєш перший день війни? – запитую.

– Якраз перебував на чергуванні, зустрів його на заставі, – розповідає Валерій. – Було нерозуміння, свердлила думка про долю, що буде далі. А далі виконували наказ командування про повну бойову готовність, екепірувалися, а вже із серпня побачив справжню війну. Ми були направлені на підсилення першого прикордонного загону, що дислокувався в Маріуполі, бійці якого першими зустріли ворога й тримали удар.

Як прикордонник Валерій опинився там, де найгарячіше. Соледар. Бахмут. Назви, які для більшості звучать як зведення, для нього – це конкретні дні, обличчя побратимів і постійна напруга, що не відпускає навіть у тиші. Сьогодні він – боєць бригади «Гарт» першого прикордонного загону, начальник служби радіо­електронної боротьби. Це вже не просто участь у боях – це відповідальність за складну і невидиму частину фронту. Там, де не завжди стріляють, але щодня ведеться інша боротьба – за зв’язок, за контроль, за перевагу. Його робота – це тиша ефіру, яка може врятувати життя.

– Після прибуття на місце дислокації, – продовжив Валерій, – нас розподілили у Бахмут і Соледар. Останній вважався спокійнішим, але після нашого приїзду все змінилося на 180 градусів. Прибув туди 17 грудня 2022 року. Ми воювали з «вагнерівцями» і вони, не досягнувши успіху у Бахмуті, почали оточувати Соледар. Як зараз пам’ятаю, наш штаб знаходився на шахті № 5.

– Тут, напевно, прийняв і перший бій? – перепитую.

– Так, як зараз це все перед очима. Чи було страшно? Та не те слово! Було розуміння, що треба щось робити, давати відсіч. Тоді нам поталанило, бо ми потрапили на своєму автомобілі під автоматний обстріл. Як зараз пам’ятаю цей день – другий день Різдва, 8 січня 2023 року. Добре, що це були не крупнокаліберні кулі... Вважаю, що мені з моїми побратимами вдвічі пощастило, бо з нами воювали хлопці з прикордонного підрозділу «Дозор» – навчені, бувалі, мали бойовий досвід. Іноді вони підказували – «роби це і це», або «так і так» – і це діяло. Далі вже і ми почали бити ворога вміло – побачили їх скупчення біля котельні – з автоматів, кулеметів, гранатометів рознесли вщент. Якщо щось стояло, то після нашого удару все лежало.

…Наш герой у січні 2023 року отримав поранення. Лікувався у госпіталях Краматорська, Дніпра, Львова, і знову свій рідний прикордонний загін. Був безмежно радий зустрічі з хлопцями, побратимом Богданом Лобором, також зв’язківцем. Вони завжди один одному підставляють плече допомоги і по службі, і по життю. Богдан є хрещеним батьком Валерієвої доньки.

Зараз Валерій після лікування та реабілітації знову повертається на бойові позиції як офіцер відділення радіоелектронної боротьби бригади «Гарт».

…Для нього завжди дуже вагомими є слова батьків, їхні поради і їхня підтримка. А тато Валерій, учасник бойових дій в час АТО і повномасштабної війни, взагалі є авторитетом у багатьох питаннях, особливо – військових.

Валерій також поділився думкою стосовно запитання про закінчення війни.

– У кожного серед моїх побратимів своя думка. Ми стараємося на цю тему не говорити. Ми просто робимо свою бойову роботу, – скромно каже захисник.

Ігор ЛІСОВИЙ .

Зараз також читають: Головнокомандувач ЗСУ Сирський відзначив військову з Волині .

Волинські