За кілька годин після розмови з дружиною ворожий безпілотник обірвав життя майстер-сержанта

27 квітня 2026 р. 14:31

27 квітня 2026 р. 14:31

«Якби не війна, Сашко давно зустрічав би світанки не під гуркіт артилерії, а на тихому березі річки – з вудкою в руках і спокоєм у серці, – з болем і тугою згадує дружина Тетяна. – Він був затятим рибалкою, навіть на фронт узяв із собою вудки, ніби тримався за той мирний світ, який обов’язково мав повернутися. Казав: після війни надолужить усе. Та цим мріям не судилося здійснитися».

Майстер-сержант, командир відділення третього самохідного артилерійського взводу третьої самохідної артилерійської батареї самохідного артилерійського дивізіону 14 окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого із двадцятисемирічним стажем служби Олександр Денисюк загинув 21 січня 2026 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Ковалівка на Харківщині.

Він народився і виріс у Володимирі, у родині, де був найстаршим із трьох дітей. Окрім нього зростали дві сестри – Тетяна і Наталія. Закінчив гімназію №2, здобув фах електрика, але справжнє покликання знайшов у військовій службі. Після строкової, не вагаючись, обрав армію своєю долею, вступив до школи прапорщиків і залишився служити у рідному місті.

Його історія кохання почалася у сільському клубі в Турівці, де серед музики і сміху побачив Тетяну. Струнка, світловолоса, з блакитними очима – вона одразу запала йому в душу. Їхня симпатія швидко переросла у глибоке почуття. Згодом освідчився, і вони створили сім’ю, в якій народилися двоє синів – Валентин і Владислав. «Це мої козаки», – з гордістю казав Олександр.

Життя текло своїм плином: робота, служба, дитячий сміх у домі. Але у 2014 році війна увірвалася в їхню реальність. Олександр став на захист держави, виконуючи свій обов’язок.

Його приклад надихнув і старшого сина. Валентин також обрав військовий шлях. Однак потім звільнився і поїхав за кордон, де перебував до початку повномасштабного вторгнення. Після повернення вступив до лав прикордонної служби і вирушив на фронт.

Війна дуже зблизила батька та сина. Вони постійно тримали зв’язок, знаходили спільні теми для розмов, підтримували одне одного. Водночас саме війна відбирала прості родинні миті. Олександр так і не розділив радість із сином у день його весілля. Не судилося йому і бути на останньому дзвонику молодшого Владислава.

Він приїздив у короткострокові відпустки, під час яких намагався встигнути обійняти рідних та відчути родинне тепло. Іноді, між буденними розмовами, проривалися слова, які тоді не хотілося чути. Якось обмовився, що хотів би бути похованим із нагородами. Тетяна тоді обурилася – не могла прийняти навіть думки про таке. Лише згодом зрозуміла: він бачив війну без прикрас і знав її ціну.

Олександр телефонував майже щодня. Про тамтешні події не говорив. Але вони нагадували про себе ранами, лікуванням, виснаженням, яке неможливо було приховати. Напередодні загибелі Тетяна разом із свекрухою готували йому посилку.

Остання розмова з Сашком відбулася о 15.15. Вона запам’ятала кожну деталь: його втому, посивіле волосся, незвичну бороду, яка додавала років. Війна змінила його навіть зовні. За кілька годин його не стало. Ворожий безпілотник обірвав життя.

Про загибель жінка дізналася за два дні від представників ТЦК. Найважче було повідомити матір Сашка. Тетяна не наважилася піти сама. Попросила сусідку свекрухи, з якою та була близькими подругами. Неможливо передати той біль, який відчули батьки, дізнавшись про загибель сина. Однак не менш важкими були дні очікування, коли тіло не могли дістати через заміновану територію і ворожі обстріли.

«Разом із тим, попри страшну звістку, у серці жевріла надія: а раптом це помилка, – розповіла Тетяна. – Адже напередодні теж був загиблий із таким самим прізвищем».

Коли ж зрештою Сашка евакуювали і доправили до Чугуєва, вона разом із сином поїхали на упізнання, щоб не чекати результатів ДНК. Жінка зізнається, що перебуваючи біля моргу, так і не наважилась переступити поріг. На упізнання пішов Валентин. Згодом їй винесли речі чоловіка, надія на те, що він живий, згасла.

Поховали Олександра 2 лютого, у такий самий пронизливий мороз, як і в день його загибелі. Незабаром мав бути ювілейний день народження Тетяни – Олександр обіцяв приїхати. Та замість святкування родина зібралася на сороковини.

І все ж він повертається – у снах, у спогадах. Синові приснився зі словами: «Мені спокійно, коли тобі добре». І в цьому – весь він: турботливий та люблячий.

За роки служби Олександр був відзначений численними нагородами. А після загибелі побратими передали Тетяні особливу річ – портрет, викарбуваний на гільзі. Символ війни, що став символом пам’яті.

Поховали захисника на Алеї Слави Федорівського кладовища. На жаль, через хворобу батько Олександра не зміг попрощатися із ним. У воїна залишились дружина, сини та батьки із сестрами.

Жанна БІЛОЦЬКА

Волинські