«І тільки з вірою у краще потрібно у цім світі жити»

06 травня 2026 р. 13:58

06 травня 2026 р. 13:58

Ось уже другий рік з ініціативи власниці етногалереї «Русовичі» Марії Доліновської та керівниці Університету вільного часу Лариси Жили у Нововолинську успішно реалізовується проєкт «Талановиті люди нашого міста». Побоювання, що знайти такі особистості буде непросто, виявилися марними, бо тут проживає дуже багато людей, яких Господь наділив неабиякими талантами. Просто далеко не всі вони через свою скромність популяризують себе. До таких належить і Марія Пановик, якій і була приурочена нещодавня творча зустріч в етногалереї «Русовичі», котра носила назву «Свої літа я в гості запросила».

– Марія Сазонівна – моя сваха, – повідала членкиня Університету вільного часу Тетяна Штембурська. – Випадково потрапив мені на очі один із написаних нею віршів. Слова зачаровували і оскільки я у певній мірі музикантка, то якось відразу лягали вони на ноти. Попросила показати ще дещо із написаного. Треба було бачити, як хвилювалася вона, коли я читала її поезію,адже, по суті, стала першим критиком. Почувши схвальні відгуки, зашарілася, мов дитина. Саме я з часом наполягла, аби пані Марія згодилася на її першу презентацію, яка успішно відбулась у міській бібліотеці. Збігло трохи часу,з’явилися нові вірші, деякі з яких я поклала на музику.

Піснею «Не питайте у жінки про вік» на слова Марії Пановик, музику до якої написала Тетяна Штембурська, у виконанні нещодавно створеної при Університету вільного часу вокальної групи «Шляхетні панянки», і розпочалась ця зустріч.

– Ще у молодості, – сказала Марія Пановик, – працюючи певний час бібліотекаркою, почала писати вірші. Правда, ніколи і нікому їх не показувала та й не намагалася зберегти. З часом і зовсім забула про це захоплення. І тільки через десятки літ, уже коли почалася війна, якось їхали разом з нині покійним чоловіком і побачили зграю лелек. Не знаю, звідки, але у голові вмить виникли римовані рядки: «Летіли лелеки за обрій далеко, обпечені крила війною були». Уже вдома подумки повернулася до цих слів і відразу ж написала свій за довгий час перерви вірш:

Летіли лелеки за обрій далеко
Обпечені крила війною були,
Та рідную неньку вони не забудуть –
Весною вернуться додому вони.
Загояться рани, прийде перемога,
Волошки розквітнуть на житніх полях
І тільки у серці щемітиме болем
Пам’ять про тих, що загибли в боях.
Вони вже не зможуть вернутись додому,
Обняти кохану, матусю, дітей,
Лиш батько старенький витре рукою
Скупую сльозу з помарнілих очей.

Зараз у пані Марії уже майже сотня власних поезій. У більшості з них звучить, наче заклинання: тільки з вірою у краще треба у цім світі жити.

Багато її віршів присвячені оспівуванню села, волинського краю. Бо саме тут, у селі Мочулки на Турійщині, вона народилася у працьовитій родині. Батьки усе життя працювали у городній бригаді, виховували трьох дочок, наймолодшою з яких була Марійка. Після закінчення школи дівчина певний час працювала у сільській бібліотеці. Мабуть саме там, серед книжкових полиць, зародилася любов до слова. А життя креслило свої плани: здобувала середню спеціальну освіту у Луцькому кулінарному училищі. Професійний шлях розпочався у Турійському комбінаті громадського харчування. Тут зустріла судженого і у 1984 році переїхала жити до Нововолинська. З часом народилося дві прекрасні донечки, які вже й самі стали матусями та подарували трьох чудових онуків.

Багато років Марія Пановик присвятила роботі на бавовно-прядильній фабриці, а коли підприємство закрилося, добре вписалася у новий колектив – міську лікарню, з яким не розлучилася й досі, хоча давно вже на пенсії.

Повиростали діти і тепер у жінки не бракує часу для власного хобі – написання віршів, в яких оспівує красу рідного краю. Багато з цих поезій озвучили на творчому вечорі. До сліз схвилював спів Яночки Герез, у виконанні якої прозвучала пісня на музику Тетяни Штембурської і слова Марії Пановик «Я вас запрошую у казку». До речі, Яна – донька захисника України, який з перших днів війни захищає її кордони. І коли юнка співала пісню «Тату, татусю, як хочу я вас обійняти» , то вже не знайшлося тих, чиї очі не були б зволожені.

Серед віршів Марії Пановик немало присвячених нашому важкому сьогоденню. Її поезія душі – це не просто рими, а крик душі, молитва за кожного захисника і реквієм за тими, хто вже відійшов у вічність,боронячи від ненависного ворога свою землю.

У творчості Марії Сазонівни є особлива сторінка – роздуми про те, що тримає нас на плаву, про людську долю, хитросплетіння стосунків, про вічне почуття любові. А ще це також спроба відшукати відповіді на питання, які рано чи пізно ставимо ми самі собі.

Якби могла змінити щось в житті
Я в Бога лишень попросила,
Щоб не було проклятої війни,
Щоб в мирнім небі сонечко світило…

– Подібні зустрічі – це завжди більше, ніж розмова, – поділилася враженнями Лариса Жила. – Це погляди,котрі розуміємо без слів. Це паузи, наповнені сенсом. Це тепло, яке важко виміряти. Поезія Марії Пановик – щира,глибока, жива. Вона не прагне вразити – вона торкається серця, бо у кожному рядку – правда, у кожному слові – досвід, у кожній інтонації – частина серця. І, мабуть, саме у такі миті відчуваєш цінність життя у простому – бути поруч, чути, відчувати, ділитися, не відкладати на потім, не мовчати, коли є що сказати.

Були того вечора щирі вітання і пишні букети від доньки Руслани, колеги Ірини Богуш, радниці міського голови Катерини Варвус, власниці етногалереї «Русовичі» Марії Доліновської та інших. А у серці кожного на цій чудовій імпрезі залишилося подароване тепло поезії-роздуму, поезії-тиші, де кожне слово має свою вагу і закликає вірити у краще.

Валентина ПЕТРОЩУК

Волинські