«По «Волині» моя мама навчилася читати, а біля неї – і син Едуард»

17 травня 2026 р. 19:24

17 травня 2026 р. 19:24

Будинок Потапчуків здалеку видно – на ньому підняті національний жовто-блакитний прапор України й червоно-чорний.

Подружжя Володимира та Ольги Потапчуків із села Щитинь Камінь-Каширського району – давні шанувальники газети «Волинь». Вони в один, як мовиться, голос зізналися, що з дитинства бачили її в своєму батьківському домі. А потім, як одружилися (а це вже – понад пів століття!), то по сьогодні її передплачують

Адресу Володимира Миколайовича, якому дісталася 1000 гривень від «Волині», визначив Михайло Денисюк із села Велика Глуша, що на Любешівщині, назвавши число «6», яким і був позначений конверт, у якому він надіслав квитанцію про передплату нашої газети. А вручали ми виграш, звичайно, подружжю, адже з перших слів стало зрозуміло, що потрапили до своїх двох шанувальників. Як сказала дружина Ольга Петрівна, виписує «Волинь» вона, але в адресі, звичайно ж, вказує, як годиться, чоловіка – главу сімейства.

І чоловік, і дружина з дитинства бачили нашу газету в своєму батьківському домі

Їдучи в Щитинь, уже знала, що Володимир Потапчук був свого часу головою місцевої сільської ради. Коли ж при зустрічі про це зайшла мова, то Володимир Миколайович сказав:

– До цього треба було пройти багато «сходинок» – починав різноробочим у колгоспі Щитиня, потім шоферування,  затим одержав посаду інженера з техніки безпеки. Був ще парторгом, завідував машинним двором, і аж тоді  – сільським головою.

Чоловік родом із Щитиня, а ось  його дружина – з Дольська.

– Направили мене сюди, – розповідає Ольга Петрівна, – з дипломом педагога. Викладала і зарубіжну літературу, й іноземну мову. А ще й співала, й малювала – в сільській школі, де часто не вистачає вчителів, треба багато знати й вміти. Тут і судженого свого зустріла, заміж вийшла.

Уже п’ятдесят один рік шлюбові Потапчуків. Десь на рік менше минуло з того часу, як стали передплатниками газети «Волинь». Бо, за словами подружжя, після весілля трохи поїздили – якийсь час навіть жили в росії. А як повернулися в Щитинь, то й почали виписувати – на той час  це ще була «Радянська Волинь, яку і чоловік, дружина з дитинства бачили в своєму батьківському домі.

– Навіть по «Волині» моя мама, вже в літах, навчилася читати, – каже Володимир Миколайович. – Вона колись закінчила два класи польської школи, але читати не вміла. Перш назву газети, заголовки, що великими літерами осилювала по складах, а потім і до самого тексту перейшла. Побачивши таке, купив я їй дитячу Біблію.  І сталося так, що біля баби навчився читати, так само по «Волині», і її внук – наш син Едуард.

–  Старша дочка Ліля вже ходила до школи, була третьокласницею, – додає Ольга Петрівна, – але я знала, що меншого брата вона не вчила читати. Аж якось чую, що він з газети щось зачитує. Кличу до себе, бо зразу не вірилося  – думка була, що, може, від когось слова запам’ятав. Відкриваю йому іншу сторінку, й він справляється із завданням. Як баба освоювала грамоту по газеті, то він прислухався, придивлявся і схоплював своєрідні уроки.

Газета, то не телевізор, і не інтернет. Читаєш її й насолоджуєшся.

П’ятниця в оселі наших шанувальників – газетний день. Отримують свіжі номери (а передплачують ще й нашу «Цікаву газету», і районну газету «Полісся») й читають по черзі: чоловік – одну, дружина – іншу.  Штудіюють, як самі кажуть, від першої до останньої сторінки. І не по діагоналі...

– Дуже цікава газета, – говорить Ольга Петрівна. – Зараз, по правді, перш за все, шукаємо, хто найбільше допомагає фронту,  читаємо про хлопців, котрі воюють на передовій, і тих, хто, на жаль, загинув.  Я колись не дуже спортом цікавилася, а тепер і цей розділ не пропускаю. Приємно було дізнаватися про перемоги наших паралімпійців. А як серце болить, коли бачиш у кожному номері список загиблих! Ніби й не земляк, прізвище незнайоме, але ж то всі – свої, наші. І в кожного – мама, дружина – як то їхня душа розривається!

– Я взагалі люблю читати. Газета, то не телевізор, і не інтернет. Читаєш її й насолоджуєшся, – долучається до розмови Володимир Миколайович. – Кожне слово так гарно, до ладу сказано. Тож доходиш до кінця публікації й повертаєшся – ще раз прочитуєш. А потім із дружиною ще й обговорюємо, ділимося думками.

«А третій прапор бережемо на Перемогу!»

Троє дітей виростили Потапчуки – дві доньки й сина. Зараз залишилися самі. Так склалися обставини, що тільки найстарша, Ліля, живе в Щитині, син, Едуард, – у Дніпрі, а донька Тетяна – у Вінницькій області.

Обійстя наших шанувальників неважко знайти – їхній будинок здалеку видно – на ньому підняті національний жовто-блакитний прапор України й червоно-чорний. А от «клубочок історії» цих стягів розплутався, коли ми дізналися, що подружжя Потапчуків по-особливому очікує Перемоги України в цій кровопролитній війні, що триває вже п’ятий рік. Виявляється, уже четвертий рік на передовій їхня старша дочка Ліля – вона, бойовий медик, служить в батальйоні безпілотних літальних апаратів 100-ї Волинської бригади. На фронті у велику війну і їхній онук – син  доньки Тетяни, Артур.

Син Едуард воював ще з 2014-го. Вернувся додому в 2015, але десь через рік знову пішов у військо, де його й застала повномасштабна війна. Там він – і досі.

– Ось тоді, коли Едуард пішов  в АТО, ми й повісили на хаті жовто-блакитний прапор, – розповідає мама захисника. – А вже в повномасштабну війну Ліля привезла з Краматорська червоно-чорний стяг. Так на нашому будинку стало два прапори. А невістка прислала ще один червоно-чорний прапор, на якому вишитий Герб України – Тризуб. Але його ми бережемо на Перемогу!

Для журналіста з газети «Волинь» – ексклюзив. Звичайно ж, Потапчуки показали той стяг, який чекає слушної нагоди, щоб теж поповнити незвичайну колекцію своєрідних фронтових  реліквій. З приводу того, як хазяює подружжя, найперше Ольга Петрівна сказала:

– А отак – чоловік добудовує, впорядковує терасу біля літньої кухні. Говорить: «От буде Перемога, то хочеться, щоб було де поставити столи, за якими збереться вся родина».

... За традицією, на наше прохання подружжя Потапчуків називає число, яке й визначить ще одного переможця редакційної акції. І це – «309». Тож 1000 гривень від «Волині» дісталася Ніні Григорівні Верешко із селища Шацька.

Долучайтеся і Ви до нашої передплатної естафети: для цього треба виписати «Волинь» хоча б на місяць (64 гривні + 20 гривень прийом передплати) і надіслати квитанцію про передплату на адресу: 43016, газета «Волинь», вул. Ковельська,2, м. Луцьк, Волинська область. На конверті обовʼязково зазначити: «Акція для передплатників-2026». Конверти з річними передплатниками гратимуть протягом усього 2026 року – тобто 52 рази (стільки буде тижнів), піврічними – перші пів року, квартальними – протягом кварталу, місячні – протягом конкретного місяця! Наш передплатний індекс: 30000.

Катерина ЗУБЧУК

Волинські