«Я, напевно, помру, але заради тебе, зайченя, щоб ти могла жити вільно», - почуте на вулиці в Луцьку не відпускає...

23 травня 2026 р. 19:20

23 травня 2026 р. 19:20

Дай Бог нам усім такої мудрості, а ще більше – доброти, поваги й вдячності до наших захисників.

Ми – в невідплатному боргу перед тими, хто готовий віддати життя за незалежність і свободу України, її майбутнє

Вертаюся з ринку алеєю Центрального парку в Луцьку. Назустріч – чоловік. У якусь мить він сходить на узбіччя й присідає навпочіпки біля дерева, спираючись рукою на його стовбур. Прискорюю ходу з думкою, що людині стало погано. Коли вже наблизилася, незнайомець, очевидно, зауваживши, що привернув до себе увагу, піднімається й продовжує свій шлях, накульгуючи на ліву ногу. Порівнялися. Таки не втримуюсь – запитую: «Може, вам потрібна допомога?» Незнайомець (на вигляд – йому не більше п’ятдесяти літ, але голову вже щедро посріблила сивина) посміхаючись, говорить на мої слова: «Дякую! Все добре. Це в мене після поранення...»

А я йому дякую, зрозумівши, що переді мною – один із тих, хто був на війні (на чоловікові був цивільний одяг, тож із першого погляду й не визначиш його статусу). Ми розійшлись, а мене ще довго не покидала думка про те, що не спрацювала до кінця журналістська  цікавість: все-таки треба було поговорити з цим чоловіком більше. Всім, хто був на війні, є що розказати, в кожного – своя історія, з яких, як із безлічі пазлів, вимальовується портрет воїна-захисника України.

Так само, сидить гвіздком у голові почуте від старости одного з сіл на Любешівщині (не конкретизую, бо не маю на це згоди) про односельчанина, який втратив на війні обидві ноги, – після важкого поранення їх довелося ампутувати. До того ж ампутація така висока, що не підлягає протезуванню. Живе цей молодий чоловік із батьками. По суті, він – безпомічний. Має автомобіль, переобладнаний на ручне управління, рідні посадять за кермо – їде... До речі, є (чи була?) в нього сім’я – дружина, дитина, але вона мешкає на Ратнівщині. Закономірне питання: «Чому подружжя не разом?» Може, дружина й не кличе (чи «не дуже кличе») до себе.

Але найімовірніше чоловік сам вибрав такий варіант, знаючи, що йому так простіше й надійніше: батьки – це ті святі люди, які до кінця нестимуть свій хрест, і син, який би він не був, ніколи не стане для них тягарем. Може, колись таки ми зустрінемося з ним і розповім на сторінках газети про цю, ще одну зворушливу історію...

На жаль, на п’ятому році  повномасштабної війни таких скалічених життів  дуже багато. Фізичні травми, безперечно, впливають на ментальне здоров’я – психіка отримує не менші травми. І не секрет, що, не всі ми знаємо, як нам поводитися при зустрічі з військовими.

З цього приводу можна прислухатися до того, як характеризують цю тему психологи. Вони наголошують, наприклад, на тому, що треба спілкуватися на рівних, без жалю, оскільки жалість знецінює та принижує гідність: «Ветеранам потрібна підтримка, а не співчуття, що робить їх «жертвами». А ще ж треба пам’ятати про повагу до кордонів – не втручатися в особистий простір, якщо людина не йде на контакт. Не випитувати про бойові дії чи запитувати: «А ти вбивав?».

Це – табу, і зрозуміло, що нікому адекватному не прийде в голову говорити про це, розуміючи, що цим спонукає людину заново пережити свою травму – жах і складні емоції, через які пройшла.

Хоча, звичайно, психологи не можуть передбачити всіх ситуацій й виписати по пунктиках, як діяти. Про це подумала, натрапивши нещодавно у фейсбуці на пост якраз до цієї теми. Його авторка описувала подію, свідком якої стала в Луцьку, на зупинці громадського транспорту. Сюди прийшов військовий, який був трохи напідпитку. Він задав людям декілька питань – всі відсахнулися, як від прокаженого, хоч чоловік не був агресивний.

А військовий тим часом підійшов до маленької доньки авторки посту й спитав: «Зайчику, що я такий страшний? Що я зробив?».

Дівчинка з цікавістю дивилася на нього – мама не перешкоджала, розуміючи, що він не несе загрози. В якийсь момент чоловік став на коліно й сказав: «Я, напевно, помру, але заради тебе, зайченя, щоб ти могла жити вільно».

Коли підійшла маршрутка, яку чекали мама з донькою, жінка звернулася до військового: «Дякую вам, з вами все буде добре. Ви не загинете. Ми всі будемо вас чекати...».

Дай Бог нам усім такої мудрості, а ще більше – доброти, поваги й вдячності до наших захисників, коли постаємо перед таким життєвим екзаменом!

Катерина ЗУБЧУК, заслужений журналіст України.

Волинські