Дощ, якого просили, приніс... еротичні сподні

24 травня 2026 р. 21:11

24 травня 2026 р. 21:11

Просили дощу на городи, а не Валиної білизни до Петрової копиці.

У Нетудихатах дощу чекали так довго, що навіть стара криниця на краю села почала кашляти пилюкою. Городи стояли сумні, як люди після поганих новин. Огірки не сходили, буряки мовчали, картопля лежала в землі й удавала, що її тут узагалі нема

Люди добрі, – казала 66-літня баба Галя біля магазину, – як ще три дні дощу не буде, то я свої помідори не поливатиму, а відспівуватиму.

Її чоловік Петро, 61-річний дядько ще ого-го, стояв поруч, сперся на велосипед і мовчав. Бо Петро давно навчився: коли Галя говорить про помідори, дощ, сусідок або жіночу мораль – краще мовчати. Особливо про сусідок.

А сусідкою в них була 38-річна Валя Самсониха (одинока мама чотирьох дітей від невідомих чоловіків) – моторна, весела і така, що могла вийти до криниці з відром, а пів села вже знало, що вона «не просто вийшла, а щось має на думці».

Найбільше це знала баба Галя.

– Дивися мені, Петре, – казала вона щоразу, коли Валя проходила повз двір. – Бо я тебе знаю.

– Та що ти мене знаєш? – зітхав Петро. – Я вже сам себе не завжди знаю.

– Ото ж бо й воно! – відповідала Галя. – А Валя, може, знає!

Петро тоді переводив очі на небо і просив у Бога дощу. Бо дощ – це хоч якась тема, не пов’язана з ревнощами.

І от одного дня село таки вирішило: досить чекати. Зібралися люди біля каплички. Старші жінки молилися, чоловіки знімали кашкети, діти чекали, чи буде щось цікаве, а пес Бублик лежав у тіні й дивився так, ніби він особисто відповідає за атмосферний фронт.

– Господи, пошли нам дощу, – шепотіла баба Галя. – Тільки нормального. Без шкоди. Без біди. І без дурниць.

Та, видно, останнє слово небо не розчуло, а розвеселило.

Ой, Петре, – зітхнула Марфа, – у твоєму віці «просто стояв» – це вже підозріло.

Бо вже за годину з-за лісу насунула хмара. Спершу темна, поважна, як голова комісії. Потім загриміло. Потім подув вітер. А тоді – як лине дощ!

Люди раділи. Земля пахла. Курява прибилася. Листя затремтіло. Городи ожили.

– Слава Богу! – вигукнула баба Галя. – Почув!

І в ту саму мить вітер, якому, видно, було мало просто дути, вирішив узяти участь у культурному житті села.

Він залетів у двір Валі Самсонихи, шарпнув мотузку, на якій сушилася білизна, і здійняв у повітря все те, що Валя ще зранку вивісила «на сонечко».

Білизна полетіла над селом урочисто, як прапори на параді. Один рушник упав на грушу. Наволочка зависла на антені в дяка. А найменш очікуваний предмет – яскраві Валині еротичні труси – вітер поніс просто до сусідської копиці сіна.

До тієї самої копиці, біля якої Петро саме ховав від дощу граблі.

Петро стояв під накриттям, дивився на небо й думав про вічне: чи встигне він після дощу підгорнути картоплю і чи Галя перестане нарешті казати, що він «занадто привітно здоровкається».

І тут йому просто під ноги з неба впало те, що в Нетудихатах одразу назвуть «матеріалом слідства».

Петро остовпів.

– Оце так дощ… – тільки й сказав він.

Але в селі, як відомо, якщо щось падає з неба, то перша це бачить не Бог, а сусідка.

Баба Галя саме вибігла з хати забрати відро, побачила Петра біля копиці, а ще – Валину білизну – і в її очах блиснуло так, що блискавка на небі виглядала просто слабенькою лампочкою.

– Петре-е-е! – протягнула вона голосом, від якого пес Буб­лик піджав хвоста.

Петро повільно повернувся.

– Галю, це не моє.

– А я бачу, що не твоє! – гримнула вона. – Ото ще не вистачало!

– Воно з неба впало.

– З неба?! – Галя підперла боки. – Ти мені ще скажи, що ангели носили!

– Та вітер заніс!

– Ага! Вітер! Уже й вітер у нас Валю Самсониху до тебе носить?!

З хати вибігла Валя – мокра, розгублена, з порожніми прищіпками в руці.

– Тітко Галю, не сваріться! То моє!

– Я й без тебе бачу, що твоє! – відрубала Галя. – Питання не в тому, чиє. Питання – чого воно біля мого Петра?!

– Та бо вітер!

– Усі ви на вітер спихаєте! – сказала Галя. – Один вітер винен: і білизну несе, і чоловіки потім стоять біля копиці, як пам’ятники пригодам!

На шум збіглися сусіди.

Прийшла тітка Марфа з каструлею на голові замість парасольки. Прийшов дядько Семен у гумових чоботях на босу ногу. Прибігла листоноша Ліда, бо «якщо скандал, то раптом хтось щось передплатить».

– Що сталося? – питали люди.

– Дощ прийшов, – сказала Марфа.

– І що?

– З білизною.

Село завмерло.

Петро, який за життя пережив армію, колгосп, дві грошові реформи, ремонт хліва і Галину ревність, зрозумів: це найскладніша хвилина його біографії.

– Люди, – сказав він, – я до цього не причетний. Я просто стояв.

– Ой, Петре, – зітхнула Марфа, – у твоєму віці «просто стояв» – це вже підозріло.

Народ засміявся.

Галя не сміялася.

– Валю, – сказала вона суворо, – ти свою білизну забирай. А ти, Петре, йди в хату.

– Та я ж граблі ховав!

– Будеш тепер мене ховати від сорому!

– Галю, який сором? – образився Петро. – Воно ж прилетіло!

– От у тому й біда, Петре, що до тебе ще щось прилітає!

Валя почервоніла, але теж не втрималась:

– Тітко Галю, та ваш Петро тут ні при чому. Якби я хотіла щось занести, я б не через небо передавала.

Сусіди зареготали так, що дощ на хвилину ніби притих послухати.

Але Галя була жінка принципова. Вона взяла палицю, підчепила Валину білизну на самому кінчику, як небезпечний доказ, і понесла через двір.

– На, забирай. І дивися, щоб більше твоє добро до мого сіна не літало.

– Та я що, керую погодою? – спитала Валя.

– У нашому селі, Валю, я вже нічому не дивуюся.

Петро тим часом тихенько пробував відійти до хати.

– Стояти! – скомандувала Галя.

– Галю, я мокрий.

– Я теж не суха, але тримаю слідство.

– То що мені робити?

– Мовчати й не дивитися.

– Куди не дивитися?

– Нікуди!

Петро покірно втупився в землю.

– І на землю не дивися, – додала Галя. – Бо я тебе знаю: там теж може щось лежати.

До вечора про скандал знали всі Нетудихати. У магазині продавчиня Ганя казала покупцям:

– Хліб є, сіль є, сірники є. А свіжі новини – біля Галиної копиці.

Дяк намагався зняти Валину наволочку з антени, але та трималася, як передвиборча обіцянка. Пес Бублик витягнув із калюжі чийсь рушник і гордо носив селом, ніби прапор перемоги. А діти бігали й кричали:

– Дощ із трусами! Дощ із трусами!

Наступного ранку село прокинулося свіже, вмите і щасливе. Городи напилися. Пилюка зникла. Усе, що мало сходити, почало думати про життя.

Баба Галя сиділа на лавці біля хати й лущила квасолю. Петро поруч ремонтував граблі, тихий, як монастирська миша.

Повз проходила Валя Самсониха.

– Добрий день, тітко Галю!

Галя мовчала.

– Добрий день, дядьку Петре!

Петро відкрив рота, але Галя глянула на нього – і він одразу закрив.

– Добрий, Валю, – відповіла замість нього Галя. – Тільки ти тепер, дитино, як білизну вішаєш, то камінням притискай.

– Та я вже прищіпок докупила.

– Прищіпки – то не гарантія, – поважно сказала Галя. – Бо вітер у Нетудихатах такий, що йому аби скандал.

Петро тихо буркнув:

– Та я ж казав…

– Петре!

– Мовчу.

І відтоді в Нетудихатах з’явилася нова прикмета:

✶ якщо довго нема дощу – молися;

✶ якщо дощ прийшов із вітром – перевір мотузку;

✶ а якщо маєш ревниву жінку – не стій біля копиці, навіть випадково.

Волинські