З редакційної пошти: «Вишиті історії. Слово, що тримає»

07 червня 2026 р. 18:37

07 червня 2026 р. 18:37

Таку назву мав творчий вечір у Нововолинському палаці культури, який зібрав багато поціновувачів поезії і прози Валентини Мирошниченко – жінки нелегкої долі, однієї із тисяч тих, кого війна змусила залишити домівку і податися у зрілому віці у незнайомі краї. Тут цікаво переплелися життя і слово.

А ще усі разом проживали це через символ, який близький кожному українцю, – вишиванку. Бо це не просто одяг. Це історія, зашита у нитках. Це пам’ять, яку не записують словами, але передають із покоління в покоління. Хоча на вечорі йшлося про іншу вишивку. Про ту, що створюється не голкою, а словом. Бо так само, як у вишиванці зашиті історії нашого народу, у словах Валентини Мирошниченко зашитий її особистий шлях.

– Я мешкала і працювала у чудовому місті Соледар на Донеччині, – почала сповідь пані Валентина. – Тут народилися діти, з’явилася найбільша радість – онуки, мали власне житло. Та великомасштабна війна зруйнувала усе і змусила покинути місто. Я не збиралася нікуди їхати. Та діти були наполегливими. Для збору мала лише дві години. У дві невеликі валізи склала найнеобхідніше і вирушила у незвідане. Дорога була важкою, поки дісталися Львова. А звідти вибір випав на Нововолинськ. Чи вагалася? Так, але жодного дня не пошкодувала, що потрапила саме сюди. Тут зустріли привітно, поселили у гуртожиток профтехучилища. З перших днів відчули увагу і співчуття.

Поезія ще з юності полонила її душу. До війни твори Валентини Мирошниченко друкували у Соледарі в колективних збірках «Лунай, поезія, лунай». Особливо розвинувся її талант на Волині. Отож почала публікувати вірші в альманахах «Роздуми», «Відродження», «Стихія», «Обійми», «Вир думок», «Затишок», «Осінній реверанс». У своїх творах авторка відображає радість і душевну насолоду, кохання й співпереживання, добро, яке перемагає зло, любов до рідного краю та його природу. До речі, спробувала себе і у прозі. Нещодавно побачила світ перша збірка поезії і прози пані Валентини «Мереживо життєвої мозаїки». У ній оповіді про людину і світ навколо неї. Тут переплітаються природа і щоденне життя, кохання і випробування, тиша мирних днів і гірка реальність війни.

П’ятий рік триває ненависна війна, а болем у серці щодня озивається рідне місто Соледар. Бо там був дім, там життя мало свій ритм. З особливим щемом у серці пані Валентина прочитала вірш-спогад про рідне місто.

Мій рідний Соледар, пробач!
Я не з тобою зараз, я не вдома,
А серденько щемить щодня,
Якби ж хтось знав, що їду я надовго.

8 квітня 2022 року – це та дата, яка стала межею між “до” і “після”. Тоді й обірвалася нитка, яка десятиліттями стелила візерунки її життєвого шляху у рідній стороні. Але життя продовжується. Поруч з’являються нові люди. Ті, хто підтримує. Ті, хто допомагає втриматися.

– Їх я знайшла, відвідуючи заняття у фонді «Карітас-Волинь», буваючи на засіданнях літературно-мистецької вітальні «Мамина криниця» при публічній бібліотеці, – вела життєвими дорогами Валентина Мірошниченко. – Вдячна організаторам та учасникам «Клубу елегантного віку», «Університету вільного часу», етногалереї «Русовичі».

Саме тут, на Волині, почалася її нова сторінка творчості. Її оповідання – про пережиті події, про людей, з якими зводили життєві дороги у цей важкий для кожної людини та й всієї країни час. Прекрасно вдаються замальовки про природу. Про це говорили депутат районної ради, голова літературно-мистецької вітальні «Мамина криниця» Ярослав Гиць, колеги по перу Любов Занічковська та Людмила Микитюк.

Тематичний вечір прикрасили виступи танцювального колективу «Флекс», вокального об’єднання «Надія». Чимало віршів Валентини Мирошниченко поклала на музику Тетяна Штембурська і деякі з них звучали у виконанні вокального гурту «Шляхетні панянки» Університету вільного часу.

За словами Валентини Мирошниченко, її найбільше надихають на творчість нові зустрічі. Зокрема, з учасниками поетичної родини у Звягелі, Києві. Тут слово вже не просто звучить. Воно знаходить відгук, об’єднує і стає частиною великого живого полотна.

Того вечора присутні побачили особливу вишивку. Гаптовану не нитками, а словами. Вишивку, у якій є і біль, і дорога, і люди, і бажання жити далі. Як і у справжній вишиванці цей візерунок вже неможливо стерти. Він залишається у пам’яті, у серці та у слові.

Валентина ПЕТРОЩУК

Волинські