Майже пів сотні життєвих історій з «Пошматованої світлини»

15 червня 2026 р. 11:31

15 червня 2026 р. 11:31

Постійні читачі нашої газети либонь пам’ятають цікаві і зворушливі життєві історії, які до редакції надсилала Любов Андрієвська. Поступово їх назбиралося на солідну книгу, яку, як нам стало відомо, нещодавно видала ця авторка, яку у місті більше знають як Любов Гавуру, яка майже тридцять років працювала у Володимирському фаховому коледжі, коли він ще був сільськогосподарським технікумом. У цій книзі, як зазначено в анотації, зібрані вірші та оповідання, які народжувалися у різні періоди життя – під впливом подій, переживань і людей, що були поруч. Авторка пише так, як бачить і відчуває – без прикрас, але з теплом і глибиною, які нікого не залишать байдужими.

А сама пані Люба до цього видання написала таку посвяту:

Маленька книжечка

– Ну що там у вас? – похмуро глянув на бригадира Анатолій Іванович. Той спересердя махнув рукою:

– Та знову Ковальський десь встиг випити за обідню перерву і вже робота зупинилась – і осікся, бо шеф аж побагровів.

– Негайно звільнити його за статтею, аби й іншим не кортіло! Це вже в нього не один раз так було!.. Ірино Михайлівно! – гукнув у напіввідчинені двері. Терміново підготуйте наказ на звільнення Ковальського, а я підпишу.

Бригадир злякано дивився на шефа. Таким розлюченим він його ще ніколи не бачив. Хотів щось сказати на захист, але той так глянув, що аж голова втягнулася у плечі, аж подих перехопило, допоки вибігав з кабінету. Оце так халепа! Думав, що обійдеться доганою чи «матеріалкою», як завжди, а тут ось така паскудна історія вийшла.

На вулиці на нього вже чекав Ковальський.

– Що, знову шеф мені не дасть преміальних за цей місяць? – він лупав п’яненькими очима і якось дурнувато посміхався. – А моєму малому знову потрібна операція, вже третя. То де ж я візьму гроші? – розгублено розводив руками.

Бригадир мовчав. Секретарка викликала Ковальського до шефа..

Дорослий чоловік вийшов з трудовою книжкою в руках і плакав, немов мала дитина:

– І куди ж я з цією трудовою піду? Хто мене тепер на роботу візьме? Навіщо було так писати, я ж би сам написав «за власним бажанням».

Хлопці розраджували його, як могли, бо й самі були напідпитку, а бригадир відводив погляд

…У п’ятницю під вечір у шефа безперервно дзвонив телефон. Розгубленим, наляканим голосом бригадир повідомив Анатолію Івановичу про те, що Ковальський наклав на себе руки…

Хтось засуджував Віталія за цю кляту пристрасть до оковитої, інші жаліли його хлоп’яток (у нього їх троє), а ще інші засуджували керівника, хоча той і сам собі не знаходив місця. Здавалося, ну що там ця трудова – маленька книжечка? А вона виявилася здатною відібрати людське життя, дане Господом.

Напередодні цієї страшної історії наснився Анатолію Івановичу сон. Снилася мама, виразно, як ніколи. Спочатку сварила його, потім просила про щось, а пізніше лише мовчки плакала. Знав, що ніколи не сниться мама просто так, а від чогось застерігає, бо для неї, напевно, він так і лишився 15-річним, коли лишила його на цім світі.

Машину занесло на великій швидкості, крутнуло на слизькій дорозі. Немилосердно завищали гальма, перед очима промайнуло життя, страшний біль пронизав тіло, і настала темрява. Але, напевно, на цей раз смерть не змогла перебороти життя, бо він був потрібен тут, на землі, і Господь лишив його на цьому світі.

Ще дуже боліла голова, майже не відчував ніг, але попросив привезти до нього дружину Ковальського. Біля лікарняного ліжка стояла невисока худенька жінка, з темними колами під великими сірими очима. Думав, побачить там ненависть, a побачив лиш втому і біль. Її руки міцно стискавали хустинку з усіх сил, напевно, вона так намагалася стримати ридання. Неслухняними губами попрохав жінку присісти і чомусь запитав:

– Ви хто за спеціальністю?

– Я – бухгалтерка, але ніхто мене не бере на роботу без стажу із такими малими дітьми, тож я іще не працювала за спеціальністю.

– Нічого, навчитеся, ми допоможемо вам з роботою також і діток ваших не залишимо напризволяще.

– Я дякую вам за те, що мої дітки не залишаться без хліба, – і заридала нестримно.

До болю знайомий голос, знайоме темнокаштанове волосся, прикрите чорною хустиною, і ці сірі очі. Аж запекло у скронях, коли напружив пам’ять і запитав вражено: Ви, ви…ти Оксана?!!

Здивовано підняла заплакані очі на забинтоване обличчя чоловіка, нічого не розуміючи. А я – Анатолій із 55-ї квартири, ти чуєш мене, Оксано?!

– Толік … – прошепотіла. Плакали обоє, не стримуючи сліз. Тендітна, згорьована жіночка і цей міцний, владний «шеф», весь перебинтований.

Пошматована світлина

Галюня чекала кінця місяця, бо тоді вусатий дядько з фотоапаратом через плече пообіцяв привезти з міста її світлину.

Її мали фотографувати вперше в житті, і вона так хвилювалась. Мала колись бачила в родичів листівку, котра її вразила. На ній була гарненька дівчинка в світлому платтячку, кучеряве волосся спадало на плечі, а на голові – темний берет. А ще був підпис незнайомими літерами, казали, що англійськими.

Вся вулиця знала, що у вівторок має приїхати дядько-фотограф. Мама змила Галюні пахучим милом волосся, аби цю «кудлю» можна було легко розчесати, одягла в світле у дрібненький горошок плаття з бантом на поясі, а оскільки не було берета, старший брат одягнув свою кепку на її голівку, повернувши козирком назад.

Дівчинка стояла під щойно розквітлими китицями бузку, що аж пахтів весняною красою. Їй вже п’ять виповнилося, а коли місяць закінчиться, їй привезуть справжню світлину…

Мама навіть не пішла на базар, чекала з дитиною до самого вечора, а дядько з фотоапаратом так і не приїхав. Ввечері старший брат сказав, що місяць закінчився, а її «фотка, наверно, не получилась». Галюня так і заснула в сльозах. A вранці, коли всі розійшлися по своїх справах, її розбудив голосний стукіт у двері:

– Хазяї! Є хтось вдома? Несіть гроші і забирайте фотку!

Галюня швидко підхопилася і побігла на цей голос. Але це вже був не той вусатий дядько, а молодий з фотоапаратом. Він тримав у руках її світлину:

– На, глянь, бачиш, як гарно вийшла! Дівчинці аж подих перехопило. На неї дивилася незнайома Галюня, її великі здивовані очі, брови ніби намальовані, усміхнені повні вуста відкривали рядок рівних зубчиків. Гарно зачесана «кудля» кучерявилась на плечах, а ця братова кепка-беретик доладно сиділа на її голівці. Мала побігла в хату за грошима, а мама забула їх покласти на столі. Вона вибігла до цього хлопця і почала благати:

– Почекайте, добре, я зараз, – і побігла до сусідки через дорогу. Вона знала, що тато на роботі, мама пішла на базар, а сестра і брат в школі. Бігла з такою надією до сусідки, а там на дверях – замок. А до іншої сусідки не посміла бігти. Вона чула нещодавно, як вони з мамою дуже сварилися поміж собою, то хіба ця недобра жінка позичить?

Галюня з жахом побачила, що той юнак сідає на велосипед:

– Ви ж мали вчора приїхати, ми з мамою вас так чекали! – вже плакала вона.

– Ти, дрібното, ще будеш вказувати, що мені робити. Знаєш, скільки я цих фоток ще маю розвезти? Дивись, яка розумниця знайшлася! – мовив з такою злістю, що дівчинка аж голову втягнула в плечі зі страху.

A він сів на велосипед і виїхав на дорогу, щедро политу нічним дощем. Зупинився в кінці греблі, щось дістав із сумки, глянув, і став розривати на шматки, кидаючи їх під ноги, та швидко поїхав геть. Галюня своїм дитячим серденятком відчула, що то була її світлина…

Коли вона добігла до кінця греблі, то побачила її в багнюці: валялися кусочки нової сукеночки, кусочки гарного зачесаної кучерявої «кудлі», китиці розквітлого бузку і половинка розірваної руки. Мала голосно ридала, вибираючи її з болота. Вона намагалася помити ці кусочки на узбіччі, де була чистіша вода, а вони чогось стали розповзатися в її рученятах.

Пізніше в її житті були різні світлини, були вдалі і не дуже. Але оця перша була для Галюні найдорожчою. Вона й досі, коли згадує її, то на очі мимоволі набігають непрохані сльози. Вона була для неї, ніби ота перша любов, котру людська недоброта цинічно змішала з болотом.

Сумне повернення сина

Із фронту приїхали до нас побратими Сергія, аби віддати його землі та розповісти, яким він був там, з ними, і як загинув. Розповісти, що він не мав загинути, був упевненим, що має дожити до Перемоги, адже вдома на нього чекають сини, дружина й мама, котрі моляться за нього.

Мама Сергія Гавури: Я не припиняла, синочку, молитися за тебе, то, напевно, твій ангел-охоронець (як казав священник) задрімав на хвильку і не вберіг тебе. Господи, як же, сину, я тебе любила! Казали мені, що я тебе надто люблю, але я не могла по-іншому, не вміла, бо ти – кровиночка. Для нас, матерів, допоки ми живемо, наші дочки і сини є дітьми, хоча й дорослими. Тобі 45, а я чомусь зараз бачу, як ти робиш перші кроки, як вимовляєш «мама» і так щасливо смієшся Здається, це було зовсім недавно.

Побратими розповіли, що навіть ідучи у найважчий бій (а там, де ти був, завжди були важкі бої), ти йшов першим і обов’язково з усмішкою – нею ти прикривався, ніби щитом, і підбадьорював хлопців. Твоя молитва, молитви дружини і твоїх синів врятували тебе у 2015-му році у тій бійні, захистили ми тебе і на початку теперішньої, але доля чомусь розпорядилася так недобре. Ти казав, що ви мусите зупинити їx, бо вони за такий короткий час будуть тут, де ми живемо. Ніколи не засуджував тих, хто видумував різні способи, аби не йти на війну.

«Вони бояться, – казав, – а там такі не потрібні, бо страх не дозволить їм захищатися й захищати. Кожен має зробити свій вибір сам».

…Пізня ніч, горить свічка, я молюся Господу й дякую Йому, що ти вже біля нас у рідній землі, а не десь там. А проклинати цих убивць не маю права. Творець Сам знає, як із ними бути, а в мене є право молитися вже за спокій твоєї душі. А у вас прошу, хто знав мого сина, помоліться за нього, бо його душа дійсно була доброю й щирою, і він, напевно, до кінця вірив, що захистить нас. Не судилося…

Лебединий танок

Про них є багато пісень і віршів. Люди ними захоплюються і навіть заздрять їхньому коханню.

Ніна Іванівна відразу назвала його Тошею. Чому? Вона сама не знала. Він прибився до її гусей пізньої осені, коли ті зарано повернулися додому, бо річка раптово замерзла, і їм довелося шукати іншого притулку. Гусак сичав, скубав його, відганяючи від гурту, але він тягнув по мерзлій землі перебите крило і вперто йшов за ними на подвір’я. Такого дива за свої 70 прожитих літ жінка ще не бачила. Понівечений птах викликав у неї таку жалість, що вона була ладна навіть старого гусака покарати за нападки на нього. Де цей лебідь був, чому він опинився тут, ніхто не знав. А скалічений бідак не міг сказати.

Зимував в окремому хлівчику, де колись зберігались дрова й вугілля. Був замурзаний, став із білого сірим, хоча гуси так і не прийняли його до гурту, бо старий гусак надто вже опікувався своїм «гаремом». Та Гоша й не дуже переймався цим. Йому вистачало товариства сусідських дітей Ромчика і Людочки. А сама Ніна Іванівна могла довго з ним балакати про все на світі. Він схиляв голову набік і уважно слухав. Дивився на жінку темними очима, і їй здавалось, що він геть усе розуміє. Жила сама, діти навідувались нечасто, бо неблизька дорога. А в лебедя від належного прикорму і людської доброти позаживали рани і зміцніло перебите крило..

Ніби добра мама, весняне сонце потихеньку будило сонну землю. Прокинулася й річка і почала з гуркотом скидати із себе лід. Навкруги терпко запахло весною. Занепокоївся Гоша. Він піднімав високо голову ніби щось шукав у піднебессі, навіть не дивлячись на ласі шматочки улюбленої булки, котру приносив йому Ромчик. Був неуважний, коли Ніна Іванівна розповідала йому про свої клопоти. «Когось чекає»,- здогадалась жінка.

А поважний старий гусак знову повів свій табунець, що за зиму вже значно зменшився, на річку. На віддалі від них йшов Гоша. І хоча це вже був сильний великий лебідь, у конфлікт із гусаком не вступав. Він знав, хто тут господар, а хто – гість! І враз аж зупинився вражено! На річці вже були ті, на кого він чекав таку довгу зиму. Спочатку біг, потім змахнув зміцнілими крильми і впав каменем біля своїх. Але що це? Лебеді не впізнали його, насторожено шипіли, не пускаючи до гурту. І той споконвічний інстинкт підказав Гоші, як бути. Він почав бити крильми по воді, здіймаючи цілий фонтан. То повністю занурювався у весняну купіль, то знову легко біг по воді. Це тривало довго, і нарешті, той замурзаний нечупара почав змінюватись на очах. Це вже був не сірий Гоша, а з водяної купелі виринав красень-лебідь. Його родичі були змученими і виснаженими довгим перельотом, а він – виплеканий добрими людськими руками. Зграя зачудовано дивилась на нього. І раптом невелика граціозна лебідка відокремилась від гурту і швидко попливла до Гоші. Вона впізнала його.

А на березі вже були Рома з Людочкою, зупинялись випадкові перехожі, поспішала Ніна Іванівна, навіть не встигнувши обмити руки від залишків тіста Адже там був їхній Гоша!

Всі дивились туди, де була лебедина пара, Прекрасне й незабутнє видовище! Він — величний, красивий, ніби казковий принц, а вона – ніжна, граціозно нахиливши голівку, щось розповідала в танці. Може, про те, як сумувала за ним там, далеко-далеко. Як вірила в те, що він обов’язково виживе, і була вірною лише йому одному. Це ж їхній, тільки їхній танок, якому був і біль розлуки, і радість зустрічі. Сонце вже кидало на землю скупуваті промені, а ця прекрасна пара не помічала нікого й нічого навкруги.

– Гоша! Гоша! – кричав з берега Ромчик. – Йди сюди, до нас! – кликав, простягаючи руки. І в голосі дитини було таке благання, що лебідь зупинив свій танок і швидко поплив до нього. Лебідка стривожено дивилася йому вслід. Але Гоша зупинився неподалік від берега й нахилив голову.

– Дивіться, дивіться! – радісно закричала Людочка. – Він нам кланяється!

– Він так дякує і прощається з нами, – сумно про мовила Ніна Іванівна.

А зграя вже лаштувалася летіти далі, туди, за горизонт. Вони зупинились, бо і на віддалі відчували, як цей зранений побратим чекав їх.

– Не летіть, літа, так дуже швидко, хай поплава з лебедем лебідка, – прошепотіла жінка.

– Бабусю Ніно, ви щось сказали? – здивовано глянула на неї Людочка.

– Ні, дітки, я тільки побажала їм щасливої дороги,- посміхнулась жінка крізь сльози до дітей.

Якщо вас зацікавила ця книга, придбати її можна у редакції газети «Слово правди» за символічною ціною – 100 гривень.
Кошти від продажу авторка планує використати для придбання необхідних товарів для наших захисників.

Волинські