«Читаю «Волинь» і перечитую – вона для мене, як наркотик»

27 червня 2026 р. 20:36

27 червня 2026 р. 20:36

Ніна Верешко, яка мешкає в озерному краї Волині – селищі Шацьк, – давня наша шанувальниця. А почалося з того, що, як пригадала жінка в нашій розмові, десь чверть століття тому передплату на неї... виграла в лотерею, котру організував тодішній керуючий Волинського головного регіонального управління «ПриватБанк» Микола Романюк

Адресу Ніни Григорівни, якій дісталася 1000 гривень від нашої газети, визначили Володимир та Ольга Потапчуки із села Щитинь Камінь-Каширського району. Подружжя назвало число «309», яким і був позначений конверт, у якому вона надіслала квитанцію про передплату нашої газети.  Завдяки цьому ми й зустрілися із поціновувачкою «Волині», яка, виявляється, збирає домашній архів з нашої газети – і в бібліотеку не треба йти, щоб знайти примірник зі статтею, яка колись зацікавила.

«20 липня 1969 року прибули ми в Шацьк –  та так і залишилися тут»

Ніна Григорівна – родом із Полтавщини. В селі Сухоносівка Чорнухинського району закінчила школу й стала студенткою Лохвицького педагогічного училища. У 1963 році її, вчительку початкових класів, направили на Волинь. Потрапила на Маневиччину.  Три роки вчителювала в Прилісненській школі. Складалося так, що на цьому могла й попрощатися з Волинню. Бо коли відпрацювала необхідний термін («була така умова: раз держава тебе вивчила – мусиш потрудитись там, куди тебе направлять»), то збиралася повертатися на свою рідну Полтавщину. Але оскільки вчителів на Волині не вистачало, як їй сказали, то закінчилося тим, що вона ще три роки працювала в Костюхнівці.

– А в Прилісному, – розповідає Ніна Григорівна, – у мене вже був хлопець. Під час строкової служби він якось приїхав у відпустку й покликав мене заміж. Хоч Микола був на три роки молодший, відповіла згодою, й ми одружилися. По правді, була думка, що все-таки поїдемо до мене, на Полтавщину. А у Шацьку жила моя рідна сестра з сім’єю. От і вирішила я, що перед від’їздом на свою малу батьківщину, треба її відвідати, бо коли то ще потраплю в ці краї?! 20 липня 1969 року прибули ми сюди. Запам’ятала число, бо то було якраз на мій день народження. Та так і залишилися тут.

Тож живе Ніна Верешко в озерному краї Волині вже 57 років. Заочно закінчила Луцький педагогічний інститут. У Шацьку народилися дві доньки подружжя. А от щодо того, коли почала читати газету «Волинь», то було так:

–  Не знаю вже з якої нагоди, приїжджав у Шацьк тодішній керуючий Волинського головного регіонального управління «ПриватБанк» Микола Романюк. На цій зустрічі розігрувалася лотерея, один білет і я купила – й виграла передплату на «Волинь»! З того часу вже й не розлучалася з нею.

А щоб продемонструвати, що то не просто слова задля гарного слівця, Ніна Григорівна приносить картонні ящики, в яких зібрані примірники нашої газети (отакий незвичайний домашній архів) і каже:

– Читаю «Волинь» і перечитую – вона для мене, як наркотик. Згадається якась життєва історія, мудрість людська – вертаюсь до неї, ще і ще.

«Віддам цю тисячу на добру справу заради перемоги України»

Вже доньки повиростали, покинули рідну домівку («так склалося, що одна, молодша, Люба, в Пирятині на Полтавщині живе – їздила до бабусі, то там і заміж вийшла»). Сьомий рік, як овдовіла Ніна Григорівна. Тож залишилася в своєму домі сама. Оскільки є людиною активною, то вихід на пенсію в 55 років гнітив, бо хотілося приносити ще якусь користь. Жінка із вдячністю пригадує, як  її покликали у ветеранську організацію Шаччини, де вона десять років була секретарем. А потім – у Шацьку районну організацію інвалідів. За активну громадську діяльність, зокрема в Університеті 3-го віку, мала відзнаки. Свого часу пенсіонерка-активістка була депутатом Шацької селищної ради.

– А коли почалася повномасштабна війна, то вже більше – вдома, – каже Ніна Григорівна.

Мені ж після того, що розповість жінка далі, хочеться додати: «Вдома, але не наодинці. А з газетою «Волинь». Виявляється, з перших тижнів великої війни вона веде зошит, в якому записує, скільки захисників-Героїв з Волині полягло за Україну.

Та візьми ж, пане президенте, забери оті всі гроші в олігархів та купи зброю, та вижени тих кацапів з України, щоб їх і близько не було.

«У кожному номері вашої  газети, на третій сторінці подається цей печальний список, – каже жінка. – От я записую й підраховую: на п’ятому році повномасштабної війни – це вже вражаюче число. Серед тих, хто віддав життя за Україну, – троє моїх учнів. А як матерям, дружинам, дітям втрачати рідних людей!»

А ось стосовно того, чим подобається газета, що в ній для Ніни Григорівни найцікавіше, то відповідь така:

– Я читаю все – від першої й до останньої сторінки. Хтось, може, подивується, але я й судоку розв’язую. «Затягнув» газетний серіал про бабу Параску і бабу Палажку. Як уже говорила, не просто читаю, а й перечитую. Свого часу розчулила доля Романа Романчука, який втратив на війні обидві ноги, руку, вразила сила його духу... Коли почалася велика війна, то я, лягаючи ввечері спати, із слізьми зверталася до Бога з проханням: «Господи, дай мені знати, як далі жити!». А у нас у Шацьку є ж і російська церква, й українська церква. І якось мені приснилася Православна церква України – ніби я стою перед нею (вона побудована, до речі, на тому подвір’ї, де була колись школа початкових класів, в якій я багато років працювала). І після цього я вже пішла в українську церкву.  Хоч до цього молилася в російській – там маму мою відспівували (вона шістнадцять років жила в мене й тут померла), і чоловіка. Але з 2022-го все змінилося.

І ще  Ніна Верешко дуже емоційно говорила таке:

– Наші олігархи тримають свої капітали в офшорах. Думаю: «Ну нащо людині стільки грошей – що вона два віки житиме, чи двома ротами їсть? Та візьми ж, пане президенте, забери оті всі гроші в олігархів та купи зброю, та вижени тих кацапів з України, щоб їх і близько не було. Щоб тут вільно могли жити, дихати наші діти. А то ж пороз’їжджалися по світу...»

Звичайно ж я поцікавилася, на що Ніна Григорівна планує витратити 1000 гривень від «Волині».

– Хочу задонатити нашим захисникам. Але так, щоб знати, кому конкретно вони дістануться. Почекаю, що буде збір коштів для когось із земляків на автомобіль, наприклад, і віддам цю тисячу на добру справу заради Перемоги України.

...За традицією, на наше прохання Ніна Григорівна назвала число ще одного переможця редакційної акції. І це – «96». Тож повідомляємо, що 1000 гривень від «Волині» дісталася жителю селища Любешів Михайлу Колбу. Вітаємо з перемогою Михайле Уляновичу!

Долучайтеся і ви до нашої передплатної естафети:

Для цього треба передплатити «Волинь» хоча б на місяць (66 гривень + 20 гривень за прийом передплати) – і надіслати в редакцію конверт із передплатною квитанцією на адресу: 43016, вул. Ковельська, 2, м. Луцьк Волинської області.

Передплатний індекс газети «Волинь»: 30 000.

Завтра зустрінемо разом!

Катерина ЗУБЧУК.

Волинські