«Обставини не питають, чого ви боїтеся». Бойовий медик Хеджі з Волині — про свій шлях і знання, які рятують життя

05 липня 2026 р. 09:08

05 липня 2026 р. 09:08

« Краще нехай турнікет болить вам, ніж серце тим, хто прийде вас провести в останню путь » , — каже бойовий медик із позивним Хеджі.

У його словах немає пафосу чи бажання налякати. Лише досвід людини, яка бачила, як кілька правильних рішень у перші хвилини після поранення визначають, чи житиме вона.

До російсько-української війни медицина його не цікавила. Сьогодні він — сертифікований бойовий медик, працював у складі групи медичної евакуації на лінії бойового зіткнення, а тепер навчає військових і цивільних у Центрі підготовки населення до національного спротиву Волині .

В інтерв'ю ВСН Хеджі розповів, як війна змінила його самого, чому перестав відкладати життя «на потім», які помилки найчастіше допускають люди під час навчань і чому навички домедичної допомоги сьогодні потрібні кожному.

— Ваш позивний «Хеджі» досить незвичний. Звідки він взявся?

— До війни моїм захопленням було розведення африканських білих їжачків. Коли настав час обирати позивний, спочатку був варіант «Їжак», але англійське слово hedgehog для радіозв'язку виявилося занадто довгим і незручним — у ньому багато глухих звуків.

Тому його скоротили до «Хеджі». Коротко, чітко — і так цей позивний залишився зі мною. До речі, їжаки — дуже цікаві тварини: вони гіпоалергенні, неагресивні й за належного догляду можуть бути чудовими домашніми улюбленцями.

— Зараз ви навчаєте людей рятувати життя. Але ще кілька років тому медицина не була частиною вашого життя. Як усе почалося?

— До повномасштабного вторгнення медицина мене взагалі не цікавила. Я не маю медичної освіти й ніколи не думав, що колись стану бойовим медиком.

У перший день Війни за Незалежність я вступив до добровольчого формування територіальної громади. Нашим завданням була охорона стратегічних об'єктів. Під час базової військової підготовки дуже швидко стало зрозуміло: якщо хочеш вижити, мусиш уміти надати допомогу собі або побратиму.

Водночас я постійно спілкувався з друзями, які вже були на фронті. Усі вони говорили одне й те саме: тактична медицина — це не додаткове вміння, а необхідність.

Практичний досвід здобув на Харківському напрямку у складі групи медичної евакуації як так званий «пірат» (людина, яка бере участь у бойових операціях, офіційно не перебуваючи у складі військових чи правоохоронних структур, — ред.).

— Коли зрозуміли, що хочете не лише навчатися самі, а й навчати інших?

— Напевно тоді, коли побачив, наскільки не вистачало підготовки на початку повномасштабного вторгнення. Чесно кажучи, тоді все виглядало дуже просто: тобі давали турнікет і казали: «Подивишся в інтернеті, як ним користуватися». А вже наступного дня ти заступав на службу.

Сьогодні це звучить дивно. Але тоді не було часу. Саме тому зараз моя мотивація проста — підготувати якомога більше людей.

Я досі думаю: якби на початку великої війни було більше інструкторів і більше часу на навчання, можливо, вдалося б урятувати значно більше життів.

— Який випадок із фронту найбільше переконав вас, що тактична медицина справді працює?

— Таких випадків було багато. Але один пам'ятаю особливо добре. Майже три доби не було можливості евакуювати поранених. На жаль, урятувати вдалося не всіх. Один із військових отримав важку мінно-вибухову травму. У нього були перебиті ноги й масивна кровотеча.

Саме завдяки тому, що побратими правильно виконали конверсію турнікетів, вдалося зберегти йому кінцівки та уникнути високої ампутації. Після таких історій ще раз розумієш: іноді життя людини залежить не від лікаря в операційній, а від того, хто першим опинився поруч.

— Багато людей досі вважають, що тактична медицина — це лише вміння накласти турнікет. Наскільки це відповідає дійсності?

— Це один із найпоширеніших міфів. Турнікет — лише маленька частина тактичної медицини. Насправді це величезний обсяг знань. Якщо подивитися лише на навчальні матеріали, то це сотні сторінок. І вони постійно оновлюються.

Війна дуже швидко змінюється. З'являються нові засоби, нові алгоритми, новий досвід. Ми регулярно зустрічаємося з військовими, які повертаються із фронту, аналізуємо реальні випадки й удосконалюємо навчання.

Єдине, що залишається незмінним, — мета тактичної медицини: зробити все можливе, щоб не збільшити кількість загиблих.

— Які міфи про тактичну медицину доводиться спростовувати найчастіше?

— Найпопулярніший міф — що після двох годин із турнікетом людині обов'язково ампутують кінцівку.

Це неправда. Але є ще небезпечніший міф. Що турнікет потрібно час від часу послаблювати, щоб «урятувати ногу». Я завжди питаю: а який сенс рятувати ногу, якщо людина помре від кровотечі?

Саме такі поради іноді коштують життя. Тому дуже важливо навчатися у тих, хто працює за сучасними протоколами, а не довіряти випадковим відео чи порадам із соцмереж.

— Наскільки сьогодні навички домедичної допомоги потрібні цивільним?

— Я давно перестав думати, що такі знання потрібні лише військовим. Не хотів би одного дня опинитися в критичній ситуації й зрозуміти, що не знаю, що робити.

І це стосується не лише війни. Дорожньо-транспортні пригоди, виробничі травми, побутові нещасні випадки, ракетні удари — ніхто не знає, де й коли це може статися.

Саме тому базові навички домедичної допомоги сьогодні — це така сама необхідність, як уміння викликати рятувальників чи знання правил дорожнього руху. Іноді саме людина, яка випадково опинилася поруч, має найбільший шанс урятувати життя.

— Які помилки люди найчастіше допускають під час навчань?

— Найбільша проблема — люди себе жаліють. Особливо це помітно, коли відпрацьовуємо накладання турнікета. Його затягують не до кінця, бо боляче. Або шкодують товариша, на якому тренуються.

Тоді я завжди кажу одну й ту саму фразу: краще нехай турнікет болить вам, ніж серце тим, хто прийде вас провести в останню путь .

Так, це чорний гумор. Але після цього люди починають працювати зовсім інакше. Бо в реальній ситуації ніхто не скаже: «Давайте спробуємо ще раз». Якщо на тренуванні звик робити все наполовину, то в критичний момент зробиш так само.

— Чи можна навчити людину діяти в критичній ситуації, якщо вона боїться крові або панікує?

— Хтось боїться крові. Хтось переживає, що розгубиться. Хтось боїться зробити ще гірше. Я завжди відповідаю однаково. Ситуація не цікавиться, чого ви боїтеся. Вона не запитає, чи готові ви. Не поцікавиться, чи є у вас медична освіта.

Тому наше завдання — не лише навчити алгоритмів. Ми пояснюємо, що відбувається з організмом під час сильного стресу, чому людина може завмерти, як із цим працювати і як повернути контроль над собою.

Страх — це нормально. Ненормально — дозволити йому повністю керувати своїми діями. Саме тому на курсах ми багато практикуємося. Бо коли руки вже самі пам'ятають послідовність дій, шанс розгубитися набагато менший.

— Як часто потрібно оновлювати свої знання?

— Постійно. Бойова медицина не стоїть на місці. Те, що працювало два роки тому, сьогодні може вже не бути найкращим рішенням.

Ми регулярно аналізуємо досвід військових, які повертаються із фронту, дивимося, як змінюється характер поранень, яке обладнання з'являється, що рекомендують міжнародні фахівці.

Навчання закінчується лише тоді, коли людина перестає хотіти вчитися.

— Що, на вашу думку, обов'язково має бути в аптечці кожної людини?

— Якщо чесно, у моєму автомобілі лежить цілий медичний рюкзак. Але мінімум, який має бути в кожного, — це якісний турнікет. І не просто лежати десь у багажнику. Я часто питаю людей: «У вас є турнікет?» Кажуть: «Є». Добре. Де він? І починаються пошуки.

Якщо в критичний момент ви не можете знайти турнікет за кілька секунд, то можна вважати, що його у вас немає.

Крім цього, потрібно вміти зупинити масивну кровотечу, перевірити прохідність дихальних шляхів, покласти людину у стабільне бокове положення й правильно викликати екстрені служби.

Іноді саме цих простих дій достатньо, щоб людина дочекалася медиків.

— Чи може цивільна людина без медичної освіти реально врятувати чиєсь життя?

— Не просто може. Дуже часто саме вона і рятує. Бо лікар ще їде. А ви вже поруч. Медична освіта — це велика перевага. Але якщо людина пройшла якісне навчання, вона вже знає, що потрібно робити і, що не менш важливо, чого робити категорично не можна.

На курсах ми багато уваги приділяємо саме помилкам. Бо інколи некваліфікована допомога завдає більшої шкоди, ніж її відсутність. Тому знання мають бути не поверхневими, а відпрацьованими на практиці.

— Хто сьогодні найчастіше приходить на ваші заняття?

— Найбільше молоді — приблизно від 18 до 30 років. Але останнім часом усе частіше приходять сім'ями. Приходять батьки з дорослими дітьми, подружжя, люди старшого віку.

Мені дуже подобається ця тенденція. Бо коли трапляється біда, поруч із вами найчастіше не лікар. Поруч — ваші рідні. І дуже хочеться, щоб у той момент вони знали, як діяти.

— Війна змінила вашу професію. Чи змінила вона вас?

— Дуже. Напевно, найбільше — ставлення до життя. Я перестав відкладати його на потім. Раніше, як і багато людей, думав: колись буде час, колись зроблю, колись поїду, колись зустрінуся.

Війна показала, що цього «колись» може просто не бути. Ти бачиш, як людина сьогодні сміється, будує плани, телефонує рідним, а завтра її вже немає.

Після такого починаєш по-іншому дивитися на найпростіші речі. Сьогодні я працюю там, де мені справді подобається. Більше часу проводжу з родиною. Ціную можливість просто бути вдома. Бо розумію, що це не даність.

— Ви якось сказали, що майже перестали ображатися на людей. Чому?

— Через історії, яких за ці роки стало занадто багато. Я знав людей, які перед ротацією посварилися через дрібниці. Хтось не встиг перепросити.

Хтось не встиг сказати, що був неправий. А потім одна людина загинула. І все. Другого шансу вже не буде. Саме тоді починаєш розуміти, наскільки безглуздо іноді витрачати життя на образи.

Ніхто з нас не знає, що буде завтра. Тому якщо є можливість помиритися, подзвонити, сказати теплі слова — треба робити це сьогодні.

— У вас підростає донечка. Чи вплинуло батьківство на ваше ставлення до навчання?

— Коли народилася дитина, я зрозумів, що навіть моїх знань недостатньо. Я спеціально пішов на окремі курси з домедичної допомоги саме дітям. Бо це інша фізіологія, інші алгоритми, інший підхід.

І для мене було важливо знати, що робити, якщо допомога знадобиться власній дитині. Мені здається, відповідальність починається саме з цього. Не чекати, поки щось станеться, а підготуватися заздалегідь.

Коли моя дитина підросте, я обов'язково навчу її базових речей: як викликати екстрені служби, як зупинити кровотечу, як допомогти людині поруч. Щиро сподіваюся, що ці знання їй ніколи не знадобляться. Але якщо одного дня знадобляться — вона буде готовою.

— Після першого заняття люди часто кажуть: «Я навіть не уявляв, що все настільки серйозно». Що найбільше їх дивує?

— Напевно, вони починають розуміти, що тактична медицина — це не про турнікет. Це про відповідальність. Про холодну голову. Про правильну послідовність дій. І про те, що в критичній ситуації часу на роздуми майже не буде.

Саме тому ми так багато працюємо практично. Бо знання мають перейти в навички.

— Що б ви сказали людям, які й досі думають: «Мені це ніколи не знадобиться»?

— Я нікого не хочу переконувати. Просто пропоную уявити одну ситуацію. Після дорожньо-транспортної пригоди або ракетного удару поруч із вами лежить людина. Можливо, це ваш друг. Можливо, дружина. Можливо, власна дитина.

І життя цієї людини залежить від того, чи знаєте ви, що робити в перші хвилини. Не через годину, не завтра, саме зараз. Ми всі хочемо вірити, що такого ніколи не станеться. Я теж. Але життя не питає, готові ви чи ні. Воно просто ставить перед фактом.

Тому я завжди кажу одну просту річ: краще знати й жодного разу не скористатися цими навичками, ніж одного дня зрозуміти, що вже запізно .

Довідково: ініціатором створення комунального закладу «Волинський обласний центр підготовки населення до національного спротиву» став ветеран російсько-української війни, боєць бригади «Любарт» Ігор Буренко , який нині й очолює роботу Центру.

Близько 75% команди — це ветерани російсько-української війни. Усі інструктори мають бойовий досвід, пройшли підготовку та сертифікацію і проводять заняття, спираючись на власну практику. За час роботи Центру навчання пройшли близько 1700 цивільних. Серед учасників — люди різної статі, віку та професій, включно зі студентами.

Бажаєте стати частиною національного спротиву? Реєструйтесь на навчання за посиланням:

• Базовий курс 48 годин: https://forms.gle/B448wtAYwduHsYE48
• Повний курс 108 годин: https://forms.gle/48cxh81RZu2d2s23A

Зауважимо, що навчання є повністю безоплатним для всіх охочих від 18 років і не передбачає жодних додаткових внесків, а персональні дані учасників не передають до рекрутингових центрів чи ТЦК і СП.

Волинські