Коли волинського фронтовика ранить байдужість, а переселенця – пам’ять про дім...

11 липня 2026 р. 19:45

11 липня 2026 р. 19:45

49-річний військовослужбовець Олександр Зіняк із позивним «Лис» поєднує службу із написанням віршів та прози. Родом із Рівненщини, понад 26 років мешкає на Волині, а нині служить на Сумщині.

Штабсержант Олександр Зіняк дивується нічним «перегонам», дронам для розваги й наркотичним «закладкам» у тилу, а родини з Вугледара, Лимана та інших зруйнованих міст досі носять із собою втрачений дім

Чим переймався і з чого дивувався впродовж останнього часу спеціальний кореспондент газети «Волинь» Ігор Лісовий

Тил теж має тримати стрій

Олександр Зіняк – нововолинець, штабсержант військового підрозділу, наш захисник. На його життєвий вибір вплинули дідусь — військовий, ветеран Другої світової війни, і бабуся, які практично його виховали. Хоч Олександр здобув фах психолога у Волинському університеті, верх узяла дідова військова наука.

Він пройшов АТО, а з перших днів повномас-
штабної війни знову на фронті. Пише вірші й прозу, обпалені війною. Під час відпусток заходить до редакції – зі своїми рядками, фронтовими розповідями і чесними думками про тил. Нещодавно командування надало Сашкові довшу відпустку – на 50-річчя і для реабілітації після поранень.

Коли країна воює, кожен має своє місце в обороні держави. Одні зі зброєю стримують ворога. Інші працюють у лікарнях, на підприємствах, у школах, волонтерських центрах. Тому військові, повертаючись додому навіть ненадовго, гостро бачать, наскільки тил усвідомлює свою відповідальність.

Олександр за роки війни бачив бойові позиції, втрати побратимів, обстріли, щоденну боротьбу за незалежність. Але вдома його вразило інше.

– У вечірній та нічний час вулицями міста регулярно проносяться мото-
цикли без глушників. Рев двигунів лунає далеко за північ. Дивують і нічні алкогольні посиденьки на автозаправках. Компанії розважаються до ранку, не думаючи, що за сотні кілометрів від них українські військові несуть бойове чергування, перебувають під обстрілами й ризикують життям, – каже воїн.

Є й інша проблема. За словами Олександра, таксисти нерідко возять людей до так званих «закладок» на покинутих територіях поблизу шахти №8. Про ці місця давно говорять у місті, але ситуація не зникає.

Ще один випадок важко пояснити. Повертаючись уночі до міста, військовий помітив у небі безпілотник. Перша думка фронтовика зрозуміла: невже ворожий дрон? Та з’ясувалося, що це цивільний власник безпілотника так розважався.

– На фронті звук дрона означає небезпеку. Для багатьох військових це сигнал негайно шукати укриття. Тому важко зрозуміти, чому хтось запускає безпілотники заради розваги у воєнний час, – говорить військовослужбовець.

Війна – це не лише лінія фронту. Це вся країна. Життя не повинно зупинятися. Люди мають право на відпочинок. Але між відпочинком і безвідповідальністю є велика різниця.

Гучні нічні заїзди, розваги з дронами чи наркотиками навряд чи можна назвати нормою, коли тисячі українців щодня ризикують життям заради нашої свободи.

Кожному варто запитати себе: чи допомагають мої дії країні вистояти? Бо тил – це не місце, де війна закінчується. Тил – це місце, де також тримають стрій.

Дім, який доводиться носити із собою

Цей пост у соцмережах знайшов гірничий інженер із Вугледара – міста, яке російські садисти перетворили на руїни. Разом із сім’єю його другою домівкою став Нововолинськ. У перші дні війни ми допомогли їм із житлом.

Тепер Максим працює у ДП «Волиньвугілля» заступником генерального директора. Його старший син і невістка — правоохоронці. Обоє фактично вирвалися з оточеного Маріуполя і нині служать на Сході України. Батьки хвилюються, бо син часто буває у відрядженнях на передовій.

Максим, його молодший син-десятикласник, дружина й мама часто повертаються спогадами у рідний Вугледар: на шахту, на вулиці міста, до друзів і сусідів. У словах незнайомої переселенки він упізнав і долю своєї родини:

«Ми звикли чути: «Головне, що живі». І це правда. Але за цими словами губиться інша правда: для сотень тисяч українців війна не закінчується навіть далеко від фронту. Вони втратили не лише квадратні метри — вони втратили частину себе. Та людське серце не працює за наказом».

У тилу ревуть мотоцикли, а переселенці досі чують гуркіт рідних руїн.

Для багатьох переселенців життя перетворилося на валізи, орендовані кімнати, гуртожитки і нескінченні переїзди. Немає власного житла, стабільності, впевненості в завтрашньому дні. Немає того відчуття, коли повертаєшся додому і знаєш: це твоє місце у світі.

Сьогодні ти тут. Завтра – в іншому місті. Післязавтра знову треба починати все спочатку: шукати роботу, житло, знайомства, відновлювати документи, доводити право на допомогу, знову пояснювати свою історію.

Болить і те, що друзі, сусіди, однокласники, колеги розлетілися по різних містах і країнах. А так хочеться просто побачити своїх людей, обійняти їх і переконатися, що попри все ви залишилися одне в одного.

Ще важче бачити, як руйнується те, що було частиною життя: рідні вулиці, будинки, сквери, дитячі майданчики, знайомі магазини. Сьогодні багато з них існують лише на фотографіях і в пам’яті. А в декого й цього не лишилося: після артобстрілів від будинків переселенців із Лиману залишилися тільки обвуглені рештки сімейних фото.

Особливо добре цей біль розуміють люди з Вугледара, Бахмута, Маріуполя, Авдіївки та десятків інших міст, які ворог перетворив на руїни.

Попри все, вражає сила людей, які вистояли. Сьогодні у Нововолинській громаді проживає близько трьох із половиною тисяч внутрішньо переміщених осіб. Для багатьох місто вже стало другою домівкою. У перші місяці війни Нововолинськ прийняв і обігрів понад десять тисяч переселенців.

У підтримці цих людей важливу роль відіграють працівники управління соціального захисту населення, відділу супроводу ветеранів війни Нововолинської міської ради та небайдужі мешканці громади.

Для багатьох мешканців гуртожитку колишнього професійного училища №11 рідною людиною стала його комендантка Тетяна Андрієнко. Тут її називають другою мамою. Бо допомога переселенцям — це не лише документи чи організаційні питання. Це вміння вислухати й підтримати тоді, коли людина втратила майже все.

Нововолинськ також став одним із перших міст в Україні, яке активно долучилося до державних програм забезпечення житлом внут-
рішньо переміщених осіб. Для багатьох родин це шанс знову відчути під ногами твердий ґрунт.

Проблем ще багато. Хтось роками відновлює документи. Хтось шукає загуб-
лені родинні зв’язки. Хтось доводить право на соціальну допомогу. Але ці люди не здаються.

Серед них – родина гірничого інженера зі знищеного Вугледара. Серед них – Ганна Лашкевич із села Піски на Донеччині, яка змогла відновити документи для свого онука. Її непросту долю описала наша колега, заслужена журналістка України Валентина Петрощук.

Такі історії не є сенсаційними. Вони драматичні, але обнадійливі. Саме з них складається справжня історія людської стійкості. І якщо війна відібрала у когось рідне місто, наш обов’язок – допомогти цим людям знайти нову точку опори. З поваги до їхньої мужності.

Волинські