Тут за хатою – ліс, за лісом – Буг, а за Бугом – Польща і поруч – білорусь

11 липня 2026 р. 20:16

11 липня 2026 р. 20:16

Особливо тепер, коли п’ятий рік іде війна, а відтак у прикордонні – свої, жорсткіші, вимоги: навіть на здавна облюбовані чорничні місця чи місця, багаті на гриби, людям заборонено йти, бо це – небезпечно (сусіднє село Кошари – вже межує з білоруссю, з боку якої ймовірний наступ росіян, про що говорили і в 2022-му, що тривожить і тепер)

Чи справді назва села походить від німецьких слів «Вовче лігво» («Вольфсшанце»)?

Гіпотетично, від крайньої хати села Вільшанка, що на Шаччині, напряму через ліс дійти до Західного Бугу, за яким – Польща, можна за хвилин двадцять. І по ту сторону кордону, якраз навпроти, на відстані менше чотирьох кіло-
метрів, – сумнозвісне село Собібор, де в 1942–1943 роках діяв нацистський табір. Відомо, що там було знищено близько 250 тисяч євреїв із різних країн Європи. Тож якби ми приїхали сюди на декілька десятків літ раніше, то зустріли б ще очевидців давно минулих днів. Тобто з перших уст могли почути, який жахливий сморід, запах паленого волосся доносив вітер від крематоріїв та багать, на яких спалювали тіла жертв.

А ось стосовно назви села Вільшанка, то, до речі, зустрічається версія, ніби вона походить від німецьких слів «Вовче лігво» («Вольфсшанце»). Завдяки чому з’явилася – дослідити не вдалося. Виручив ШІ, який все знає і вважає, що така версія – помилковий міф. Вона виникла внаслідок випадкового чи жартівливого співзвуччя українського слова із назвою відомої німецької ставки Адольфа Гітлера «Вольфсшанце» («Wolfschanze»), що дійсно перекладається як «Вовче лігво».

А насправді така назва численних українських населених пунктів, які є в багатьох регіонах України, має суто слов’янське коріння. Походить вона від дерева породи «вільха». Ось тільки за словами старости Пульмівського старостинського округу, до якого належить і Вільшанка, Оксани Тумік, в окрузі села в основному ростуть сосни. Це ж підтверджує й те, що на території  Шацького національного парку сосна звичайна займає 62 відсотки (за іншими профільними джерелами – до 69) від загальної площі всіх лісових насаджень.

Залишається ще орнітологічна версія: вільшанкою називається маленька пташка, котра гніздиться на Поліссі, зокрема у мішаних лісах. А, цікаво, з чим співзвучна для місцевих мешканців назва їхньої Вільшанки – деревом-вільхою чи пташечкою – вільшанкою? Як сказала одна із жінок, вона ніколи й не задумувалася над походженням назви – просто любить село, в якому прожила багато літ, й не уявляє свого життя десь-інде.

«Загалом у селі залишилися люди пенсійного віку й сім’ї з дітками»

У село, за яким уже Польща, ми їхали зі старостою Оксаною Тумік. Від пані Оксани й дізналася, що дані стосовно кількості населення, подані у Вікіпедії, вже не відповідають дійсності: не 98 чоловік тут живе, як там зазначається, а лише 40, хоч зареєстровано 62. Війна внесла свої корективи.

– І раніше люди їздили за кордон на заробітки, але поверталися додому, до батьків, – каже староста, – а зараз не поспішають. От і населення менше стало. Не подалися нікуди старші жителі. Та от я думаю, що за останні років п’ять, певно, шестеро чи семеро вмерли. Ще когось забрали до себе діти, котрі мешкають в білорусі. Загалом у селі залишилися люди пенсійного віку й сім’ї з дітками. А молодь, зокрема ті, хто якийсь коледж закінчив, виїхала. Хтось – щоб продовжити навчання, інші – на роботу.

Стосовно того, за рахунок чого люди зараз живуть, то це, звичайно, – ліс. Починається сезон збору чорниць – всі там. Так само й восени, коли збір грибів. До речі, староста розповіла й про те, що в останні роки люди мають можливість заробити ще й на полуниці. Виходець із Вільшанки став ініціатором цього бізнесу, організувавши на добру справу земляків. На земельних паях місцеві мешканці посадили ягоди. Тепер гуртом доглядають, збирають урожай. Знаходяться й покупці на смачну, вітамінну продукцію.

Щодо лісового промислу, то, звичайно, ми говорили про те, які корективи внесла війна  у зв’язку з близькістю до кордону. Місцеві мешканці хочуть іти на свої, давно облюбовані місця, але зараз існують значні обмеження.

– І прикордонники завертають їх, – каже пані Оксана,– бо ж це в інтересах самих людей, які наражають себе на біду. Адже в тій забороненій зоні – є заміновані території, й може статися біда. Тому щороку, коли починається сезон збору чорниць, ми разом із вартовими кордону ходимо буквально з хати в хату, повідомляємо, куди можна заходити, куди – ні.

А ще староста розповіла про готовність до евакуації населення.

– Вона була обов’язкова в 2022 році, коли почалося повномасштабне вторгнення, і в 2026-му це питання – актуальне. Звичайно, багато що змінилося – за роки війни прикордоння відчутно захищене. Та якби, не дай Бог, людей треба було евакуювати, то діяли б чітко. Для цього маємо списки мешканців по кожному селі, знаємо, хто з них маломобільний, хто – з інвалідністю. Відомо, хто може виїхати своїм транспортом, а кому його потрібно надати. І, знаєте, є такі, хто й сьогодні каже, що все життя прожили тут, і нікуди не будуть виїжджати.

Протяжність єдиної вулиці Вільшанки з назвою «Центральна» – до двох кілометрів. Ті, хто все життя прожив тут, знають, яким село було, бачать, яким стало. Давно вже канув у Лету колгосп, десь чверть  століття тому була закрита й початкова школа (до неї через зарості й не проїхати, тож навіть того, що залишилося від будівлі, не вдалося зазнімкувати). А ось приміщення, в якому були ФАП та клуб, ще стоїть, і в досить доброму стані – принаймні, зовні. Адже медичний заклад був тут до 2023-го, а культосвітній заклад закрили десять років тому. І якщо колись у клубі можна було зустрітися з якоїсь оказії (побачитися, почути сільські новини), то тепер місцем таких зустрічей є хіба... той же ліс, куди ходять мешканці Вільшанки по ягоди, гриби. Правда, є й новинка – ознака цивілізації, якої донедавна село було позбавлене. Воно вже – з інтернетом, який сюди проведено, за інформацією старости, в 2022 році.

«Ми як приїжджаємо зараз в якесь місто, то мені хочеться швидше повернутися у свою Вільшанку»

А найперша зустріч у Вільшанці – з подружжям Оксани й Олега Бєлових. Це якраз одна з тих молодих сімей із дітьми, котрі, як говорила староста, не виїхали з села, коли почалася повномасштабна війна. Глава сімейства в 2015 – 2016 роках був в АТО, на Авдіївському напрямку («На рік брали, але з року вийшло півтора»). І коли почалася велика війна, то чоловік пішов служити в підрозділ, котрий дислокувався на кордоні з Польщею – в селі Грабове. Через рік звільнився зі служби, як батько трьох малолітніх дітей.

Виявляється, Олег – не вільшанський. Але, судячи з почутого в подальшому, вже так прижився в цьому селі,  що здається, ніби й народився тут. Він, хлопець із Володимира, зустрів свою майбутню дружину, Оксану, коли вони вчилися разом у технікумі княжого міста. Кохання було таке, що не злякався їхати в глибинку. А зараз, мабуть, може повторити відомі слова з приводу того, що важливо не те, де живеш, а з ким живеш. Від його дружини Олегові передалася її любов до Вільшанки. А любов ця – дивовижна. Коли мова зайшла про те, чи не було думки перебратися в якесь місто, ближче до цивілізації, то Оксана, не задумавшися і на мить, сказала:

– Ніколи... Ми як приїжджаємо зараз в якесь місто, то мені хочеться швидше повернутися у свою Вільшанку. Якщо вже й перебиратися звідси, то хіба в Карпати – і то в гори, де людей взагалі нема. Для когось тягарем є город. А я охоче на грядках пораюся. А ще ліс є моєю стихією – щороку чекаю, коли вже по чорниці почну ходити, по гриби.

До речі, Оксані до душі не лише садити, сіяти, дари природи збирати – її душа ще й романтична та творча. Жінка любить малювати. І була можливість побачити ті її картини, що прикрашають невеличкий, ошатний будиночок, зведений на обійсті, неподалік житлового будинку.

Послухався мене Михайло, повернулися ми додому, в село чоловіка, яке стало рідним і для мене, й для наших дітей, а там – і онуків.

– Тут все – з дерева, і зроблено руками чоловіка, –  почала Оксана з комплімента на адресу Олега, а потім показала свою творчість. Зауваживши, що написані картини за номерами (Набори для творчості «Картини за номерами» винайшли, розробили та випустили на ринок 1950 року власник Palmer Paint Company (Детройт, штат Мічиган) Макс Кляйн (Max Klein) і художник Ден Роббінс (Dan Robbins). Співавтори шукали спосіб, завдяки якому практично кожна людина могла б написати повноцінну квартину без спеціальних художніх навичок і знань, що дозволило б створити новий формат хобі. – Авт. ), додала: – І я люблю малювати, й дочка. Це заспокоює мені нерви. Можу цілий день «пропахати», а вночі, до четвертої години, сидіти за картиною.

А ось, коли до обійстя Бєлових під’їхала велосипедом мама Оксани, Галина Шевчук, коли ми з нею поспілкувалися, то стало зрозуміло, в кого донька вдалася, – як то кажуть: «Яблуко від яблуні недалеко падає». Саме від мами ота її відданість і незрадливість щодо Вільшанки. Хоч Галина Іванівна, до речі, не місцева – виросла в селі Грабове, а ось сюди заміж вийшла – за свого обранця, Михайла.

– Виростили ми з ним три доньки, – розповідає жінка. – Старші дві – близнючки. Коли їм було одинадцять місяців, на світ з’явилася Оксана. Отож всі троє ходили в один клас. Тоді у Вільшанці ще була початкова школа, далі  місцеві діти ходили в Пульмівську школу. Але наші дівчата навчалися в селі Грабове, де жила моя мама. Так нам зручніше було. Бо ж ми з чоловіком весь час – по роботах. І я, й він працювали з десяток літ на свинарнику – привозили з Пульма молодняк, а ми його відгодовували. А ще ж свою господарку завжди тримали, бо в селі без цього – ніяк.

Галина Шевчук якраз та «одна з жінок», яка ніколи й не задумувалася над походженням назви села Вільшанка, – вона просто любить це село, в якому прожила багато літ, й не уявляє свого життя десь-інде.

Хоч усе могло б скластися зовсім по-іншому.

– Тоді ж, у вісімдесятих роках, багато хто виїжджав у білорусь, – каже Галина Іванівна. – І ми з моїм Михайлом після весілля подалися до Бреста. Він на механічному заводі робив, я – на фабриці килимів. Там вже й квартиру нам давали. Й чоловік не проти був, щоб ми в білорусі жили. Але я й слухати про таке не хотіла. Чесно скажу, до розводу доходило. Послухався мене Михайло, повернулися ми додому, в село чоловіка, яке стало рідним і для мене, й для наших дітей, а там – і онуків.

«Заблудилася якось Валя в лісі, а я, збираючи гриби, знайшов її й привів до себе»

На обійсті, яке за своїм роздоллям швидше нагадує хутірське, стоїть альтанка. На ній намальована пара білих лебедів. Перша асоціація, звичайно, що тут живе любов, – бо ж художник-
аматор зобразив цих птахів – символ кохання. Забігаючи наперед, скажемо, що з цією думкою й прощалися, адже зустрілися із подружжям, яке і з роками – як ті два лебеді на їхній альтанці. Коли мова зайшла, як переплелися їхні життєві дороги, Іван сказав:

– Заблудилася якось Валя в лісі, а я, збираючи гриби, знайшов її й привів до себе. Так і залишилася тут.

Що в лісі можна заблукати, то це – не дивина. А ось стосовно другої частини оповідки («знайшов її й привів до себе»), то це таки жарт. Насправді було зовсім не так, і дружина внесла поправку:

– Нас моя подружка познайомила. Я ж родом із села Свійчів тодішнього Володимир-Волинського району. Мене направили на роботу в Пульмівську школу на Шаччині – викладала тут українські мову й літературу. Й коли ми з Іваном у 1989-му одружилися, і я перебралася до нього у Вільшанку, то ще цілий рік не покидала роботу в Пульмі – чоловік возив мене мотоциклом туди-сюди. А потім таки пішла працювати у Вільшанську початкову школу. Бог дав подружжю двох синів.

Одне слово, Валентина Доскоч (жінка залишилася на своєму, дівочому, прізвищі) – одна з тих, хто ще пам’ятає прикордонне село не таким змалілим, як тепер. Коли школу закрили, то вона і в магазині сусіднього села Кошари працювала, і листоношею у Вільшанці від Пульмівської пошти. А потім ще п’ятнадцять років була оформлена доглядачкою за престарілою матір’ю чоловіка – довгожителькою Ганною Кушнір, якій Бог дарував 96 літ («Так стажу трохи на пенсію й назбиралося»).

Подружжя вже й онучку має – старший син, Іван, живе за Бугом – на полячці одружився. Там – і молодший Олександр. Це – конкретна ілюстрація до того, що молодь повиїжджала із Вільшанки. Залишилися тут ось такі, як Іван Кушнір, його дружина Валентина, які звикли до життя серед лісу, до того, що не будильник вранці піднімає, а спів птахів. Хазяйнують, як можуть, маючи такого-сякого тракторця, щоб город свій обробити, і домашнього млинка, аби зерно перетерти на корм для живності. Ще рік тому в них було дві корови. Тепер тримають одну та ще годують теля. На всю Вільшанку, до речі, – дві корови, а колись, як довелося почути, було дві череди.

Коли Іван та Валентина поженилися, то ще чимало літ жили в старенькій батьківській хатині.

– Розкидав я її й збудував нову, – каже чоловік. – І було то вже в 2012 році.

Ось ця хата і є крайньою на єдиній вулиці Вільшанки – Центральній. За нею – тільки ліс, а за ним – Західний Буг, кордон із Польщею. Коли мова зайшла про хутірське роздолля обійстя – тут нема меж із сусідами, а, отже, й суперечок, що курка чи качка зайшла в чужий город, то виявилося, що така глибинка, близькість лісу має й свої мінуси. Нібито місця багато – куди не глянь, то простір, але ж, як сказали господарі, курей мусять тримати закритими, «бо до самої хати лис підходить – вже не одну потягнув».

«Один син був, і того війна забрала»

І ще про одну зустріч у Вільшанці не можна не сказати, бо вона свідчить про те, чим ми живемо вже п’ятий рік, коли в Україні йде війна. І в цьому маленькому селі, де всього чотири десятки мешканців, живе мати захисника-Героя – Ніна Назарук. І тут, у прикордонні, на кладовищі була б могила, над якою майорів би національний жовто-блакитний прапор. Але оскільки кладовища тут нема, то Сергія Назарука похоронили в Пульмо.

Свого часу сім’я, про яку йде мова, жила в селі Підманове (там Сергій народився, ріс), але згодом  переїхала у Вільшанку. Сергій закінчив Пульмівську школу. Свого часу й одружився в тому ж Підмановому, але скоро повернувся додому. Як кажуть, подружнє життя не склалося. А в серпні 2023 року він пішов на війну.

– Рік і сім місяців служив, – розповідає Ніна Семенівна. – Й разу не був у відпустці, хоч я й просила, щоб хоч на трошки приїхав. Один син був, і того війна забрала.

12 травня 2025 року життя Сергія Назарука обірвалося. Сталося це в Харківській області, на Куп’янському напрямку. Жінка перебирає папери, які засвідчують, що її син віддав життя за Україну, що смерть настала внаслідок множинних травм, одержаних під час військових дій. І, показуючи посмертну нагороду Сергія – орден «За мужність» III ступеня, говорить:

– Ото і все, що залишилося мені...

За цими словами – думка-докір, що пошанування, визнання державою подвигу воїна – ніколи не замінять матері її дитину.

А ще жінка сказала в розпачі, хвиля якого накрила, мабуть, при згадці про те, що тепер тільки на кладовищі може зустрітися із сином:

– Мені навіть жити не хочеться. І говорити ні з ким не хочеться...

На моє прохання, робимо знімок. Дякую жінці за те, що погодилася позувати  для газетної публікації. На цьому й прощаємося. Це той гіркий момент, коли по-особливому розумієш, що горе, яке принесла війна, торкнулося кожного куточка, незалежно від того – місто це, чи таке маленьке село, як Вільшанка, у поліській глибинці.

Катерина ЗУБЧУК

Волинські