Журналістка з Волині: «Доки долю Планети вершать азартні діди… »

12 липня 2026 р. 01:36

12 липня 2026 р. 01:36

Доки долю планети вершать азартні діди-правителі,  доти будуть гинути безневинні прості люди.

Світ живе своїм життям: комфортним, красивим, здавалося б, усталеним, та все ж непередбачуваним. Споглядаючи той розмірений побут у різних країнах Європи, направду, заздрю білою заздрістю їхнім громадянам, а при кожній нагоді ще й повторюю: «Як же вам пощастило, люди, що ви лише з книжок знаєте про гидотну росію та зліплений нею соромітницький «совок!»

Але тоді, в повоєнні роки Другої світової,  в ейфорії перемоги план «совєтів» будувати якийсь безбожний світ із незрозумілою назвою «комунізм» мусили навіть новонароджені. Дивно це виглядало для зроду-віку боголюбивих українців замість обряду «хрещення» звершувати нововведене комуняками дійство «звіздіння». Під час нього мати мусила натомість молитви завченими лозунгами розказати дитині під «Інтернаціонал» її призначення служити партії та ідеям комунізму, а потому ще й причепити на шийку немовляти (чи на пелюшку) п’ятикутну зірку! Батьки (особливо баби-діди) в душі противилися до сліз та плювання, та перечити дурнуватій церемонії не сміли. Надто суворими були більшовицькі кримінальні закони, писані задля знищення народних культур, традицій, звичаїв!

До речі, слово «комунізм», як і все інше в своєму ницому житті, більшовики «спіонерили» в Заходу, швидше всього, в італійців, які користувалися визначенням «комуна» ще наприкінці XI століття й називали ним громаду, що володіє спільним майном. Придумати щось своє в москалів розуму, як завжди, не було, тож до вкраденого причепили суфікс «ізм».

Справжні українці більше тюрми боялися гріха й таки обводили затятих ідейних виродків навколо пальця, йдучи до церкви зі сповитками ночами, манівцями, грозами, заметілями, тож нехрещених, принаймні, в селах Західної України, було, як казала моя бабуся Євдокія, на пальцях полічити.

Боляче, прикро, сумно, бо вона, мільйони інших українців прожили життя, так і не побачивши нічого за пекельною колгоспною чи заводською роботою. Пам’ятаю досі, як день починався з гулу доїльних апаратів близько п’ятої години ранку на колгоспній фермі й продовжувався для більшості сільського жіноцтва  сапанням колгоспного поля. Його цюкали з ранньої весни, доглядаючи гектари моркви, капусти, картоплі та інших овочів. Нас, дітлахів, бабусі й матері брали з собою, ведучи за руку за  коровами, телицями, биками й телятами, бо доки колгоспниці за копійки сапали тричі по кругу до смеркання довжелезні рядки буряків (мали їх по два–три й більше гектарів), хтось мусив наглядати за домашньою чередою на пасовищі.

Через вічну роботу навіть візит до райцентру на базар планувався за тиждень–два наперед, а виїзд до Луцька був мало не святом. Побувати десь за кордоном  (не «полетіти») вважалося мало не зрадою «отєчества», а прийти на парад намагалися навіть із лікарняного ліжка, аби не впасти в немилість керівництва.

Борони Боже, від такої історії, вождів кожну країну! Моїм нинішнім друзям-данцям зазвичай важко вірити в ці та в сотні інших жахливих фактів, якими росія та її вилупок-срср скалічили життя кількох поколінь. Спостерігаю натомість безтурботний, усміхнений, щасливий від стабільності людський потік у Копенгагені, в Кракові, чи деінде й міркую: от би знати, скільки з близько 8,3 мільярда людей, які живуть на Землі, переймаються тим, що до сьогоденних 50-ти збройних конфліктів загалом причетні аж 90 держав. Через  повномасштабне вторгнення росії ллється кров в Україні, на Близькому Сході загострилося протистояння Ізраїлю, США та Ірану. Воюють Афганістан і Пакистан, йде громадянська війна в Ємені, не стихають активні бойові дії в країнах Сахелю (Африка)…  На жаль, цифру вболіваючих за мир не дослідять ні статистики-професіонали, ні всі разом узяті штучні інтелекти. Доки долю планети вершать азартні діди-правителі,  доти будуть гинути безневинні прості люди, а спадкоємцеві зажерливої радянської імперії путіну вже вдалося пересварити пів світу. Як не дивно, чомусь він, світ,  ведеться на  провокації недолугого орківського вождя,  підіграючи йому в моральному свавіллі. Доречними в кожному такому випадку є слова Вінстона Чечилля: «Якщо країна, обираючи між війною і ганьбою, обирає ганьбу, вона одержить і ганьбу, і війну».

Леся ВЛАШИНЕЦЬ.

Волинські