Втратив ногу на війні, але не жагу до життя: історія ветерана з Волині, який відкрив власну справу

27 липня 2026 р. 17:58

27 липня 2026 р. 17:58

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, володимирчанину Миколі Коханському було лише 19 років. Попри непридатність до служби за станом здоров'я, він добровільно став на захист України, пройшов найгарячіші ділянки фронту, а після важкого поранення й ампутації ноги не зламався . Сьогодні ветеран відновлюється, розвиває власну справу та допомагає іншим пораненим військовим.

19-річний Микола Коханський з Володимира, коли розпочалося повномасштабне вторгнення, навчався у Локачинському відділенні регіонального професійного ліцею, будував плани на майбутнє, як і тисячі його ровесників. Окрім того, не цурався важкої праці — працював на будівництвах, заробляючи свої перші, нелегко здобуті гроші. Та війна змінила все.

Уже в перші дні російського наступу Микола добровільно пішов до військкомату, покинувши навчання. Попри те, що за станом здоров'я був комісований і не підлягав службі, відступати не збирався. З усмішкою згадує, як вдалося «обійти всі лазівки», аби тільки стати до лав захисників України.

Так Микола потрапив до 101-ї окремої бригади Територіальної оборони Закарпаття. Спочатку служив сапером, згодом був переведений на посаду стрільця. Разом із побратимами виконував бойові завдання на найгарячіших ділянках фронту — Донецького напрямку. Його військовий шлях пролягав через Бахмут, Торецьк, Нью-Йорк, Нелипівку, Костянтинівку, Іванівське, Кліщіївку та інші населені пункти. За кожною з цих назв — важкі бої, виснажливі дні й ночі, небезпека, втрати та незламне бажання вистояти й захистити свою країну.

«Я був наймолодшим серед хлопців, мав позивний «Шаман». Найстаршому тоді було 57 років, — пригадує Микола. — Якщо почати з самого початку, то ще у вісімнадцять хотів підписати контракт із нашою 14-ю окремою механізованою бригадою. Але через стан здоров'я мене не взяли. А вже у 2022-му вдалося проскочити. Тоді було лише одне бажання — якомога швидше взяти до рук зброю й стати до одного з бойових підрозділів».

У 2023 році під час боїв за Бахмут, де на той час точилася одна з найзапекліших битв, Микола зазнав контузії. Після цього його госпіталізували до Павлограда. Коли стан здоров'я дозволив повернутися до служби, батальйон уже вивели із зони бойових дій на доукомплектування через значні бойові втрати. У цей період Миколу направили на навчання, де він опанував спеціальність гранатометника.

«Найважче було на Іванівському напрямку, — згадує військовий. — Ми по кілька днів тримали позиції без їжі та води, бо підвезти провізію не було жодної можливості. Хлопці були на межі виснаження».

Коли у бригаді почали формувати взвод безпілотних систем, Микола добровільно виявив бажання стати оператором дронів. Пройшов навчання й невдовзі здійснив свій перший бойовий виліт у районі Нью-Йорка. Згодом, коли російські війська підійшли ближче, підрозділ відступив до Неліпівки, де продовжував виконувати бойові завдання. Потім були польоти над Торецьком,  згодом — Кліщіївський напрямок. Саме там Микола провів найдовше часу, керуючи FPV-дронами.

Внаслідок влучання снаряду у бліндаж втратив кінцівку

5 червня 2025 року під час чергового бойового виходу у районі населеного пункту Костянтинівка російський 152-міліметровий артилерійський снаряд влучив у бліндаж, де перебував Микола з побратимом Сергієм Рєзніком.

«Мене завалило колодами, з-під яких витягнув  Сергій. Я отримав важкі поранення ніг і перелом тім'яної кістки. Невдовзі за мною приїхав командир взводу на позивний «Сокіл» та мій земляк Руслан Кулеша. Вони швидко організували евакуацію, і це врятувало мені життя», — розповідає військовий.

Через два місяці Руслан Кулеша загинув, виконуючи бойове завдання.

У Дніпрі, в лікарні імені Мечникова, Миколі провели складну операцію. На жаль, одну ногу врятувати не вдалося — її ампутували. Сьогодні він каже, що вдячний Богові за те, що ампутація була нижче коліна. Та зізнається: коли дізнався про втрату кінцівки, пережив важкий період несприйняття. Подолати його допомогла дружина Наталя. Дізнавшись про поранення чоловіка, вона разом із його мамою одразу вирушила до Дніпра й майже весь час була поруч, підтримуючи на шляху до одужання.

Попереду чекали нові операції, які вже проводили у Володимирському територіальному медичному об'єднанні.

«Я щиро вдячний хірургу Андрію Березі, який не лише врятував мою другу ногу, а й зробив усе можливе, щоб я мав шанс жити повноцінним життям. Також дякую всьому медичному колективу за професіоналізм, людяність і турботу, які сьогодні зустрінеш не всюди», — говорить Микола.

«Ми познайомились з дружиною через соцмережі, незабаром вона вже їхала до мене»

Наталі було лише сімнадцять, коли доля звела її з Миколою спочатку у соцмережах. Дівчина родом із Житомирщини. Їхнє знайомство почалося у найтривожніші дні повномасштабного вторгнення, коли неподалік її рідного дому перебували ворожі підрозділи. Попри війну, постійну тривогу й невизначеність, між нею і дев'ятнадцятирічним добровольцем із кожним днем народжувалися дедалі сильніші почуття.

Зрештою вони наважилися на першу зустріч. Домовилися побачитися на Сумщині, де тоді перебував Микола.

«Мені довелося збрехати батькам, що їду на день народження до подруги, з якою навчалася в Києві, — з усмішкою згадує Наталя. — Заздалегідь попередила подруг, щоб у разі потреби підтвердили мою історію. Зранку вийшла з дому разом зі старшою сестрою, яка йшла на роботу, сказавши, що їду допомагати з підготовкою до святкування. Коли вже наближалася до Сум, почала телефонувати Колі. Він то не відповідав, то казав, що вирішує питання з командуванням, і просив зачекати, якщо не встигне приїхати вчасно. Опинившись у зовсім незнайомому місці, звідки ще потрібно було добиратися до місця зустрічі, розгубилася. Аж раптом побачила його. Він ішов мені назустріч із величезним букетом квітів».

Їхні стосунки тривали півтора року. За цей час вони пройшли випробування відстанню, війною і постійним очікуванням. Одного дня Микола освідчився Наталі, а згодом вирушив знайомитися з її батьками. Заради такої події навіть придбав автомобіль.

«Не міг же я їхати до майбутніх тестя й тещі автобусом», — жартує.

Під час однієї з Миколиних відпусток молодята купили невелику стареньку хату в селі Губин. Поки він був на фронті, Наталя переїхала туди й потроху облаштовувала сімейне гніздечко, чекаючи чоловіка з війни.

«Ми майже постійно були на зв'язку. Щоб я менше сумувала, Коля подарував мені, як тоді сказав, «маленького песика». А той «маленький песик» виріс у стаффордширського бультер'єра», — усміхається Наталя.

5 червня 2025 року їхнє життя розділилося на «до» і «після».

«Мені зателефонували з незнайомого номера й запитали, чи я дружина Миколи Коханського. Потім повідомили, що чоловік тяжко поранений, втратив ногу і перебуває у лікарні Мечникова в Дніпрі».

Через деякий час він сам вийшов на відеозв'язок.

«Наталю, я зараз наведу камеру, а ти скажеш, чи є в мене нога», — попросив він. — Те, що побачила, було страшним. Але зібралася з силами й сказала, що нічого не видно, а все роздивлюся, коли приїду. Не хотіла, щоб почув у моєму голосі розпач. Поруч була свекруха. Від почутого й побаченого їй стало зле, тож  довелося заспокоювати її, а вже потім швидко збиратися в дорогу. Наступного дня ми разом вирушили до Дніпра, залишивши її молодших дітей і наших з Миколою собак на рідних».

Саме тоді для Наталі почався інший фронт — боротьба за здоров'я, відновлення і майбутнє коханої людини.

Відновлення після поранення, початок власної справи

«Спочатку було важко змиритися з втратою кінцівки. Але завдяки підтримці дружини, яка весь час була поруч, і рідних я поступово навчився жити з думкою, що нога вже не відросте. Зрозумів: не маю права здаватися, треба рухатися далі, — говорить Микола. — Спершу зробив свої перші кроки на милицях, згодом — уже на протезі».

Наталя усміхається й додає, що до того, як чоловік став на протез, знову сів за кермо.

«Друзі бачили, як він намагався застрибнути у джип, який волонтери придбали для підрозділу, і по який мали приїхати побратими. Прилаштували палицю до педалей, і так він учився кермувати. А коли отримав протез, почав їздити не лише автомобілем, а й вантажним мікроавтобусом і мотоциклом».

Поки триває лікування, подружжя вирішило переїхати до Володимира, щоб легше було діставатися до лікарні. Нині вони орендують квартиру, а в Губині продовжують облаштовувати своє господарство. Порадившись, засадили 30 соток землі малиною. Сподіваються не лише на гарний урожай і прибуток від його продажу, а ще для них це — перший спільний проєкт, у який вони вкладають не лише працю, а й віру в новий етап життя.

Окрім цього, Микола займається вантажними перевезеннями й планує розширювати цей напрямок.

«Треба ж якось заробляти на життя», — каже він.

Наталя теж не сидить без діла. Вона закінчила курси манікюру й у майбутньому планує працювати за фахом. Поки ж займається домашнім господарством і підтримує чоловіка.

Під час лікування Миколу часто відвідували представники громадської організації «Підтримай Героїв». Вони приходили не з порожніми руками — приносили смаколики, необхідні речі, але найголовніше — щиру підтримку, якої так потребують поранені військові. Згодом Микола й Наталя настільки перейнялися діяльністю організації, що самі стали частиною її команди, допомагаючи тим, хто нині проходить той шлях, який нещодавно довелося пройти їм самим.

Батько з братами воюють, вітчима засудили у росії.

Попри всі випробування, молоде подружжя не втратило віри у майбутнє. Вони будують власну справу, облаштовують побут і водночас допомагають мамі Миколи, яка сама виховує двох неповнолітніх дітей після того, як її чоловік — боєць батальйону «Айдар» і вітчим Миколи — потрапив у російський полон.

Упродовж тривалого часу він вважався зниклим безвісти. Микола не припиняв пошуків бодай якоїсь інформації про нього. Одного дня у групі, де російська сторона поширює відео з українськими полоненими, упізнав його. Згодом стало відомо, що вітчим разом із побратимами потрапив у полон до кадирівців, пізніше російський суд у Ростові-на-Дону засудив їх до тривалих термінів ув'язнення.

«Сьогодні, окрім мене й вітчима, воюють мій батько, мої дядьки та двоюрідний брат Наталі. Практично вся наша родина стала на захист України, — говорить Микола. — Якщо порівнювати з першими місяцями й роками повномасштабного вторгнення, підтримка армії з боку суспільства, на жаль, змінилася не в ліпший бік. Тоді майже кожен намагався допомогти. Збір на автомобіль закривався за лічені години, дні. Сьогодні ж навіть 20 тисяч гривень іноді не вдається зібрати за місяць. Пам'ятаю, коли звернувся до старости села Губин Олександра Новосада по допомогу з автомобілем, потрібну машину знайшли всього за два тижні. Зараз це зробити набагато складніше. Дуже шкода, що частина людей починає звикати до війни й забуває, що на фронті щодня хтось ризикує життям заради того, щоб у тилу залишалося мирне життя».

Попереду в Миколи з Наталею чимало планів і мрій, які вони впевнено втілюють у життя, незважаючи на всі випробування. Бо навіть після важких втрат людина здатна почати все спочатку, якщо поруч є ті, хто підтримує. Їхня історія — нагадування про те, що справжня сила народжується там, де є любов, підтримка і незламне бажання жити.

Жанна БІЛОЦЬКА

Волинські