Вона не шукала нагород і не говорила про подвиги: спогади про офіцерку Богдану Фіщук з Волині

01 серпня 2026 р. 10:32

01 серпня 2026 р. 10:32

Минуло кілька тижнів після загибелі 26-річної офіцерки 100-ї окремої механізованої бригади Богдани Фіщук із села Адамівка. Її рідні, друзі та побратими згадують дівчину як щиру, відповідальну й надзвичайно скромну людину, яка без вагань присвятила себе службі Україні.

Історію життя офіцерки опублікувало видання «Ратнівщина» .

15 липня страшна звістка сколихнула Адамівку – у ДТП у Крaматорську на Донеччині загинула 26-річна дівчина, офіцер ЗCУ – мaйор, начальник інформаційно-аналітичної служби Бoгдана Вікторівна Фіщук. Добра, щира, цілеспрямована, надзвичайно відповідальна і безвідмовна, - такою вона назавжди залишиться у пам’яті побратимів. А в пам’яті жителів села – це мила, усміхнена дівчинка, небайдужа до чужої біди, активістка, розумниця, зразкова дитина у ставленні до батьків, до рідних і всіх, з ким перетиналася її доля.

Це наймолодша дівчина із усіх загиблих жителів Ратнівщини з початку війни. Богдані було лише 26 років. І єдина дівчина-офіцер з нашої місцевості, яка загинула під час повномасштабного вторгнення. Вона народилася 3 березня 2000 року у сім’ї Віктора і Людмили Фіщуків. Батьки обоє з Адамівки. Після одруження оселилися у батьків Віктора , згодом добудували і облагородили будинок, в якому проживають донині. Дали життя трьом дітям. Найстарша – Валентина (після одруження мешкає у Камені-Каширському), далі – на два роки молодша Богдана і наймолодший брат Валентин .

Подружжя Фіщуків завжди мало якусь особливу позитивну енергетику.  Дітей вони виховували не лише у праці, але й в повазі до ближніх, у щирій вірі в Бога. Початкову освіту вони здобули ще в Адамівці. Валентина пішла навчатися на педагогічну спеціальність. Валентин цьогоріч отримав диплом про освіту рятувальника.

А Богданка, так її з любов’ю називають удома, після закінчення Зорянської гімназії стала ліцеїсткою Луцького ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Небесної сотні. Закінчила його із золотою медаллю. Хотіла пов’язати життя із військовою галуззю, але, на жаль, за державним замовленням не вступила. Втім стала студенткою факультету прикладної математики Львівського політехнічного університету, який також успішно закінчила. Паралельно на третьому курсі пішла навчатися на військову кафедру. Стала офіцером. Диплом про освіту отримала у 2021 році.

Коли у 2022 році почалася повномасштабна війна, у будинок Фіщуків принесли дві повістки. Одну – Вікторові, голові родини, іншу – Богдані, бо вона – oфіцер. Тато одразу пішов служити у прикoрдонники, де проходить службу і досі. А Богдана приїхала у військкомат, людей тоді було дуже багато і їй сказали, що може залишатися вдома. Коли буде потреба,  її покличуть. І таки покликали.

Наприкінці грудня 2022 року Богдану мoбілізували. Мама пригадує, як поїхала у Ратне з донькою у військкомат. Просила, що вистачить одного військового із сім’ї. Та їй відповіли, що ця особа не може бути не призвана на вiйськову службу, так як має звання офіцера. І хоч як батьки хвилювалися за  доньку, та вона, як і тато, завжди була безвідмовною: якщо треба, то треба.

Ще зовсім юна військовослужбовиця потрапила у 100-у бригаду (тоді ще територіальної оборони). Зовсім швидко після її мобілізації, у березні 2023 року, 100-у бригаду відправили на Схід. З початку служби Богдана працювала у продовольчій службі. У 2024 році стала т.в.о. начальника продовольчої служби. А трохи згодом її перевели в інформаційно-аналітичну службу.

Командування розгледіло у дівчині перспективного офіцера, адже до служби ставилася з максимальною відповідальністю. Тож щороку відповідно до законів воєнного стану, її підвищували у званні і переводили на посаду, яка б йому відповідала. Сестра Богдани Валентина каже, що вона ніколи не прагнула зробити блискучу військову кар’єру. Не хотіла підвищень, посад і звань, не розповідала про нагороди і заслуги. Це для неї завжди було другорядним. Разом з тим, ніколи не жалілася, що їй важко, що щось не так.

За роки служби Богдана Фіщук разом із підрозділами 100 ОМБр побувала на різних напрямках фронту. Спочатку бійці бригади тримали лінію оборони біля Лимaну, у Серeбрянському лісі, згодом біля Очерeтиного. Тривалий час боронили Торeцьк. І зараз також знаходяться на Дoнеччині. Про службу дівчина ніколи не розповідала, оскільки несла відповідальність і за секретну інформацію в тому числі.

Навпаки, коли приїжджала у відпустки, намагалася максимально відмежуватися, відпочити від  робочих буднів і все, чого хотіла, це тільки виспатися. Сестра розповідає, що вони старалися оточити її увагою і теплом родинного спілкування, а особливо тоді, коли вдавалося разом  потрапити додому і Богдані, і татові. Хоч це бувало дуже рідко, але усі тішилися кожною миттю, проведеною разом.

Батьки змалечку прищепили дітям високі сімейні і релігійні цінності. Богдана завжди турбувалася про батьків і мала глибоку віру в серці. Вона завжди була уважна до потреб і мрій кожного з членів сім’ї, багато з яких здійснила. А коли Валентина сказала, що хоче поїхали у Польщу на заробітки, то попросила: «Не їдь, будь хоч ти ближче до мами! Вона сама зараз лишилася. Не залишай її! Я буду тоді частину зарплати давати, аби поряд із мамою хтось із нас був!». Зрозуміло, що Валентина не потребувала грошей від сестри, але до її прохання дослухалася і намагалася приділити максимум  уваги мамі, поки Богдана і тато – на службі, а брат – на навчанні. Їй найближче з Каменя-Каширського дістатися в рідну Адамівку.

Спілкувалися Фіщуки зі своєю Богданкою найбільше у переписці. У неї було мало часу на телефонні розмови, тому відписувала рідним у зручний час. Але переписувалися щодня.

15 липня Валентина, як зазвичай, збиралася написати сестрі і запитати, чи підготувала вона уже рапорт на відпустку. Попередньо на початку серпня вона мала приїхати додому. Та не встигла. Їм повідомили, що Богдана померла у кареті швидкої допомоги після ДТП. Рідних огорнув не просто шок. Це був крик відчаю. У голови батьків, сестри, брата не вкладалося, що могло трапитися. Вона, як зазвичай, вранці мала їхати з найманої квартири на роботу.

І вона справді їхала на роботу. Рідні розповіли, що Діма , хлопець і побратим Богдани, приїхав за нею мотоциклом, щоб підвезти на роботу. Вони вирушили, але не доїхали. Жахлива випадковість, страшна ДТП… Богдана отримала черепно-мозкову травму з крововиливами та померла в машині швидкої. Хлопець із важкими травмами опинився у лікарні.

18 липня 26-річну офіцера траурним кортежем привезли востаннє додому. Були біла сукня, туфлі і фата, та, на жаль, не на весіллі. На похороні. Останню земну ніч вона провела у рідному домі. Вранці, 19 липня, її тіло відвезли у місцевий храм, де провела дитячі роки і церковне дозвілля, де мама працює скарбником. Після літургії собор священників звершив чин відспівування новопреставленої воїна Богдани.

На похорон дівчини приїхали її побратими і посестри. У прощальному слові один з побратимів зауважив, що незамінних людей не буває. Але саме Богдана була незамінною. Вона була небайдужою. Допомагала усім, чим тільки могла. Її цінували за наполегливість, працьовитість, чесність, за якийсь особливий стержень, притаманний тільки їй. Ніколи не прагнула посад і статусів, натомість пропускала через свою душу і серце багато доль побратимів, підставляла руки кожному, де могла.

За роки служби Богдана Фіщук удостоїлася кількох нагород: «Ветеран війни», 2 березня 2024 року їй вручили відзнаку командира 100 ОМБр «За оборону рідного краю», і тільки у день похорону рідні дізналися, що зовсім недавно, 3 березня 2026 року, у день народження, вона отримала ще одну - відзнаку міністра оборони України «Хрест пошани». Проте нічого про неї не казала. Цю нагороду побратими привезли додому разом із речами Богдани.

Ось так на кладовищі в маленькій Адамівці замайорів перший прапор України. Це прикра випадковість, яка забрала життя непересічної військовослужбовиці. Звичайні прості сільські батьки, які працювали на різних роботах та їздили по сезонах, виховали надзвичайну доньку. Та пам’ять сильніша за фізичну смерть. У серцях і молитвах усіх, хто знав Богдану, вона житиме вічно. Хай Бог прийме її душу у Царство Небесне. На землі вона з усіх сил намагалася бути корисною рідній країні, яка вже п’ятий рік у вiйні.

Марія ЛЯХ

• Воїнові назавжди 22: історія захисника з Луцька Віталія Шуби, який поліг у Маріуполі
• Війна не відпустила навіть після фронту: спогади про військового з Волині Анатолія Крутюка
• Народився і загинув на Харківщині, похований на Волині: історія Героя Дмитра Будневського

Волинські