«Не консервувати традиції, а зробити їх частиною життя»: майстриня з Луцька розповіла, чому українську вишивку важливо зберігати

24 серпня 2026 р. 09:29

24 серпня 2026 р. 09:29

В день 35-річчя Незалежності України особливо важливо говорити не лише про те, що ми маємо як народ, а й про те, що можемо втратити. Українська вишивка — одна з частин культурної спадщини, яка зберігає пам’ять про людей, їхню працю, родини та місця, де вони жили.

Водночас її майбутнє залежить не лише від музейних фондів, а й від того, чи продовжуватимуть люди вишивати, передавати знання та знаходити для традиції місце у сучасному житті.

Журналісти ВСН поспілкувалися з луцькою майстринею, дослідницею та колекціонеркою Ольгою Янчук . Вона понад 17 років займається вишивкою та рукоділлям, збирає старовинні текстильні речі й працює над тим, щоб українська вишивка не залишалася лише експонатом минулого.

Ольга розповіла, що не може назвати конкретного моменту, коли почалося її захоплення вишивкою. За її словами, вона фактично змалечку росла у вишитому середовищі. Її дідусь багато вишивав, тому вдома постійно говорили про нитки, тканини та орнаменти. Вишивки було багато, і Ольга з дитинства їх любила.

Особливо запам’яталися їй перші номери журналу « Burda ». Матеріали, які використовувалися для створення зображених там робіт, були недоступними в Україні, тому дівчина взяла просту панаму та всі нитки, які знайшла вдома.

Так вона вишила квіткові віночки: «Це були найгарніші картинки для мене».

Нещодавно вона оформила ці перші роботи у сучасніший багет. Вони досі прикрашають її дім.

Сьогодні власна справа Ольги також пов’язана з вишивкою, якісними матеріалами та новим поглядом на це ремесло. Її бренд «SamiSwoi» , за словами майстрині, це про вишивку як задоволення і подарунок.

За понад 17 років роботи ставлення Ольги до вишивки змінилося. Тепер вона бачить її не лише красивою, а й забутою, порваною, брудною, порізаною чи перешитою.

«Я зрозуміла, наскільки вона беззахисна. Бачу її не тільки гарною, але й розгубленою, забутою, порваною, брудною, порізаною, перешитою, без імені».

Ольга переконана, що українська і навіть європейська вишивка стоїть на межі зникнення. Вона наголошує, що це не означає, ніби традиція зникне завтра чи післязавтра. Однак якщо суспільство не визнаватиме проблеми, з часом вишивка може бути втрачена.

За словами майстрині, одна з головних причин — засилля машинної вишивки. Її стало настільки багато, що суспільство поступово перестає помічати, як це змінює сприйняття вишивки як традиційного ремесла. Йдеться не лише про вишиванки, а й про рушники, серветки, доріжки та картини.

Ольга зауважує, що молодь майже не вишиває, адже промислова пропозиція закриває потребу в таких речах. А якщо не вишиває молодь, то цього процесу не бачать і діти.

Минулого року під час виставки волинських сорочок Ольга показувала одній із відвідувачок, як вишивати хрестиком. Саме тоді до приміщення зайшла екскурсія другокласників. Діти обступили їх і здивувалися, побачивши процес ручної вишивки. Для майстрині це стало показовим: сучасні діти майже не бачать ручних процесів.

На її думку, вміти щось робити власними руками — складний, але важливий процес. Він розвиває зосередженість, уміння визначати мету й досягати її, навчатися, розбиратися в процесах, комунікувати, помилятися та починати спочатку.

Водночас Ольга визнає, що зупинити технічний розвиток неможливо. Для неї ручна та машинна вишивка — це дві різні гілки розвитку.

«Це як тюльпан, який ви виростили, і пластиковий тюльпан, який дуже схожий на той, що ви виростили. В чому різниця? Або живий та іграшковий песик».

Ольга також звертає увагу на те, що промислову вишивку часто подають як спосіб збереження культурної спадщини, а бренди активно використовують ефектну рекламу. Через це складно помітити, як поступово знецінюється ручна праця та змінюється суспільне сприйняття вишивки.

Візуально машинна і ручна вишивка можуть бути дуже схожими, однак їхній вплив на людину, на думку майстрині, зовсім різний. Ручна вишивка для неї — це не лише готова річ, а й задоволення, емоції, терапія, спілкування, зв’язок між поколіннями та розвиток.

Саме тому ручна робота, за словами Ольги, дає людині бажання продовжувати творити, тоді як промислова вишивка часто зводиться до самого факту наявності готової речі.

«А машинна вишивка — це факт, що у вас є ця річ. Все!»

Для Ольги ручна вишивка одночасно є ремеслом, мистецтвом, способом збереження пам’яті та частиною української ідентичності.

«Мова, віра та вся культурна спадщина — це наша ідентичність. Це те, чим ми відрізняємося від інших народів. Це те, чим ми означаємо “своє”, що ми цінуємо та захищаємо».

Майстриня наголошує: культурна спадщина буває не лише матеріальною. Є й нематеріальна, жива спадщина — та, яка передається від людини до людини. І саме можливість передавати її наступним поколінням, на думку Ольги, визначає, чи залишатиметься українська культура живою.

«Якщо цей момент упустити і не передати все прекрасне наступним поколінням, то залишиться Україна тільки в книгах і музеях, а це не зовсім те, чого ми прагнемо».

Вона називає вміння вишивати способом комунікації між людьми, а також методом передачі знань, навичок і пам’яті.

Вишита сорочка для Ольги — це передусім свідчення величезної праці людини, яка її створила. За її словами, процес починався ще з вирощування льону або конопель, а завершувався багатьма годинами ручної роботи. Майстриня наголошує, що створення такої речі потребує зібраності, терпіння та значних фізичних зусиль.

Ольга не підтримує спроби наділяти орнаменти та кольори містичними значеннями. Натомість гарна сорочка ручної роботи для неї свідчить про повагу людини до себе. Жінка також пропонує відмовитися від уявлення, що «правильна» вишиванка обов’язково має бути білою.

За її словами, такого правила не існує. Традиційні сорочки створювалися на домотканому полотні, яке могло мати різні світло-сірі відтінки. Все залежало від способу відбілювання. Для святкових сорочок використовували тонке та ретельно відбілене полотно. Водночас вишивали й на чорній фабричній тканині. Тож сучасна кольорова вишиванка сама по собі не означає, що вона суперечить традиції.

«Це була дуже дорога і статусна річ! Не всі таке мали і не всі таке носили. Ми бачимо ці речі зараз, тому що їх берегли, як цінність».

Саме тому сьогоднішня популярність вишивки, на її думку, має супроводжуватися розумінням того, що саме ми носимо та чому ця річ має культурну цінність.

Попри популяризацію української культури, Ольга й сьогодні стикається з людьми, які не знають, що робити зі старими вишитими та тканими речами, знайденими на горищах або у старих будинках. Вона вважає це не проблемою окремих людей, а проблемою суспільства, яке не знає власної цінності та не формує її.

Як приклад Ольга розповідає про пані Орисю з одного із сіл. Жінка власними силами збирає давні вишиті та ткані предмети. Нещодавно, за день до приїзду Ольги, вона випросила у когось три вишиті сорочки. Їхня цінність полягає не лише у самій вишивці — відомо, де вони побутували, коли були створені та кому належали.

«Ці сорочки є яскравим прикладом локальної культури. Це важливий історичний документ — ми, українці, були і є на цій землі».

Але цим займається одна ентузіастка. І найбільше пані Орися переживає про те, кому передати зібране після себе. Ольга радить тим, хто знаходить старий текстиль, насамперед записати все, що відомо про річ: кому вона належала, коли, ким і де була створена. Варто розпитати старших родичів — такі розмови можуть відкрити несподівані сімейні історії.

Якщо ж родина не хоче залишати річ собі, її можна передати музею або дослідникам.

За останні два роки змінилася і філософія власної колекції Ольги. Тепер найбільше вона цінує речі, які потрапляють до неї безпосередньо від перших власників. Разом із ними можна отримати правдиву інформацію про річ та сімейну історію. Тепер у своїй колекції Ольга залишає передусім ті речі, які можна буде надалі досліджувати, оцифровувати, відтворювати за ними репліки або вивчати їхні орнаменти.

Інші речі вона передає музеям. Минулого року знайома передала Ользі кілька рушників, які вже лежали у її сусідки «до викидання». Разом з усією інформацією про них майстриня передала рушники до Волинського краєзнавчого музею. Цього року Ольга почала співпрацювати з українською культурною ініціативою «Спільний спадок». Організація займається пошуком та збереженням давніх народних речей і передає їх до музею Івана Гончара в Києві.

Тому колекція Ольги поповнюється повільно, але, за її словами, стає більш змістовною.

Для Ольги цінність старої вишитої речі визначається передусім інформацією, яку вона має або може з неї отримати. Навіть обрізаний чи пошкоджений фрагмент може бути важливим, якщо на ньому збереглася невідома техніка, яку можна дослідити та відродити.

Іноді особливу цінність має родинна історія.

«Або коли передають речі: «моєї баби і вона вишивала це в Сибіру». І тут ще момент — щастя не в тому, щоб мати таку річ, а знати навіть про її існування і зафіксувати такий момент».

Розмірковуючи про те, яка сучасна українська річ могла б через сто років стати культурним артефактом, Ольга говорить ширше — про те, якою взагалі має бути культура майбутнього.

Їй хотілося б, щоб через сто років люди в принципі могли говорити про культуру а про сучасників сказали, що вони не лише зберегли давнє, а й усвідомили його значення, оцифрували спадщину, створили якісні репліки, виростили нових майстрів і зробили внесок у те, щоб допомогти людині залишатися людиною.

А 35-та річниця Незалежності, на її думку, — це передусім про відповідальність за власне.

«Незалежність — це мати своє. Коли ти ні в кого нічого не просиш. Але це і велика відповідальність. Маємо не тільки зберегти, але й примножити».

Вона вважає, що найкраще з української культурної спадщини житиме тоді, коли матиме місце в освіті, реабілітації, бізнесі та дизайні. І головне — традиції не можна просто законсервувати.

«Не консервувати традиції, а зробити їх частиною нашого життя!»

Саме це, за словами Ольги Янчук, і є способом зберегти українські ремесла та передати їх наступним поколінням.

Фото: Ольга Янчук. Поширення, публікація та використання світлин без згоди авторки заборонені.

• «Українське не може бути дешевим»: майстриня з Волині про цінність вишивки
• Замість дитячих забав — по три тренування на день: 6-річна та 9-річна сестри Балабан з Волині підкорюють міжнародні турніри
• Торти, моті та зефір: як школярка з Луцька перетворила хобі на заробіток

Волинські