Поїхали, коханий, по гриби… Історія на вечір

25 вересня 2026 р. 22:02

25 вересня 2026 р. 22:02

– Я вже думала, що ти мене більше ніколи так не торкнешся.

– Поїхали, коханий, по гриби… Марина сказала це так буденно, наче запропонувала Степанові винести сміття. Він навіть не відірвався від телефона

– Куди?

– У ліс.

– Нащо?

Вона всміхнулася:

– По гриби, Степане. По що ж іще їздять у ліс?

– Та дощ передають.

– То й добре.

Він нарешті подивився на дружину.

Тридцять два роки вони прожили разом. Колись Степан міг серед ночі розбудити її словами: «Марино, вставай, місяць такий – ходімо подивимося». А тепер уже кілька років вони говорили переважно про те, що купити, кому заплатити і коли приїдуть діти.

Не сварилися.

Напевно, це й було найгірше. Бо поки люди сваряться – їм ще болить. А їм наче вже й не боліло.

– Ну добре, – зітхнув Степан. – Якщо так хочеш.

Марина відвернулася до вікна, щоб він не помітив, як вона усміхнулася.

Вона хотіла не грибів.

Вона хотіла повернути чоловіка.

Не від іншої жінки. Не з війни. Не з далеких заробітків.

А з того дивного місця, куди іноді йдуть чоловіки після тридцяти років шлюбу: у мовчання, телевізор, телефон, гараж – аби тільки не говорити про те, що між двома людьми стало порожньо.

…У суботу вони виїхали ще затемна.

Марина зав’язала хустину, взяла два кошики й термос.

– Ти наче на експедицію, – буркнув Степан.

– А ти колись любив мою каву в лісі.

– Колись багато чого було.

Вона промовчала.

…Ліс зустрів їх запахом мокрого листя. Дуби стояли важкі, золоті. На гілках блищали краплі. Десь у гущавині стукав дятел.

Марина ступила на вузьку стежку й раптом сказала:

– Пам’ятаєш, як ти мене сюди вперше привіз?

– Не сюди.

– Сюди.

– Та ні.

– Оцей дуб був.

– Марино, за тридцять років він міг трохи змінитися.

Вона засміялася. І Степан раптом теж.

Уперше за багато місяців вони сміялися разом.

За годину Марина знайшла першого білого.

– Степане!

Вона закричала так радісно, ніби виграла автомобіль.

– Дивись!

– Та бачу.

– Великий!

– Не рви.

– Чого?

Степан присів поруч і обережно викрутив гриб із землі.

– Ти ж мене сама вчила: треба так, щоб грибницю не пошкодити.

Марина завмерла.

– Ти пам’ятаєш?

Він знизав плечима.

– Не все ж я забув.

Далі вони йшли вже поруч. Спочатку говорили про гриби. Потім – про дітей. Потім – про онучку, яка смішно називала мухомор «помідором із крапочками».

А потім Марина раптом запитала:

– Степане, а ти щасливий зі мною?

Він зупинився.

– Що за питання?

– Просте.

– Нормально живемо.

– Я не питаю, чи нормально.

Дощ посилився.

Степан натягнув капюшон.

– А ти?

– Ні.

Він глянув на неї так, ніби вона його вдарила.

– Чого тобі бракує?

Марина довго мовчала.

– Тебе.

– Я ж ось.

– Ні. Ти давно десь не тут.

Він хотів щось відповісти, але не знайшов слів.

Вони пішли далі мовчки.

Біля старого пенька Марина присіла.

– Я недавно прочитала вірш. Там жінка кличе коханого по гриби…

Жінка може перестати просити. Але це не означає, що вона перестала чекати.

Степан усміхнувся:

– То ти через вірш мене сюди притягнула?

– Може.

– Романтична ти моя.

Він сказав це машинально.

І обоє завмерли.

«Моя».

Колись він називав її так щодня.

Марина опустила очі.

– А знаєш, що мені там найбільше сподобалося? Вона кличе його не просто в ліс. Наче хоче повернутися туди, де вони ще справжні.

Степан сів поруч.

– А ми – несправжні?

– Ми стали зручні.

Він довго дивився на мокре листя.

– Я думав, ти вже не потребуєш усіх тих дурниць.

– Яких?

– Ну… квітів. Прогулянок. Щоб за руку.

Марина всміхнулася крізь сльози.

– Степане, жінка може перестати просити. Але це не означає, що вона перестала чекати.

Він опустив голову.

– А я думав: якщо ми тридцять років разом, то вже нікуди одне від одного не дінемося.

– От тому й перестав берегти?

Цього разу він не відповів. Лише простягнув руку. Долонею догори.

Марина дивилася на неї кілька секунд.

Потім поклала свою.

І вони сиділи посеред осіннього лісу, двоє вже немолодих людей, які раптом соромилися триматися за руки, наче хлопець і дівчина на першому побаченні.

– Ходімо, – сказав Степан.

– Там далі колись багато підберезників було.

– Не все ж я забув, – повторив він.

Уже біля машини Марина перечепилася об корінь.

Степан підхопив її.

– Обережно.

– Старенька вже.

– Не вигадуй.

І раптом поправив їй мокре пасмо волосся.

Так просто. Так знайомо.

Марина заплакала.

– Ти чого?

– Нічого.

– Кажи.

Степан зблід. А потім обійняв її.

Не сильно. Не пристрасно. Просто притиснув до себе.

Так тримають те, що одного дня мало не втратили через власну необережність.

…Додому вони привезли пів кошика грибів.

Діти потім сміялися:

– І заради цього ви пів дня мокли в лісі?

Марина зі Степаном переглянулися.

– Та гриби там були ні до чого, – сказав батько.

…Наступної суботи він розбудив Марину о шостій ранку.

– Вставай.

– Ти здурів? Вихідний!

– Поїхали.

Степан уже стояв біля дверей із двома кошиками.

І, ніяково усміхнувшись, сказав:

– Поїхали, кохана, по гриби.

Марина дивилася на нього й думала: іноді для порятунку кохання не потрібне велике диво.

Достатньо старого лісу. Двох кошиків.

Однієї простягнутої руки.

І щоб хтось із двох першим сказав:

«Поїхали…»

Василина ПИСАНКА

«Поїхали, коханий, по гриби…»

Поїхали, коханий, по гриби…

Зберу в пучок я неслухняні коси…

Поїхали, де тиша і дуби.

Де в золоченій сукні ходить осінь.

Поїхали, якщо і навіть дощ…

Там глід намисто роздає червоне.

Там Мавка із опеньків варить борщ,

А Лісовик готує маскарпоне.

Поїхали, поїхали удвох

На вихідні, з самісінького рання…

Там під пеньком старенький сивий Ох

В руді листки замотує бажання.

Там гриб-мізинець в листі шарудить

І щось шепочуть між собою віти.

Там плаче клен, коли йому болить,

Сміється липа, як лоскоче вітер.

Поїхали, коханий, по гриби

В моє дитинство, ну а мо’ і дальше.

Там так привільно і нема журби.

Там справжнє все – без фарсу і без фальші…

Євгенія НАЗАРУК.

Волинські