Сто один рік Віри Марківни

30 вересня 2026 р. 14:33

30 вересня 2026 р. 14:33

Мешканці села Верба Вірі Марківні Степанюк нещодавно виповнився 101 рік. Попри те, що жінка давно живе у Володимирі у доньки, яка за нею доглядає, із цією величною датою її привітав голова Оваднівської громади Сергій Панасевич.

Ціле століття – і в кожному його відрізку доля випробовувала її на міцність. Вона пережила Другу світову війну, примусові роботи у Німеччині, катування співробітниками НКВС, втрату чоловіка, про смерть якого дізналася лише через п’ятдесят років. Та попри все не озлобилася, не втратила віри у людяність і доброту.

Віра Марківна народилася 10 вересня 1925 року на хуторі неподалік села Ставки тодішнього Турійського району в багатодітній родині. У батьків було десятеро дітей, п’ятеро з яких померли ще маленькими. Дитинство минало у праці та злиднях. Родина тримала господарство, вирощувала й обробляла льон, пряла та ткала полотно. «Ми все робили власними руками, – пригадує Віра Марківна. – І вдягалися в те, що самі витчемо».  До школи вона не ходила, бо не мала взуття – одні чоботи були на кількох дітей.

У 1941 році, коли Вірі було лише 16, вона вийшла заміж за односельця Олександра. Він умів читати й писати та навчив цього й молоду дружину. Але сімейне щастя тривало недовго. Чоловіка забрали озброєні люди, і більше вона його не бачила.

Під час Другої світової війни Віру вивезли на примусові роботи до Німеччини. Вона працювала на заводі, де виготовляли паливо для військової техніки. Після звільнення одна німкеня, у якої прислуговувала, пропонувала залишитися і бути їй за доньку, яка померла, але Віра відмовилася – хотіла повернутися додому, бо вірила, що чоловік чекає на неї. В Україну добиралася разом з іншими жінками за допомогою американських військових – потягом до Львова, звідти – до Ковеля та Володимира. Єдину валізу, яку подарувала їй фрау на знак вдячності, дорогою вкрали.

Та вдома на Віру чекали нові випробування. Її забрали на допити співробітники НКВС, вимагаючи розповісти, де чоловік. За відмову говорити її катували. Шрами на тілі й досі нагадують про пережите пекло, у якому ледь лишилася живою. Правду про Олександра Віра дізналася лише після проголошення незалежності України. З’ясувалося, що його розстріляли, а свідкиню трагедії разом із чоловіком змусили під дулами автоматів викопати йому могилу.

Згодом Віра Марківна вийшла заміж удруге – за Василя, переїхала до села Верба. Разом працювали в колгоспі, тримали господарство. У шлюбі народилася донька Юлія. Згодом родина поповнилася онуками В’ячеславом та Оленою і трьома правнуками. На жаль, цього року, на провідну неділю в останню путь провели чоловіка Юлії – Володимира, котрий був доброю, щирою, працьовитою людиною, а ще хорошим зятем, котрого Віра Марківна любила та поважала як сина.

Попри всі пережиті втрати, Віра Степанюк залишилася доброю та щирою людиною. Вона не бачить, погано чує, а після невдалого падіння прикута до ліжка. Світ для неї тепер – це голоси рідних, їхні обійми та дотики люблячих рук.

Віра Марківна й досі знає напам’ять молитви, читає вірші та чудово співає. Щодня молиться за рідних, за загиблих у війні, за тих, хто нині воює за Україну, і за мир. А на запитання про секрет свого довголіття відповідає просто: «Не робити нікому зла і вірити в Бога».

Жанна БІЛОЦЬКА, VSN

Волинські