Перший «Джавелін» волинянина Владислава В’юника влучив у російську «беху»

03 жовтня 2026 р. 20:33

03 жовтня 2026 р. 20:33

Фронт, побратими, родина і спорт – таким сьогодні є життя Владислава В’юника.

Владислав - з Нововолинська, ще юнаком мріяв стати прикордонником. Згодом опанував Javelin, пройшов Мар’їнку, Київщину, Харківщину, Херсонщину, Бахмут і два роки не бачив дружину. А повернувшись додому, знову взявся служити – тепер уже ветеранам своєї громади

Дідусева мрія стала його долею

Життєва дорога нововолинця Владислава В’юника спочатку мало чим відрізнялася від долі багатьох його ровесників. Народився і виріс у місті шахтарів, навчався у школі №3, після неї вступив до місцевого електромеханічного технікуму. Потім була строкова служба, повернення додому і робота механіком дільниці на шахті №9 «Нововолинська».

Владислав мав бронювання і міг залишатися на шахті. Але…

Але перед очима завжди був приклад дідуся Тихона Степановича – учасника війни, майора, начальника прикордонної застави. Для хлопця він був не лише рідною людиною, а й взірцем військового.

І юнацька мрія стати прикордонником нікуди не зникала.

Усе змінив 2014 рік. А вже у 2015-му Владислав ухвалив рішення, яке визначило наступне десятиліття його життя: маючи можливість залишатися на цивільній роботі, добровільно підписав контракт із Державною прикордонною службою України.

Мрія здійснилася. Щоправда, зовсім не так, як колись уявлялося. Країна вже воювала.

Війна дуже швидко навчила дорослішати

Одним із місць служби Владислава стала Мар’їнка на Донеччині. Під час АТО він ніс службу на блокпосту поблизу міста — лише за кілька кілометрів від окупованого Донецька.

Саме там військова служба остаточно перестала бути для нього юнацькою романтикою. Вона стала щоденною важкою роботою, відповідальністю і постійною готовністю до небезпеки.

За роки служби Вла­дислав пройшов шлях від рядового військовослужбовця до штаб-сержанта. І дедалі чіткіше розумів: армія для нього – не тимчасовий етап.

Війна змінила його життя, але не забрала головного – потреби бути корисним людям.

– Я відчув, що армія – це моє, – розповідає Владислав. – Згодом підписав контракт із 14-ю окремою механізованою бригадою імені князя Романа Великого. Постійно навчався, освоював нові військові спеціальності, сучасне озброєння.

Серед іншого опанував і американський протитанковий ракетний комплекс Javelin.

Тоді навряд чи міг уявити, наскільки швидко ці знання доведеться застосувати у великій війні.

За один день не стало десятьох побратимів

24 лютого 2022 року життя мільйонів українців розділилося на «до» і «після». Для військових цей поділ був особливо різким.

Одним із головних напрямків російського наступу стала Київщина. Ворог розраховував швидко прорвати українську оборону і захопити столицю.

Саме там Владислав зустрів початок повномасштабного вторгнення.

У районі села Озерне він уперше застосував Javelin у бою – і знищив російську бойову машину піхоти.

– Це було моє перше справжнє бойове хрещення, – згадує Владислав.– Знищення ворожої «бехи» додало впевненості всьому підрозділу. Хоча вже були перші поранені й перші втрати...

То був лише початок бойового шляху, який розтягнувся на роки й тисячі кілометрів української землі.

За плечима Владислава – Херсонщина, Донеччина, Бахмут, Харківщина.

Восени 2022 року він брав участь у контрнаступі Сил оборони на Харківщині, коли українські підрозділи прорвали російську оборону і почали звільняти один населений пункт за іншим.

Серед них був і Куп’янськ.

– Харківська опе­рація була дуже жорстокою, – пригадує Владислав. – Лише за один день боїв ми втратили десятьох побратимів.

А попереду були нові бої, нові напрямки і довга відсутність удома.

Два роки – без обіймів дружини

…На Владислава чекала родина. Разом із дружиною Юлією вони виховують трьох доньок – Каріну, Евеліну й Тетяну.

Війна забирає у військових не лише здоров’я, сили і відчуття безпеки. Вона забирає час – місяці й роки, які могли бути прожиті поруч із найдорожчими людьми.

У Владислава ця ціна вимірюється однією страшною цифрою.

Два роки.

Саме стільки — з 2022-го до 2024-го — він не бачив дружину.

Поки Владислав воював на Харківщині, Херсонщині та Донеччині, вдома росли діти, минали дні народження і свята, змінювалися пори року.

Для родини військового війна теж стає щоденністю. Тільки їхня передова — вдома: у чеканні дзвінка, у короткому повідомленні, у бажанні почути найважливіше слово: живий.

Тепер він допомагає повернутися іншим

Сьогодні Владислав В’юник знову у рідному Нововолинську. Але військовий досвід неможливо залишити за дверима разом із формою. Людина повертається додому разом із ним. І таких людей у наших містах стає дедалі більше.

Нині Владислав очолює раду ветеранів Нововолинської громади. Разом із побратимами намагається зробити так, щоб захисники після повернення не залишалися сам на сам зі своїми проблемами.

Один із напрямків – активніша участь ветеранів у житті громади. Інший – спорт.

Для людини, яка роками жила у військовій дисципліні, постійному русі та з чіткими завданнями, повернення до мирного ритму буває непростим. Спорт, зустрічі з побратимами, спільні заходи та громадська робота допомагають знову відчути команду поруч і побачити перед собою нову мету.

А головне – зрозуміти: після завершення військової служби потреба в тобі не зникає.

Владислав В’юник і нині служить. Просто тепер його рубіж – рідна громада, а завдання – допомогти побратимам знайти своє місце у мирному житті.

Волинські