росія ув’язнила 71-річного українця за донат для ЗСУ

11 жовтня 2026 р. 20:02

11 жовтня 2026 р. 20:02

За 4100 гривень допомоги ЗСУ – 13 років неволі. Та навіть за ґратами Іван Чорний залишається українцем.

«Ми більше ніколи не побачимо дідуся»

71-річного Іва-на Чорного з  окупованого Токмака Запорізької області російський суд у червні цього року засудив до 13 років колонії суворого режиму за 27 переказів на підтримку ЗСУ на загальну суму 4100 гривень.

Оскільки пан Іван був змушений у 2023 році отримати російський паспорт, його звинуватили у зраді росії. При цьому сам Чорний не вважав себе людиною, яка живе в рф. Він називав Токмак своїм домом і відмовлявся його залишати.

Нещодавно Чорний та його дружина відсвяткували 51-й рік подружнього життя, повідомила онука чоловіка Єлизавета.

«Ще рік тому бабуся з дідусем святкували 50 років подружнього життя. Сьогодні 51-й рік, окремо», – написала дівчина.

У коментарі для «Української правди. Життя» Єлизавета розповіла, що її дідусь усе життя прожив у Токмаку. Працював на Токмацькому ковальсько-штампуваль­ному заводі аж до виходу на пенсію.

«У них із бабусею вже на пенсії було захоплення – вирощування квітів, цибулин. Продавали, підробляли трохи. Дідусь займався теплицями, доглядав квіти, вирощував із нуля. Мали собаку – німецьку вівчарку, кішку. Як усі пенсіонери, завжди була хатня робота, город», – каже Єлизавета.

На всі вмовляння виїхати відповідав: «Я у себе вдома і нікуди не поїду. Що вони мені зроблять у моїй хаті?»

Подробиць затримання родина не знає, адже тоді Іван Чорний був удома сам. Коли бабуся Єлизавети повернулася додому, її чоловіка вже не було.

«Про вирок ми дізналися від бабусі, знайомі з Токмака пересилали новини з фотографією дідуся у залі суду», – розповідає онука чоловіка.

Дружина Івана підтримує з ним зв ' язок через листи. Наразі родині відомо, що він перебуває в СІЗО у Маріуполі.

«Дідусь дуже добра, світла людина, всі діти, онуки його обожнюють. Все дитинство влітку я проводила канікули у дідуся з бабусею. Дідусь заохочував до роботи, возив на рибалку, за можливості – на море, коли ще їздив на автомобілі. Дуже сумно усвідомлювати, що зараз у свої 72 роки він вимушений перебували у неволі», – розповідає Єлизавета.

– Що він сам говорив про Україну, війну та все, що відбувалося навколо? Як переживав окупацію? Чому вирішив залишитися вдома? – запитували раніше журналісти видання «Букви» у Єлизавети.

– Загалом дідусь нічого відкрито не коментував. Іноді наприкінці нашого спілкування надсилав повідомлення: «Все буде У». На всі вмовляння виїхати відпові­дав: «Я у себе вдома і нікуди не поїду. Що вони мені зроблять у моїй хаті?»

Бабуся розглядала можливість евакуації, але не могла залишити його самого. У них велика собака, кілька котів, великий будинок, теплиці. Вони не хотіли покидати тварин, а вивезти 60-кілограмову собаку було майже неможливо. Крім того, переживали за майно і розуміли, що його або займуть, або просто відберуть. Дідусь казав, що нічого окупантам не залишить.

– Один український журналіст днями назвав мешканців окупованих територій «сепарами». Як така стигматизація впливає на людей, які живуть або жили в окупації?

– Називати всіх мешканців окупованих територій «сепаратистами» – це, як кажуть, стригти всіх під один гребінець. Це означає поставити один ярлик і на відкритих колаборантів, і на тих, хто досі чинить спротив. Такі слова показують людям, які борються, що їх тут не чекають. Це також значно ускладнює інтеграцію в суспільство тих, кому вдалося виїхати з окупації.

– Що означає цей вирок – 13 років – для 71-літньої людини і для вашої родини?

– Для нас це означає більше ніколи не побачити дідуся і батька, не почути його голос, не поговорити з ним телефоном. Це означає, що він проведе там залишок свого життя, якщо його не вдасться повернути… Ми хочемо, щоб суспільство побачило: навіть це покоління не втрачено. Дуже багато таких дідусів і бабусь хочуть повернутися додому, жити на українській землі. Подібні вироки мають також дідусеві однокласники, друзі родини, знайомі, колишні колеги. Їхні сім’ї так само борються за їхнє повернення.

Владислава ЧОРНА, «Букви».

Волинські