Волинянин Арсен Хачатрян не мав українського паспорта, але віддав життя за Україну…

17 жовтня 2026 р. 20:19

17 жовтня 2026 р. 20:19

Земляки проводжали Арсена Хачатряна в останню дорогу на колінах, зі сльозами й молитвами. Бо для цієї родини Україна стала Батьківщиною не за паспортом, а за покликом серця.

Дев’ятнадцятирічний Арсен Хачатрян із волинських Марковичів добровільно пішов на фронт услід за батьком, братом і дядьком. Двоє з цієї родини вже загинули за державу, громадянами якої так і не стали…

Чекав повноліття, щоб піти на фронт

Похмурого 18 вересня 2026 року село Марковичі, що на Горохівщині, прощалося зі своїм земляком – 19-річним Арсеном Хачатряном. Так-так, ви не помилилися: дев’ятнадцятирічним! Сином Оксани Олегівни та Вардана Леваєвича, які виховали сімох хлопців.

У 2022 році Арсен закінчив Горохівський ліцей № 2, згодом навчався в Горохівському коледжі Львівського національного аграрного університету. Встиг попрацювати в сусідній Польщі та охоронцем у Буковелі. Допомагав батькам по господарству, прагнув бути самостійним і підтримувати велику родину, в якій, окрім нього, зростали ще шестеро братів – старших і молодших.

Він дуже чекав свого повноліття. Не для того, щоб отримати більше свободи чи вирушити назустріч розвагам. Хотів піти на фронт – захищати маму, братиків, свій дім і свою Україну.

Ту саму Україну, яка колись прихистила родину його батька, Вардана Леваєвича, після страшного землетрусу у Вірменії.

Його юнацькою мрією було потрапити до штурмових військ. Маючи зріст понад 190 сантиметрів, міцну спортивну статуру й неабияку рішучість, Арсен вірив, що зможе стати добрим штурмовиком. Навіть їздив до Києва, щоб ближче познайомитися з цим родом військ.

Та рідні, а особливо брат Владислав, який служив у підрозділі безпілотних систем, порадили йому обрати іншу військову спеціальність.

Арсен підписав контракт, пройшов військову підготовку в одному з навчальних центрів на Волині. Спочатку допомагав як волонтер, а невдовзі опанував спеціальність у підрозділі безпілотних систем і став до лав захисників України разом із братом Владиславом.

У цій бригаді проходив контрактну службу і батько Арсена – Вардан Леваєвич. Разом із ним воював його рідний брат Гайк Леваєвич.

На жаль, Гайк загинув в одному з боїв на Донеччині від ворожого снаряда. Сталося це на очах у рідного брата. Поховали воїна в сусідньому селі Мирків.

Тоді родина Хачатрянів уже пізнала страшний біль втрати. Але попереду на неї чекало ще одне непоправне горе…

Двадцять три дні між надією і відчаєм

20 серпня 2026 року Арсен разом із побратимами виконував бойове завдання у Краматорську. Військові облаштували позицію в підвалі багатоповерхового будинку.

Згодом у будівлю влучила ворожа керована авіабомба. Почалися руйнування, спалахнула пожежа.

За словами очевидців, після удару виникли сильне задимлення та інтенсивне горіння. Висловлювалися й припущення про застосування ворогом невідомої хімічної речовини…

Двоє побратимів Арсена, які перебували в коридорі, дістали поранення. Ще двоє військових, котрі на той момент були надворі, залишилися живими.

Сам Арсен перебував в окремому приміщенні підвалу…

Його шукали двадцять три дні.

Патріотизм вимірюється не записом у паспорті, а любов’ю до землі, за яку готовий віддати найдорожче.

Двадцять три нескінченні дні для матері, батька, братів, для всіх, хто любив і чекав юного воїна.

Двадцять три дні, коли кожен телефонний дзвінок міг принести звістку. Коли серце відмовлялося вірити в найгірше. Коли надія, хай і крихітна, не дозволяла змиритися з невідомістю.

13 вересня Арсена знайшли.

Якими були його останні хвилини, ми не знаємо. Але знаємо, якою дорогою ціною заплатив цей дев’ятнадцятирічний хлопець за право своєї родини, свого села, своєї України жити під мирним небом.

П’ятдесят автомобілів і тридцять мотоциклів проводжали юного Героя

17 вересня рідна Волинь зустрічала свого полеглого захисника.

Дорогою додому Арсена супроводжували луцькі волонтери, представники Луцького автомайдану. А поблизу села Шклинь до скорботного кортежу долучилися десятки друзів, знайомих, односельців і просто небайдужих людей.

Близько п’ятдесяти автомобілів і тридцяти мотоциклів супроводжували Героя до символічного хреста-пам’ятника «Борцям за волю і незалежність України» в Горохові.

Тут відбулася коротка церемонія прощання. До присутніх звернувся міський голова Віктор Годик. Священнослужителі відслужили панахиду.

А потім Арсен повернувся до рідних Марковичів. Востаннє…

Його зустрічали односельці, які пам’ятали цього високого, доброзичливого, щирого юнака. Того, хто ще зовсім недавно ходив сільськими вулицями, вітався із сусідами, допомагав батькам, усміхався друзям.

Хіба могли вони тоді подумати, що зовсім скоро зустрічатимуть його навколішки, зі сльозами на очах?

18 вересня відбувся чин похорону.

Від батьківської оселі до церкви, а звідти – до сільського цвинтаря тягнулася велелюдна скорботна процесія. Такої кількості людей, здається, ще не бачив цвинтар у Марковичах.

Осінні квіти вкривали місце останнього спочинку воїна. Поруч – могила з хрестом, на якому викарбуване ім’я:

Хачатрян Арсен Вардамович. 17.07.2007 року народження.

Люди добрі, вдумайтеся лише в ці цифри!

Дев’ятнадцять років. Усього дев’ятнадцять…

Коли труну з тілом Героя опустили в могилу, тишу розірвали плач і зойки рідних. Здавалося, разом із ними ридало все село.

Арсена поховали з усіма військовими та християнськими почестями.

А над сільським цвинтарем знову пролунали слова, від яких стискається серце:

– Слава Україні!

– Героям слава!

– Герої не вмирають!

Потім усе стихло.

Притих і сільський цвинтар, ніби втомлений від людського горя.

І тільки одне запитання не дає спокою: скільки ще таких молодих життів має забрати ця жорстока війна?

«Мої сини і чоловік не чекають ТЦК…»

Оксана Олегівна, мама Арсена, – жінка надзвичайної сили духу. Вона виховала сімох синів. А це, повірте, нелегка материнська доля.

Колись під час нашої розмови вона з усмішкою мовила:

– Виховувати сімох козаків – ой непросто, дуже непросто! Це ж хлопці…

Я запам’ятав її слова. Як і те, що ця мужня українка намагалася ніколи не показувати сліз перед синами. Весь свій материнський біль ховала глибоко в серці.

А як же вона не хотіла відпускати Арсена на фронт!

– Не будемо грішити: ми відмовляли його йти на війну, – зізнавалася Оксана Олегівна. – Говорили, що він іще зовсім молодий, що на війні стільки страшних випадків…

Та Арсен відповідав:

– Мамо, ви ж віруюча людина. І знаєте: що має статися, те станеться, незалежно від обставин.

Хіба могла тоді мати передбачити, як боляче відгукнуться в її серці ці слова?

Під час однієї з наших розмов Оксана Олегівна сказала й інше. Сказала просто, без пафосу, але так, що в мене мурашки побігли по спині:

– Мої сини і чоловік не чекають ТЦК, а йдуть воювати за Батьківщину добровільно. З повагою і любов’ю до своєї України!

І це не просто слова.

Україну захищав її чоловік Вардан. Поруч із ним воював його брат Гайк, який загинув на Донеччині. Добровільно став до війська юний Арсен і віддав за Україну своє життя. Продовжує захищати Батьківщину його брат Владислав.

А тепер – факт, над яким варто замислитися кожному з нас.

Родина Вардана Хачатряна, яка стільки зробила для захисту України й заплатила за неї кров’ю найдорожчих людей, досі не має українського громадянства.

Вони могли залишитися осторонь війни. Могли сказати: «Це не наша земля, не наша держава, не наш обов’язок».

Але не сказали.

Бо Батьківщина – це не тільки запис у паспорті.

Це земля, яка колись прихистила тебе. Це дім, у якому народилися і виросли твої діти. Це люди, серед яких ти живеш. Це місце, за яке готовий стати на захист, навіть якщо тобі всього дев’ятнадцять…

І коли сьогодні хтось запитує, що таке справжній патріотизм, я згадую родину Хачатрянів із волинських Марковичів.

І дев’ятнадцятирічного Арсена, який так поспішав стати дорослим, щоб захистити найдорожчих…

Володимир КОВАЛЬЧУК (СУМНИЙ).

Волинські