«Життя варте того, щоб знову жити»: історія волинянина, який провів 50 місяців у російському полоні

26 жовтня 2026 р. 21:04

26 жовтня 2026 р. 21:04

Військовослужбовець Павло Літвін із Боратинської громади провів у російському полоні 50 місяців і повернувся додому в червні 2026 року під час обміну. Його дідусь також пережив ув’язнення в таборах через участь в УПА, тож історії двох поколінь родини пов’язали боротьба за Україну та російська неволя.

В інтерв’ю Суспільному захисник розповів про пережите в полоні, побиття й катування, вірші, які зберігав у пам’яті, та силу надії, що допомагала йому триматися.

«Нас поставили на коліна, мішки на головах і чую питання: «А ето что, западная Украіна?» Я не встиг відповісти, мене просто почали бити» — це один із спогадів звільненого з російського полону військовослужбовця Павла Літвіна.

«Ми побачили, що нас в Україні чекають»

— Павле, пам'ятаєте перші відчуття після обміну?

Одне бажання, яке було присутнє в цей момент, щоб це справді був обмін, щоб нічого не зірвалось і все склалося якомога краще. Хотілося якомога швидше від'їхати від місця обміну й залишити позаду все, що було до нього.

Ми побачили, що нас в Україні чекають. Коли ми проїжджали перші кілометри шляху від пункту обміну до лікарні, ми були дуже здивовані тим, як нас зустрічають. Люди виходять з магазинів, зупиняються в автомобілях. Багато дуже дітей з прапорами. І видно, що вони щиро зустрічали нас і раділи, так як і ми самі.

Кожного українця зачепила ця війна. І така підтримка була важлива, щоб ти от з перших хвилин, з перших годин відчув, тебе дійсно дома чекають і я був цьому радий. Я дякував всім обставинам, що так склалось, що я повернувся в Україну і нарешті я на свободі.

Вийшли з автобусу і я одразу помітив своїх товаришів, з якими я проходив службу у військовій частині. Я був цьому безмежно радий, що я потрапив на обмін. Потрапили мої побратими, які мені були дорогими і близькими. Ми дуже довго обіймалися, були і у моїх друзів і сльози на очах.

— Коли вперше змогли поговорити з рідними після стількох місяців неволі? Якою була ця розмова?

Нам в лікарні видали телефон, SIM-картку. В нас дуже тривалий час не було телефонів ніяких. Я не міг розібратися, як правильно там встановити ту карточку, як запустити той телефон. Я набрав, говорю: «Я дома, це я». І просто рідні почали плакати і просто я чув, поки вони плачуть і радіють, що я повернувся додому.

«Коли потрапив у полон розумів, що буде важко»

— За яких обставин ви потрапили у полон?

Ми були у Маріуполі. Місто було оточене. Були обстріли наших позицій, складність з боєприпасами, зброєю, продовольством. Все йшло до того, що це колись закінчиться.

Поруч з нами були цивільні. І це було складно розуміти те, що їм приходиться перебувати в таких бойових умовах, те, що ходять діти, гинуть люди. І, звичайно, питання з продовольством стало критичним, як і для нас, так і для них. Ми, навіть маючи обмежену кількість цих продуктів, намагалися віддати їх цивільним.

Найскладніше для кожного було чути звук літака. Він не давав тобі заспокоїтися, ти завжди чекаєш, очікуєш, де він буде. Він наносить велике ураження і морально давить на людей. Спочатку вони заходили на нижчих висотах, а з часом почали підніматися вище і їх не могли зафіксувати і уразити.

Це був квітень місяць. Обставини все ускладнювались, ускладнювались і дійшли крайньої точки, нам дали завдання вийти на вказаний рубіж. Не було чіткого розуміння, куди ми йдемо і що ми йдемо. Але коли я вже підняв руки, зрозумів, що ми потрапили в полон і потрібно триматися. Буде важко.

— Можете пригадати, скільки це було людей, українських військових?

Було орієнтовно 250 чоловік. Поруч були розбиті будинки. Там не було життя. Десь були люди, які вже не живі. І ти бачиш цю розруху і не можеш зрозуміти, для чого це відбувається. Вони нічого не залишили після себе. А при тому лунають слова «звільнити, дати свободу». Вони забирають все, а дають набагато менше і чекають, що їм за це подякують.

«Не дожити до вечора, а дожити до обіду»

— Вас утримували в Таганрозі, Оленівці та виправних колоніях Мордовії. Як змінювалися умови утримання в різних місцях?

Були місця, де було більш краще перенести цей час в неволі. Враження було таке навіть і ціль не дожити до вечора, а дожити до обіду. Тому що розтягнути час до вечора це дуже складно. А так я ставив ціль: живемо до обіду, а з обіду ставимо нову ціль: живемо до вечора.

— Як проходив цей день?

Я пам'ятаю таку ситуацію, де почалось до нас гірше ставлення. Це було в Таганрозі. Я пам'ятаю, нас тільки вивантажили з вантажівок, тому що ми не вийшли, нас вивантажили. Руки зв'язані, ноги зв'язані, очі закриті і нас просто як мішки викидають з КАМАЗів.

Одній людині стало погано. Я подумав: прийдуть, допоможуть, а його просто побили. Кажуть: «Все, тобі більше допомоги не треба». А він не розумів взагалі, що відбувається. Надавали удари і гумовим кийком — руки, ноги, електрошок. І у кожного з нас, хто проходив полон, є таке, коли ти чуєш звук електрошокера, тебе повністю всього починає кидати в тремтіння. І ти все це пропускаєш через себе, навіть, якщо ти його тільки чуєш.

Також було цькування собак. Вони завжди намагались максимально близько до тебе її підпускати. І бувало так, що собака могла вкусити. Таким способом вони тебе вганяли в паніку, щоб ти не міг логічно мислити. Ти думав тільки про одне, про свою безпеку.

Далі була Республіка Мордовія. Був складний заклад. Ми тільки як туди приїхали, нас поставили на коліна, мішки на головах, і в мене в кармані був мій документ, хто я, і звідки я родом. Він дістав цей папірець, читає Волинская область, і він задає питання: «А это что, западная Украіна?» Я не встиг навіть відповісти, мене просто почали бити. Вони дуже не люблять західну Україну. Україна, яка хоче любити своє, мати своє, українське, для них така Україна не підходить. І завжди шукали. Ходять, приходять, кажуть: «З Західної України єсть хто-то».

Вірші в неволі

— Ви у неволі написали вірш. Як загалом з'явилась творчість там?

Стоїш і дуже багато часу є подумати, згадати своє минуле, уявити майбутнє. Тобто ми жили в декількох просторах: в минулому, в майбутньому і в сьогоденні. А вірші допомагали в тому, щоб не здаватися. І щоб була згадка про те, що це в нас було і поділитися з іншими людьми, щоб вони, можливо, через вірш відчули те, що відчував я, перебуваючи там.

Сплю, мені знову сниться війна.

Не може забути пам'ять моя.

Зруйноване місто, розбите життя,

жахливою завжди була вона.

Прокидаюсь і знову в полоні.

Сил потрібно доволі.

Хочу кричати, а потрібно мовчати.

Прийдеться ще довго стояти.

Падаю і знову встаю.

Надія допомагає в бою.

— Як ви записували вірші, що вони збереглися?

В нас не було куди записати, чим записати. Ця інформація збиралася в нашій голові і уберігалася для таких от випадків, щоб з кимось поділитися цим.

Запам'ятовували буквально все, хто що сказав, хто що зробив і це з плином довгого часу організм працював в таких умовах складних, що він все запам'ятовує. Тому що це допомагає виживати.

«Життя варте того, щоб знову жити»

— Є одна особлива обставина у вашій історії. Як розповіла представниця обласного ветеранського товариства репресованих та політв'язнів Анна Рекретюк, у місцях ув'язнення в Росії раніше утримували й ваших дідуся та бабусю, Емілію і Павла Домбровських. Чи розповідали вони вам про ті часи, про те, що вони пережили?

Знаю, що мій дідусь був в УПА, що він був відісланий на схід, що перебував в таборах, холод, голод. І дідусь завжди намагався, щоб була їжа, щоб було тепло, тому що в нього був страх, що в нього це знову може пропасти.

Деякі лінії мого життя і життя мого дідуся перетинаються. Ми також стояли на захисті України, українського і в нас був один ворог.

— Як це усвідомлювати, що історія повторилася для вашої родини?

Час пройшов, все залишилось тим самим. Люди як думали зі сторони Росії про Україну, так вони і думають надалі. Нам просто потрібно навчитися жити з тим, що ми маємо, не принижуючи своє, а люблячи своє і пам'ятати, хто ми є. Наші думки, наші сни, вони всі відбуваються українською мовою. І тому це наше. Його не потрібно цуратися.

— Пригадайте, чому вчив дідусь, бабуся.

Бути перш за все людиною, поступати чесно, допомагати іншим.

— Можливо, хотіли би щось сказати тим людям, які зараз у полоні, які повернулися з полону?

Ті, хто перебувають в полоні, вони і так знають, що їм потрібно робити. Той, хто повернувся, також там був. І якоїсь поради особливо і не потрібно.

Варто просто перечекати час, перебути ті труднощі, які є, тому що життя варте того, щоб знову жити. І ті труднощі, вони тимчасові, і вони колись завершаться. На концерті до Дня захисника на Театральному Майдані в Луцьку і от в мене перше таке відчуття було, що ось знову я живу і навіть пробігла така думка: можливо війни немає, так спокійно. Музика, люди радісні, і думаєш, можливо вже все і закінчилось. І було таке відчуття спокою, і що все так добре, і зупиніть момент.

• Забрав зброю з палаючої машини й розстріляв дрон-ждун : історія прикордонника з Волині
• «У 22-му я втратив усе»: як поліцейський із Луганщини почав життя з нуля на Волині
• Пройшов пекло Бахмута та дістав тяжке поранення : історія захисника, який розпочав нове життя на Волині

Волинські