У Луцьку попрощалися із захисниками Анатолієм Парфенюком та Олександром Кондращуком

30 жовтня 2026 р. 21:23

30 жовтня 2026 р. 21:23

У п’ятницю, 30 жовтня, у кафедральному соборі Святої Трійці відбувся чин похорону двох воїнів. Лучани прийшли віддати останню шану Анатолію Парфенюку та Олександру Кондращуку, які захищали Україну у складі 100-ї окремої механізованої бригади.

Про це повідомили на сайті Луцької міськради.

Анатолій Володимирович Парфенюк народився 24 листопада 1976 року в Луцьку. Навчався у школі № 22, в училищі здобув професію електромонтера.

Тривалий час працював на комунальному підприємстві «Луцькводоканал» та підприємстві «Модерн-Експо».

Анатолій Парфенюк загинув 12 вересня 2024 року під час мінометного обстрілу в районі населеного пункту Торецьк Бахмутського району Донецької області.

У загиблого воїна залишилися дружина Інна Анатоліївна, доньки Софія та Аліна, мама Олена Олексіївна.

Дружина Інна Анатоліївна розповіла, що Анатолій був люблячим і чуйним чоловіком та татом, завжди допомагав людям. Працював електромонтером.

«Анатолій мав багато друзів, товаришував із колегами. До нього по допомогу завжди зверталися мешканці будинку з ОСББ, і він ніколи нікому не відмовляв. Був спортсменом, дуже любив велоспорт, брав участь у велоднях. На роботу їздив велосипедом — це було його захоплення. Коли почалася війна, не ховався, сказав: якщо треба — піду захищати. У 2024 році його мобілізували. Служив у складі 100-ї окремої механізованої бригади», — розповіла дружина.

Провести захисника в останню путь приїхав його однокласник Олександр. Він згадує Анатолія як позитивного, товариського та розумного хлопця, а ще — як спортсмена, який був сильним суперником для інших.

«Він добре вчився, мав хороші оцінки, цікавився різними предметами, був кмітливим. Мав багато друзів. На фізкультурі був сильним суперником для інших, адже мав добру підготовку з різних видів спорту», — розповів однокласник.

Теплими спогадами про Анатолія поділився і його друг Олександр. Чоловіки познайомилися під час спільної роботи на «Луцькводоканалі», де подружилися і стали кумами.

«Я прийшов на роботу ще студентом. Анатолій багато чого мене навчив. Під час роботи ми дуже здружилися, мали спільні захоплення. Слухали однакову музику, Толік був меломаном. Обоє любили велоспорт. Разом брали участь у велоднях, щовихідних виїжджали кудись на роверах. Невимовно шкода, що так сталося. Дуже болить його загибель», — розповів друг.

Олександр Кондращук народився 8 лютого 1993 року в Луцьку, де минули його дитячі та юнацькі роки. Навчався у Луцькій школі № 3, згодом здобував професійну освіту в Торчинському професійному ліцеї.

Ще до початку повномасштабного вторгнення Олександр осиротів. Найближчими людьми для нього були чотири сестри та брат.

У 2022 році Олександр став до лав Збройних сил України, щоб захищати рідну землю та український народ. Служив у складі 100-ї окремої механізованої бригади.

У травні 2024 року захисник отримав тяжке поранення. Певний час проходив лікування та реабілітацію в Луцьку. Попри пережите, він повернувся до військової служби, знову став до строю в піхоті, а згодом опанував фах оператора безпілотних літальних апаратів.

За час служби Олександр відзначився сумлінністю та відданістю військовому обов’язку, отримав низку нагород. Серед них — нагрудний знак Командувача об’єднаних сил Збройних сил України «За службу та звитягу» III ступеня, відзнака командира оперативно-тактичного угруповання «Лиман» «Знак доблесті», почесний нагрудний знак Головнокомандувача Збройних сил України «Золотий хрест», почесна відзнака «За оборону міста Бахмута» та нагрудний знак «Щит сил територіальної оборони ЗСУ».

У 2026 році Олександр обійняв посаду командира відділення — командира екіпажу безпілотних літальних комплексів.

Попрощатися з Олександром прийшов його побратим Сергій Чуріков, з яким вони разом воювали з 2022 року. Військовий згадує Олександра як справжнього воїна, який гідно й з честю захищав Україну.

«Воювали разом з Олександром із 2022 року. Він пройшов усі гарячі точки. Був одним із перших у нашій бригаді, хто знищив ворога у стрілецькому бою під Бахмутом.  Під час штурмових дій знищив вагнерівця-піхотинця, який лежав наче вбитий, але після черги з РПК знову піднявся. До окопу йому залишалося буквально десять метрів.  Олександр пройшов усі гарячі точки: Куп’янськ, Серебрянський ліс, Покровський напрямок. Під Очеретиним отримав важке поранення, фактично втратив зір на одне око. Мав обмеження щодо служби за станом здоров’я, однак повернувся до строю. Продовжив служити, виходив на позиції ППО. Згодом став пілотом розвідувального дрона. Загинув в одній із гарячих точок поблизу Костянтинівки, коли військові переміщувалися, адже ворог постійно знищував їхні позиції. На жаль, ворожа міна обірвала життя Олександра. Він був дуже хорошим хлопцем, справжнім патріотом, Героєм. Він знав, що таке війна, смерть і втрата побратимів, але після поранення повернувся та гідно й з честю продовжив службу. Щирий і справжній. Дуже шкода. Він був одним із найкращих», — розповів військовослужбовець Сергій Чуріков.

З 13 червня 2026 року Олександр вважався зниклим безвісти. Він загинув у районі населеного пункту Костянтинівка Краматорського району Донецької області. У п’ятницю, 23 жовтня 2026 року, надійшло офіційне підтвердження його загибелі.

У скорботі залишилися чотири сестри, брат, друзі, побратими та всі, хто знав і поважав Олександра.

«Висловлюємо щирі співчуття рідним, близьким, друзям і побратимам Анатолія Парфенюка та Олександра Кондращука. Розділяємо їхній біль і сумуємо разом із ними.

Честь і шана захисникам України!», — зазначають у міськраді.

Волинські