На Волині пів століття донька не могла говорити про свою знамениту матір

31 жовтня 2026 р. 15:59

31 жовтня 2026 р. 15:59

Минуле оживає на сцені: старовинна світлина матері й доньки Левчанівських, ляльки, що нагадують про дитинство, і театральні образи переплітаються в історію про материнську любов, пам’ять та долі двох незвичайних жінок, яких не зміг розлучити навіть час…

Нещодавно команда незалежного театру «Гармидер» запросила своїх шанувальників на прем’єрний показ вистави-дослідження «Кімната Левчанівської» в мистецькому просторі «Ангар». Це була зустріч із відомими (комусь менше, комусь – більше) волинянками – українською політичною та громадською діячкою, першою українкою-сенаторкою Другої Речі Посполитої Оленою Левчанівською та її донькою Іриною – краєзнавицею, фотографкою та пластункою, кіноаматоркою, котра зберегла архів репресованої матері і до кінця свого життя, а Бог дав їй майже 98 літ, шукала правду про її долю

Ці загадкові, «неземні істоти», завжди були в домі Левчанівських

Назва вистави говорить сама за себе. Звісно ж, це розповідь про те, як жила родина Левчанівських. І, по суті, не про одну кімнату – цих «кімнат» було багато, бо доля складалася так, що довелося пережити пору біженства в Першу світову війну, а потім повернутися в рідне село Линів, згодом перебратися до Луцька, де, правда, жила вже без мами.

Але мені зразу згадалася кімнатка Ірини Левчанівської на нинішній вулиці Луцька, що має назву Глушець, в будинку під номером 25. Власне, іншої й не бачила. Тут вона поселилася разом із батьком, Олександром Левчанівським, після Другої світової війни і проживала понад шістдесят літ – із 1968 року, коли батька не стало, – вже сама.

Це був початок 1980-х, коли я прийшла сюди, щоб узяти інтерв’ю в Ірини Олександрівни, з якою була вже знайома як із краєзнавицею, майстринею  аматорського кіно. І зараз перед очима те, якою побачила цю кімнатку: багато книг – на стелажах, столі, а поміж ними то тут, то там – консервні баночки з кормом для котів. Їх було точно – не менше двох, а то й трьох. Поки ми розмовляли з пані Іриною, вони час від часу давали про себе знати то милим   муркотінням, то тим, що підходили до своїх «годівниць».

Пригадую, як прийшла вдруге, вже з готовим інтерв’ю. Хотілося, щоб  співбесідниця прочитала перед друком у газеті. Адже тоді ще й диктофоном не користувалася: блокнот і ручка – записала, що встигла, а решту почутого зберегла в пам’яті. І ось сиджу на кріслі, біля грубки – холодної пори – приємно, що вона дихає теплом. Чекаю, поки Ірина Олександрівна прочитає сторінки з друкованим текстом. І раптом у цілковитій тиші щось важке стрибнуло мені на плечі. Чи злякалась? Мабуть, не встигла, бо в ту ж мить побачила розкішного кота, який  вже зіскочив з моїх плечей на підлогу.

«24 грудня з’явилися у нас два енкаведисти з наказом зробити обшук...»

Сьогодні, знаючи, що коти, – ці неземні істоти, як ми говоримо про них, – завжди були в помешканні Левчанівських. Й Ірина Олександрівна, коли жила вже в Луцьку, то навіть штраф платила за них, оскільки влада дозволяла тримати тільки одного. Інших треба було віддати, наприклад, ветеринару, який, знала, усипить їх. Вона згідна була заробляти на штраф, бо для неї було неприйнятним розлучатися зі своїми пухнастиками. Були коти, завдяки спроєктованих на екран фото, відео, і у виставі «Кімната Левчанівської». Тож стало зрозуміло, чому присутнім на перегляді запропонували задонатити за наданим QR-кодом на громадську організацію та прихисток для безпритульних тварин «Мокрий носик», що знаходить в місті Ківерці, – він є соціальним партнером проєкту театру «Гармидер».

Коли в тому давньому своєму інтерв’ю, я спитала про маму Ірини Олександрівни, вона відповіла коротко, що в 1939 році маму забрали, й вона... пропала. У той радянський час донька сенаторки не могла сказати, що прийшли більшовики й у Левчанівських «все відібрали, навіть половину хати...» Що «24 грудня з’явилися у нас два енкаведисти з наказом зробити обшук... Заарештували маму... Через три тижні її вивезли у Луцьку в’язницю». Про це пані Ірина напише в своїй книзі «Ще не забулося». А потім – у наступній, «І не забудеться», – про те, що навесні 1940 року арештованих почали вивозити з Луцька. Востаннє вона бачила свою маму, й то здалеку, у відкритому товарному вагоні...

А от у  виставі-дослідженні театру «Гармидер» – все життя родини Левчанівських: від спалаху фотоапарата, коли було зроблено перший знімок дівчинки Ірини, якій виповнилося лише вісім місяців, й до останніх днів. І коли б вистава була на сцені класичного чи традиційного театру, то зараз ми б говорили, наприклад, про те, як актори зіграли свої ролі – Олени Левчанівської з роду дворян Грудзинських, маленької, а потім вже дорослої її доньки Ірини. Та це ж – експериментальний театр «Гармидер»! На сцені – шість акторок (Соломія Войтович, Єва Сардачук-Король, Катерина Кот, Яна Пех, Алла Тихомирова, Оксана Бречко) і дві... ляльки, які створила художниця та майстриня Наталія Ворожко. А ще є звуковий дизайн, музика, танці, пісні, які Ірина могла чути колись у своєму селі Линів. І голос самої Ірини Олександрівни. Бо, власне, сюжет подано через погляд доньки. Вона розповідає, зокрема, що мама й тато любили одне одного, але... розлучилися. Бо тато, вчитель математики за фахом, не хотів мешкати в селі, господарювати на землі. Він жив окремо, в Луцьку, – викладав у старших класах школи №2. Це, врешті-решт, врятує родину («Тому нас із татом на диво усім нашим знайомим, не викликали, не вивезли»). І мені захотілося прочитати листи подружжя Левчанівських (листи та документи громадської діячки й сенаторки Олени Левчанівської та її чоловіка Олександра Левчанівського зберігаються в Державному архіві Волинської області).

«Найглибше мене зачепило те, як Ірина жила після втрати»

Після перегляду вистави так і хотілося сказати: «Іди й дивись» (радянський антивоєнний фільм з такою назвою був знятий у 1985 році на кіностудії «Білорусьфільм), бо переповідати побачене й почуте – невдячна справа. А про те, як команда «Гармидеру» створювала «Кімнату Левчанівської», в інтерв’ю для газети «Волинь» розповіла режисерка вистави, керівниця театру (його засновниця в 2003 році!) Руслана Порицька.

– З чого починали? Завдяки кому й чому по крихтах збирали інформацію  про  відомих волинянок Олену Левчанівську та її дочку Ірину?

– Насамперед ми заручилися підтримкою та консультуванням Лесі Косаковської, якій перейшли майнові й немайнові права на спадщину Ірини Левчанівської. Вона допомагала нам зорієнтуватися в матеріалах, розповідала про людей, із якими варто поспілкуватися, про долю архіву. Ми звернулися до Державного архіву Волинської області, куди були передані матеріали Левчанівських. Працювали з документами, збирали різноманітні свідчення. Їздили до Линева, де у шкільному музеї зберігають експонати й матеріали, пов’язані з родиною. Це була робота з багатьма джерелами й людьми. Поступово окремі фрагменти почали складатися в історію.

– В інтерв’ю, яке я брала в доньки сенаторки в радянські часи, Ірина Олександрівна про свою маму сказала дуже коротко: «У 1939 році її забрали, й вона пропала».

– Для мене в цій короткій відповіді відчувається весь тягар багаторічного мовчання. Ірина залишилася сам на сам зі своїми почуттями після втрати мами, без зв’язку з нею, без розуміння, де вона і що з нею сталося. Це були пів століття мовчання й страху в лещатах тоталітарної системи: ти не можеш вільно виражати себе, мусиш стишитися, бо розумієш, що як донька «ворога народу» ти також під загрозою.

Слова, які звучать зі сцени, мають документальну основу.

– Крім спогадів доньки, що допомагало в дослідженні?

– Ми працювали з листами, документами, промовами, книгами, фотографіями та іншими записами, які збереглися. Спілкувалися з людьми, які особисто знали Ірину Левчанівську. Дослідження складалося з дуже різних частин. І вистава теж вийшла колажною: її форма виросла із самого способу збирання цієї історії.

– Що найважче давалося в роботі над виставою?

– Найскладніше було обрати одну лінію. Ірина Левчанівська прожила 97 років. Олена за своє коротше життя встигла зробити силу-силенну справ. Її походження, процес національної самоідентифікації, громадська діяльність, подружнє життя – кожна із цих тем заслуговує на окрему розповідь. Хотілося осягти все. Але потрібно було знайти шлях, яким ми поведемо глядача. Ним стала історія зв’язку доньки й матері: погляд із дитинства на суспільно-політичні перипетії, які розгорталися протягом майже століття.

– Чим вас особисто вразили долі Олени Левчанівської та її доньки Ірини?

– Найглибше мене зачепило те, як Ірина жила після втрати матері. Як витримувала невідомість, страх, вимушене мовчання. І водночас не втратила людяності, любові до всього живого – до світу, людей, тварин. Після всього пережитого вона зберегла таке делікатне ставлення до інших! Для мене це досі щось дивовижне.

– Розкажіть про той, майже містичний збіг: ваш театр розташований там, звідки колись відправляли ешелони до Сибіру.

– Мистецький простір «Ангар», де створювалася вистава, розташований на вулиці Залізничній. Саме з цією вулицею, зі старим залізничним вокзалом, пов’язані історії відправлення українців у заслання. За спогадами Ірини, якраз там вона востаннє бачила маму. І усвідомлення того, що ми працюємо над цією історією поруч із місцем їхнього останнього побачення, дуже сильно впливає на наше відчуття простору. Минуле раптом стає фізично близьким.

– Чи можна сказати, що історія, з якою ви знайомите глядачів, документальна?

– Так. Уся текстова частина вистави – документальна. Вона побудована на листах, спогадах, промовах, книгах, документах та інших записах, які дійшли до нашого часу. Художня робота полягає в тому, як ці матеріали відібрані, змонтовані й поєднані. А наші рефлексії проявляються через стани акторок, їхні фізичні дії, через сценічну форму. Слова, які звучать зі сцени, мають документальну основу. Важливий і сам принцип колажу: різні фрагменти складаються поруч, перегукуються, поступово відкривають зв’язки між подіями та людьми. Документальні матеріали визначають, що ми говоримо. А сценічні засоби допомагають відчути, чому ця історія хвилює нас тепер.

– Прем’єра – у Луцьку. А де ще плануєте показати виставу?

– Ми створили виставу так, щоб цю умовну білу кімнату можна було монтувати в різних просторах. Дуже хочеться показати її в інших містах, адже це історія, яку ми прагнемо розповідати по всій Україні. Сподіваємося, що ситуація в країні дасть можливість це зробити, й ми зустрінемося з глядачами за межами Луцька.

– Які ваші подальші плани? Що «носите в режисерському портфелі»?

– Час та історичні обставини, у яких ми живемо, настільки стрімкі й мінливі, що вже завтра можуть постати інші виклики. Тому зараз мені не хочеться загадувати про довготермінову перспективу. Головне – мати можливість працювати й надалі зустрічатися з глядачами в нашому золотому, 23-му сезоні, який проходить під гаслом «Час говорити про золото». Зазначу, що Український культурний фонд висловив нам довіру, підтримавши проєкт у межах лоту «Флагманські події». Ми отримали можливість розповідати про знакові імена ширше. А таких імен у нас є багато.

«Відкрили для себе Олену й Ірину Левчаніських, щоб не забути»

Скориставшись присутністю на прем’єрному показі вистави доктора філологічних наук, народної депутатки Верховної Ради України Ірини Констанкевич, попросила Ірину Мирославівну прокоментувати «Кімнату Левчанівської»:

– Я з нетерпінням чекала на прем’єру цієї вистави. Режисерка Руслана Порицька з театром «Гармидер» взялися за надскладне завдання – художньо дослідити і відтворити долі двох унікальних волинських жінок, які своїми драматичними біографіями виросли з локальних масштабів, я б сказала, стали символами трагічного ХХ століття, українського національного становлення, спротиву, творчої реалізації.

Біографію Олени Левчанівської я перечитувала неодноразово, адже мені було цікаво усе: як вона свідомо обрала українську ідентичність (маючи німецьку і російську від народження), її політичні погляди, робота депутаткою сенату Польщі, родина, виховання доньки… І все це – у час Першої світової, повоєнне двадцятиріччя в не своїй державі Польщі, а потім – за більшовиків, які її і вбили. У житті сенаторки Олени Левчанівської – багато парадоксів і контрастів, але, головне, вона мала ціннісну основу, і завдяки цьому передала доньці, Ірині – українськість, шляхетність, гуманізм і разом з тим – глибоку мудрість.

Умістити в короткий час вистави так багато матеріалу – це треба бути майстром. Різноманітні прийоми і техніки, які Руслана Порицька використала, дійсно створили концентрат емоцій, переживань і роздумів. Акторки вжилися у свої ролі, час збіг аж надто швидко… І ми пішли з роздумами про долі небуденних людей у вирі жорстокого часу, який був до них немилосердним. Їхня фізична смерть не стала завершенням, бо є памʼять, світлини, архіви, і це створює оптимістичний фінал вистави. Зрештою, глядачі, переважно молодь, думаю, відкрили для себе Олену й Ірину Левчаніських, щоб не забути. У тому й сила мистецтва, що воно стимулює до співпереживання і співтворчості. Дякую «Гармидеру», Руслані Порицькій і всім творцям вистави, за те, що вони є!

Катерина ЗУБЧУК .

Зараз також читають: Волинська Амазонка висихає: «Колись тут ходили пароплави, а тепер навіть човни сідають на мілину…» .

Волинські