Шахтар і зв’язківець із Донбасу: у Петропавлівці попрощалися з Героєм Сергієм Гайдаровим (ВІДЕО)

04 червня 2026 р. 17:28

04 червня 2026 р. 17:28

Він мріяв працювати на шахті й залишитися на рідному Донбасі, але війна змінила його життя. Сергій Гайдаров став на захист України, пройшов найгарячіші ділянки фронту, після важкого поранення повернувся до служби, а в серпні 2024 року зник безвісти під час бойового завдання. Майже рік родина жила між надією та невідомістю, поки експертиза не підтвердила загибель воїна. 4 червня у Петропавлівці провели в останню путь Захисника України Сергія Гайдарова.

Автор: Дарʼя ЮДІНА

Автор: Дарʼя ЮДІНА

Життя на Донеччині та шахтарська справа

Сергій Гайдаров народився 24 листопада 1973 року на Донеччині. Його доля була нерозривно пов’язана з рідним краєм, де він створив сім’ю, виховував сина та працював за покликанням.

Разом із дружиною Ганною вони жили в Зуївці, де й розпочалася історія їхньої родини.

- Ми всі жили в Зуївці на одній вулиці, там пройшла значна частина нашого життя. Одружилися у 2000 році, а через чотири роки, у 2004-му, народився наш син, — розповідає дружина захисника.

Сергій майже все своє трудове життя присвятив шахтарській справі. Він досконало знав шахтну техніку та обладнання, працював слюсарем, а згодом став механіком. Колеги цінували його за професіоналізм, а поради часто просили навіть працівники інших підприємств.

- З 2016 по 2022 рік чоловік працював на шахті «Добропільська». Ми завжди говорили, що він механік від Бога. Це було його життя. Про шахтне обладнання він знав буквально все. До нього зверталися не лише колеги зі своєї шахти. Люди з інших підприємств телефонували, радилися, просили допомогти розібратися зі складними несправностями. Його знання та досвід дуже цінували. Практично все своє життя він присвятив шахті та своїй професії, — згадує Ганна.

Після початку російської агресії у 2014 році родина була змушена залишити Донецьк. Однак Сергій не хотів далеко від’їжджати від рідного Донбасу та своєї роботи.

- Коли почалася війна, виїхали з Донецька до Добропілля. Сергій усе життя працював на шахті. Коли ми залишали Донецьк, він казав: «Я не хочу нікуди їхати. Я хочу бути на Донбасі, хочу тільки на шахті працювати». Для нього це було дуже важливо. Тому й переїхали недалеко від дому, наскільки це було можливо, — розповідає дружина.

У Добропіллі Сергій продовжив працювати за фахом на шахті, залишаючись вірним справі, яку любив понад усе.

Ще в перші роки війни проявилися його людяність і готовність допомагати іншим. Коли бойові дії наблизилися до шахти, де він працював, працівники опинилися в небезпеці.

- Ще у 2014–2016 роках, коли біля шахти вже точилися бої, людям не надали транспорту для евакуації. У чоловіка була власна машина, і він почав вивозити людей сам. Зробив п’ять чи шість рейсів, перевозив шахтарів до безпечнішого місця. Він не думав про себе, просто бачив, що людям треба допомогти, і робив це, — згадує Ганна.

Повномасштабне вторгнення Росії змінило життя всієї родини. На той момент їхньому синові було сімнадцять років. Він навчався на першому курсі інституту в Бахмуті, але через постійні обстріли змушений був повернутися до батьків у Добропілля.

- Ще до початку повномасштабної війни місто вже почали сильно обстрілювати з боку Горлівки. Через це він повернувся до нас у Добропілля. А вже потім почалося повномасштабне вторгнення. Згодом син виїхав за кордон на навчання, — розповідає дружина.

Початок повномасштабної війни

У 2022 році родина Сергія Гайдарова почала новий етап свого життя на Дніпропетровщині. Після років, проведених на Донеччині, вони оселилися в Петропавлівці. Саме звідси Сергій вирушив боронити Україну.

За словами дружини Ганни, після початку повномасштабного вторгнення чоловік не став чекати осторонь і прагнув долучитися до захисту держави.

- У 2022 році ми вже жили в Петропавлівці. Я була тут із сином, а Сергій тоді пішов воювати. Спочатку чоловіка викликали через шахту, дали повістку, щоб він прийшов до військкомату. Він прийшов, але тоді йому сказали, що поки що не потребують людей без військового досвіду та військової спеціальності. Минув певний час, і він уже сам пішов до військкомату. Це було приблизно наприкінці березня. Там сказали чекати. А вже 15 квітня його викликали та повідомили, що потрібні люди до підрозділу зв’язку. Після цього він і став до служби, — розповідає Ганна.

Після мобілізації Сергій проходив службу солдатом-стрільцем у складі 111-ї окремої бригади територіальної оборони Збройних Сил України. Шахтарська професія та технічні знання стали у пригоді й на військовій службі. Сергій Швидко опанував роботу із засобами зв’язку та забезпечував взаємодію між підрозділами.

Служба

Серед побратимів Сергій був відомий під позивним, який напряму пов’язувався з його військовою спеціальністю.

- Його позивний був «Зв’язь». Так його називали хлопці. Це ще з тих часів, коли він служив зв’язківцем, — розповідає дружина.

Одним із найважчих випробувань для Сергія Гайдарова та його родини стали події 2022 року, коли його підрозділ опинився в оточенні в Лисичанську. У ті дні рідні майже не мали жодної інформації про військових і могли лише чекати на звістку.

- Я не можу сказати, скільки саме вони були в оточенні, тому що Сергій ніколи детально про це не розповідав. Але декілька днів із ним взагалі не було зв’язку. Ми нічого не знали, не могли додзвонитися, не розуміли, що відбувається. Уже потім стало відомо, що хлопці виходили звідти фактично без нормальної їжі та води. Це був дуже важкий період для всіх, хто чекав їх удома, — розповідає Ганна.

Особливо запам’яталася дружині історія, яку Сергій розповів після виходу з оточення.

- Чоловік згадував, що багато хто боявся виходити з підвалів, але людям була потрібна вода. Тоді Сергій разом із ще одним військовим виходили назовні, шукали питну воду й приносили її іншим. Казав: «Ну що сидіти? Треба ж хоча б попити, треба подивитися, яка обстановка і що робити далі». Вони ходили удвох і забезпечували водою інших хлопців. Це було в спекотне літо 2022 року, тому така допомога була надзвичайно важливою, — згадує дружина.

Після виходу з оточення до підтримки військових долучилися волонтери. Родичів тоді до бійців не допускали, тому найнеобхідніше передавали через небайдужих людей.

- У той час рідним не дозволяли їхати до хлопців. Їх розмістили в певному місці, куди сторонніх не пускали. Але волонтери могли заїжджати. Тому їм возили воду, їжу та все необхідне. Пам’ятаю, що дуже допомагав волонтер Віталій Сап’янов із Петропавлівки. Він багато їздив на різні напрямки, у тому числі й до наших хлопців. Для нас це була величезна підтримка, тому що самі ми тоді нічим допомогти не могли, — розповідає Ганна.

За роки служби Сергій пройшов через кілька найгарячіших ділянок фронту. Після Лисичанська його підрозділ воював на Харківському напрямку, під Балаклією, а згодом — на Лиманському. Саме там він зазнав важкого поранення. Після лікування та реабілітації військовий повернувся до строю, певний час перебував із підрозділом на Волині, а потім знову вирушив на Донбас.

Обставини поранення дружина дізналася вже після його евакуації.

- У війську чоловік потрапив до підрозділу зв’язку. Думаю, це було пов’язано з його професією, адже він добре розумівся на техніці та різному обладнанні. Під час одного із завдань вони приїхали в населений пункт, де потрібно було встановити обладнання для зв’язку, зокрема Starlink. Сергій працював біля ангара, коли почався обстріл. Під час нього він упав на бетонне покриття та зазнав важких травм. Певний час був без свідомості, а потім його доправили до лікарні імені Мечникова в Дніпрі, — згадує дружина.

Важке поранення стало початком тривалого лікування та реабілітації.

- У той період мене навіть не було вдома — я поїхала до сина. Саме тоді мені зателефонували й повідомили, що Сергій тяжко поранений. Після цього я вже була поруч із ним і підтримувала його під час лікування. Спочатку він перебував у Дніпрі, потім його перевели до Вінниці, де він лікувався близько місяця. Після цього був Немирів. А коли стало зрозуміло, що з рукою потрібна додаткова допомога, ми самі поїхали до Одеси. Там знайшли лікаря й продовжили лікування. Я постійно була поруч із ним, наскільки це дозволяли обставини, — згадує жінка.

Наслідки отриманих травм залишилися з військовим на все життя.

- Відновлення тривало приблизно пів року. У Сергія була повна глухота на праве вухо, переломи та багато інших травм. У руку встановили металеві пластини, була зламана ключиця. Згодом пластини зняли, але наслідки поранення залишилися. Я досі не розумію, чому його знову відправили фактично на передову. Він неодноразово говорив, що погано чує, просив пройти всі необхідні комісії, але питання так і не було вирішене. Попри все це, він продовжував служити й виконувати свої обов’язки, — згадує Ганна.

Після операції в Одесі та нетривалого відновлення Сергій повернувся до військової служби.

- Майже рік він жив із металевими пластинами. Потім поїхав до Одеси, де йому зробили операцію та зняли їх. Після цього дали зовсім небагато часу на відновлення, і він знову повернувся до служби. Наскільки пам’ятаю, тривалої відпустки після операції він так і не отримав, — розповідає Ганна.

Навіть після повернення на фронт родина намагалася якомога частіше підтримувати зв’язок.

- Я дуже часто їздила до нього. Практично кожні два місяці була там, де знаходився його підрозділ. Об’їздила різні місця на Донеччині, де вони стояли. Я знала майже всіх хлопців, із якими він служив. Знала, кому потрібен чай, кому кава, хто який хліб любить чи яку ковбасу. Постійно щось везла, щось передавала. Для мене було важливо підтримувати їх усіх, тому що вони стали частиною нашого життя, — розповідає Ганна.

Останній бій

Остання розмова Ганни з чоловіком відбулася в ніч із 8 на 9 серпня 2024 року. Цей день був для неї особливим — вона святкувала день народження. Попри бойову службу та підготовку до чергового завдання, Сергій знайшов кілька хвилин, щоб привітати дружину.

Тоді жінка ще не знала, що це буде їхнє останнє спілкування.

- У мене 8 серпня день народження. Це був 2024 рік. Рівно о дванадцятій годині ночі, десь о 00:02, Сергій написав мені повідомлення. Привітав із днем народження, написав: «Я тебе вітаю, я сумую». А потім додав, що вони вже виїжджають на завдання. Після цього зв’язок обірвався. Це було наше останнє спілкування, — розповідає Ганна.

Наступного дня, 9 серпня 2024 року, під час виконання бойового завдання поблизу села Пантелеймонівка Покровського району Донецької області Сергій Гайдаров зник безвісти.

Автор: Дар'я ЮДІНА

Дружина чекала на звістку від чоловіка, адже знала, що група вирушила на кілька днів і приблизно 12 серпня він мав вийти на зв’язок. Проте замість довгоочікуваного дзвінка родина отримала страшну новину.

- Я чекала дзвінка, тому що знала: вони виїхали на кілька днів і приблизно 12 серпня він мав уже вийти на зв’язок. Пам’ятаю, того дня чекала його дзвінка десь о дев’ятій чи десятій вечора. Замість цього мені подзвонив знайомий і запитав, чи повідомляв мені хтось щось про Сергія. Я відповіла, що ні. Тоді він сказав: «Ми знаємо, що він загинув», — згадує дружина.

Автор: Дарʼя ЮДІНА

Відтоді для родини розпочався довгий і болісний період невідомості, сподівань та очікування офіційних підтверджень долі захисника.

Майже рік між надією і невідомістю

Офіційне повідомлення про зникнення Сергія Гайдарова родина отримала лише через кілька днів. Саме тоді Ганна вперше почула, що її чоловік вважається зниклим безвісти.

- Уже потім мені зателефонували з Покровського військкомату. Це було через кілька днів після того дзвінка. Там повідомили, що Сергій зник безвісти й потрібно приїхати забрати офіційне сповіщення. Тоді ситуація в Покровську була дуже складною. Мені сказали, що якщо я не приїду до певного дня, то вони евакуюються і потім доведеться шукати їх по всій Україні, — говорить Ганна.

Попри небезпеку, жінка вирушила до Покровська, щоб отримати необхідні документи та розпочати офіційні пошуки чоловіка.

- Я поїхала з Петропавлівки до Покровська і забрала сповіщення. Після цього звернулася до нашого територіального центру комплектування, де мені допомагали оформлювати всі необхідні документи. Почалися пошуки, оформлення заяв, збір інформації. Тут же я здала зразки ДНК, передала речі Сергія для експертизи. Також подала заяву слідчому про його зникнення безвісти, — розповідає дружина.

Згодом родина отримала матеріали службового розслідування, у яких були викладені обставини останнього бою захисника. Із показів побратимів стало відомо, що під час потужного артилерійського обстрілу Сергій зазнав важкого поранення.

- Наскільки я знаю з документів, усе сталося під час дуже сильного артилерійського обстрілу. Перший приліт був надзвичайно потужним. Саме тоді Сергій отримав важке поранення. Йому дуже сильно пошкодило руку. Побратим, який потім давав свідчення, розповідав, що Сергій дістався до місця, де йому намагалися надати допомогу. Почали накладати турнікет, тому що поранення було дуже серйозним, — говорить Ганна.

Автор: Дарʼя ЮДІНА

Однак під час надання допомоги розпочався ще один масований обстріл, який став для воїна фатальним.

- У свідченнях написано, що коли йому вже накладали турнікет, почався другий обстріл — ще сильніший за перший. Людина, яка була поруч із ним, розповідала, що намагалася допомогти. Але після завершення обстрілу стало зрозуміло, що Сергій загинув. За свідченням побратима, під час другого обстрілу Сергій отримав смертельне поранення уламком, — розповідає дружина.

Нещодавно Ганні повідомили деталі, які стали ще одним підтвердженням того, що побратими до останнього боролися за життя її чоловіка.

- Коли я була в морзі кілька днів тому, мені сказали, що на руці Сергія залишався турнікет. Для мене це стало дуже важливим моментом. Це означає, що хлопці не залишили його, що вони намагалися врятувати його після поранення, робили все можливе. І для мене це має велике значення, — каже Ганна.

Після зникнення безвісти Сергія Гайдарова для його рідних розпочався майже рік болісного очікування. Родина жила між надією та невідомістю, зверталася до слідчих, збирала інформацію та не припиняла пошуків.

Тіло захисника було знайдене 22 січня 2025 року, однак процедура встановлення особи затягнулася на довгі місяці.

- Нам сказали, що за два-три місяці зроблять усі необхідні тести й буде результат. Але час минав, а ніхто нічого не повідомляв. Я телефонувала слідчим, запитувала, чи є якась інформація. У відповідь чула лише, що збігів поки не встановлено або дослідження ще не завершені. Конкретної відповіді ніхто не давав, — згадує жінка.

Автор: Дарʼя ЮДІНА

Особливо важкими ці місяці стали для матері Сергія, яка до останнього чекала звістки про сина.

- Мама дуже сильно захворіла. Я звернулася до адвоката і попросила ще раз підняти всі питання щодо пошуку та встановлення особи. Хотілося, щоб мама хоча б дізналася правду: живий її син чи ні. Адвокат почала знову звертатися до військової частини, слідчих, моргів. Після цього нарешті зробили необхідні тести. Було встановлено збіг ДНК із сином Сергія та з речами, які я надавала для експертизи, — розповідає Ганна.

Коли результати експертиз підтвердили особу загиблого воїна, дружина отримала остаточне підтвердження його загибелі.

- Мені показали фотографії того, що залишилося. Я впізнала Сергія. Для мене вже не було жодних сумнівів, що це мій чоловік, — каже жінка.

Майже рік невідомості став важким випробуванням для всієї родини. Особливо болісно його переживала мати Сергія, яка до останнього вірила, що син повернеться.

- Мати Сергія померла 1 березня 2025 року, так і не дочекавшись результатів ідентифікації, — говорить Ганна.

Людина, з якою не боялися

Для Ганни останнім спогадом про чоловіка назавжди залишиться коротке повідомлення, яке він надіслав у перші хвилини її дня народження. Тоді ці слова здавалися звичайним привітанням, але згодом стали найдорожчою пам’яттю про останнє спілкування.

- Я часто згадую те повідомлення. «Я тебе вітаю, я сумую, і ми поїхали на завдання». Тоді це були звичайні слова. А тепер це останнє, що я від нього отримала, — говорить дружина захисника.

Автор: Дарʼя ЮДІНА

Рідні, друзі та побратими пам’ятають Сергія як людину, на яку завжди можна було покластися. Спокійний, відповідальний і розважливий, він умів знаходити рішення навіть у найскладніших обставинах. Саме за ці риси його особливо поважали у військовому колективі.

За словами Ганни, побратими неодноразово розповідали їй, наскільки довіряли Сергієві під час служби.

- Коли я приїжджала до хлопців, багато хто з них говорив одну й ту саму фразу: «Ми з ним не боїмося». Казали, що якщо Сергій іде кудись, то вони йдуть за ним. Він умів оцінювати ситуацію, був дуже обережним, багато що помічав і завжди думав наперед. Можливо, саме через це мені до останнього було важко повірити, що він міг загинути. Здавалося, що він завжди знайде вихід, завжди зможе уникнути небезпеки, — говорить Ганна.

Навіть сьогодні, згадуючи чоловіка, вона насамперед говорить не про війну чи випробування, а про його людські якості — надійність, відповідальність і готовність підтримати тих, хто поруч.

- Я пам’ятаю його саме таким: обережним, відповідальним і готовим допомагати. Люди поруч із ним почувалися впевненіше. І, мабуть, це найкраще характеризує Сергія як людину, — говорить вона.

Після майже року болісного очікування, пошуків і надії родина нарешті змогла провести свого Захисника в останню путь.

Остання шана Захиснику

Сьогодні, 4 червня, жителі Петропавлівської громади провели в останню путь Сергія Гайдарова. Живим коридором навколішки у Петропавлівці зустрічали Героя.

Автор: Дарʼя ЮДІНА

У Свято-Петропавлівському храмі відбувся молебень за загиблим Захисником.

Автор: Дарʼя ЮДІНА

Після завершення богослужіння траурна процесія вирушила до місця поховання.

На завершення церемонії пам’ять Захисника вшанували військовим салютом. Над місцем поховання пролунали залпи почесної варти.

Сергій Гайдаров назавжди залишиться у пам’яті рідних, побратимів і земляків як людина честі, шахтар і зв’язківець, вірний син Донбасу та воїн, який до останнього подиху захищав Україну.

Прощання з Героєм:

Дніпровські