Економіка виживання чи стратегія розвитку: що прийде на зміну втраченій промисловості?

26 червня 2026 р. 13:57

26 червня 2026 р. 13:57

Сьогодні в Гданську проходить Ukraine Recovery Conference- великий міжнародний захід, де політики світового рівня, міжнародні партнери та бізнес говоритимуть про майбутнє України, її відновлення та повоєнний розвиток. Будуть підписані меморандуми, укладені угоди про майбутню співпрацю. Пролунає багато гучних заяв і амбітних обіцянок.

У цей самий час в Україні триває вступна кампанія. Тисячі наших дітей обирають професію, яка визначатиме їхнє майбутнє.

І саме тут виникає найважливіше питання, на яке сьогодні ніхто не може дати чіткої відповіді: якою буде Україна через 10, 20 чи 30 років?

На чому будуватиметься її економіка? Які галузі стануть драйверами розвитку? Які спеціальності матимуть попит? Чи варто обирати біотехнології, інженерію, штучний інтелект, оборонні технології, енергетику? у якому напрямку рухатись нашим дітям вже сьогодні?

Парадоксально, але сьогодні ми багато говоримо про відбудову України, не маючи чіткої відповіді, яку саме економічну модель країни ми будуємо.

Хто сьогодні відповідає за Україну 2040 року?

Україна сьогодні живе в умовах двох паралельних криз. Перша – це війна, яку ми бачимо щодня. Друга -менш очевидна, але не менш небезпечна: криза стратегічного управління, управлінський хаос і відсутність зрозумілої довгострокової стратегії.

І що довше триває війна, то складніше стає відповісти на запитання: яка з цих загроз становить більший ризик для майбутньої української державності?

Нам постійно пояснюють, що в умовах війни неможливо планувати на роки вперед. Що сьогодні головне завдання -пережити ще одну зиму, ще одне літо, ще один день. І для звичайної людини це абсолютно зрозуміла логіка.

Але держава не має права мислити категоріями одного сезону.

Люди, яким суспільство довірило управління країною в найважчий період її сучасної історії, отримали не лише повноваження, а й відповідальність за її майбутнє. Поки військові борються за право України існувати, державні управлінці повинні відповідати на інше питання: якою саме буде ця Україна через десять або двадцять років.

Війна не звільняє державних управлінців від обов’язку думати про майбутнє.

Навпаки.

Саме під час війни цей обов’язок стає головним.

Як було і як стало?

Якщо подивитися на економічну модель України до повномасштабного вторгнення, то вона була досить простою та зрозумілою.

Виробляємо ➝ експортуємо ➝ отримуємо валютну виручку ➝ сплачуємо податки ➝ наповнюємо бюджет.

Лише металургійний комплекс забезпечував близько 16 мільярдів доларів експортної виручки. Ще понад 15,5 мільярда доларів приносив аграрний сектор. Основу економіки формували металургія, гірничо-збагачувальні комбінати, аграрний сектор, машинобудування, транспорт та інші галузі, які створювали додану вартість, робочі місця та валютні надходження.

Саме виробництво всередині країни було джерелом грошей для бюджету.

Сьогодні економічна модель виглядає принципово інакше.

Міжнародна допомога ➝ конвертація у гривню ➝ виплата зарплат, пенсій та соціальних видатків ➝ споживання ➝ ПДВ та інші податки ➝ бюджет.

За різними оцінками, міжнародна допомога сьогодні забезпечує майже половину фінансового ресурсу держави. При цьому девальвація гривні порівняно з 2021 роком становить близько 67%, а інфляція за роки війни суттєво змінила структуру цін, доходів і податкових надходжень.

Фактично країна живе вже в іншій економічній реальності.

І тут виникає питання, відповідь на яке сьогодні практично неможливо знайти.

Яка економічна модель має замінити нинішню через десять або двадцять років?

Ми втратили значну частину металургії та промислового потенціалу. Ми спостерігаємо відтік людського капіталу. Частина ІТ-бізнесу релокується в інші юрисдикції. І це лише найбільш очевидні сигнали структурних змін, які вже відбуваються в українській економіці.

Ми роками говоримо про інвестиції, інновації та розвиток.

Але мені не вдалося знайти зрозумілу державну стратегію, яка пояснює, що саме прийде на зміну втраченим галузям.

Що саме повинно замінити металургію, гірничо-збагачувальні комбінати та інші галузі, які десятиліттями забезпечували валютну виручку, робочі місця та податкові надходження?

Яка державна стратегія має відповісти на це питання?

Військово-промисловий комплекс?

Технологічний сектор?

Переробна промисловість?

Енергетика?

Логістика?

Біотехнології?

Які з цих галузей визначені державою як пріоритетні? І які конкретні кроки робляться для цього?

Нам часто нагадують про заморожені російські активи.

Але будь-які активи рано чи пізно закінчуються.

Будь-яка міжнародна допомога рано чи пізно скорочується.

Країні потрібна не лише риба. Країні потрібна вудка. Питання лише в тому, хто сьогодні її створює.

Чому часу на розмови більше немає

Історія не знає прикладів успішних держав, які будували своє майбутнє виключно на зовнішній підтримці. Усі економічні дива починалися з відповіді на просте питання: що саме країна буде виробляти, продавати світові та за рахунок чого створювати власне багатство.

І якщо сьогодні ми не створюємо нові фундаментальні галузі економіки, які через десять чи двадцять років замінять втрачений промисловий потенціал, то фактично відкладаємо проблему на майбутнє, сподіваючись що якось воно саме собою будеться.

Саме тому сьогодні варто менше говорити про черговий транш і більше думати про те, за рахунок чого Україна житиме після того, як закінчиться останній транш.

Автор: Федосова Катерина, доцент НТУ Дніпровська політехніка, директор експертно-аналітичного центру з питань економіки, безпеки та реформ

Дніпровські