Ейфорія зимового наступу: лютневий злам 1943 року в Миколаївці

16 липня 2026 р. 13:06

16 липня 2026 р. 13:06

Продовжуємо знайомити читачів із маловідомими сторінками історії Присамарського краю. Ця публікація розповідає про драматичні події лютого 1943 року в Миколаївці — короткий період між двома окупаціями, наступ радянських військ у ході операції «Стрибок», німецький контрудар та долі людей, які опинилися в епіцентрі воєнних подій.

Далеко не всім мешканцям Миколаївки відомо, що в часи Другої світової війни село звільнялося від німецької окупації тричі. І всі три рази це відбувалося у 1943 році. Перша деокупація офіційно сталася 19 лютого 1943 р. об 11 годині, а вже 23 лютого об 11 годині село знову було окуповане німцями. Вдруге частини червоної армії зайшли в село 8 вересня о 22 годині, але 13 вересня о 17 годині змушені були під тиском німецьких частин знову полишити Миколаївку. Але цього разу — ненадовго: вже 15 вересня о 3 годині ночі село було повністю звільнене від німецьких окупаційних військ.

Досліднику історії нашого краю Олександру Сидоренку довелось відшуковувати поодинокі документи і в українських (зокрема, архіві Служби безпеки України, Центральному державному архіві громадських об’єднань та україніки (колишньому партійному архіві) та Державному архіві Дніпропетровської області), і в російських, і в німецьких, і в американських, і в італійських архівах та бібліотеках, щоб повернути із забуття цю частину історії села.

Лютий 1943 року прийшов у Миколаївку не просто як календарне завершення зими, а як передчуття кінця окупації. Вісті з фронту про розгром німців під Сталінградом та про швидкий наступ радянських військ поширювалися швидше за офіційні повідомлення, і в селі це відчували насамперед через дезорганізацію німецької місцевої влади, а ще появу антинімецьких закликів на телеграфних стовпах і на стінах деяких з будинків.

У ці дні Миколаївка фактично мала б стати частиною грандіозного плану під назвою «Операція «Стрибок», що була однією з найамбітніших і водночас найтрагічніших сторінок війни на теренах Східної України. Її назва відображала суть: радянське командування сподівалося одним потужним «стрибком» вийти до Дніпра, відрізати німецьке угруповання на Донбасі та розвалити весь південний фланг вермахту.

Після перемоги під Сталінградом командування Південно-Західного фронту під керівництвом Ватутіна вважало, що німці деморалізовані й просто тікають. Основною ударною силою тоді були визначені 1-а гвардійська армія та так звана рухома група Попова (4 танкові корпуси). Війська йшли через Старобільськ на Слов’янськ і Краматорськ, а також через Лозову, Павлоград і Синельникове — прямо на Запоріжжя. Перед штабом Південно-Західного фронту замаячила перспектива виходу до Азовського моря та оточення всього Донбаського угруповання німців.

Десь з 5–6 лютого 1943 р. через Миколаївку в напрямку Павлограда стали масово відходити італійські війська – це були частини 120-го артилерійського полку та ар’єргард 9-го піхотного полку, підсилені 6-м полком берсальєрів. Вони тоді входили до складу зведеної групи оберстлейтенанта Маріо Карлоні, яка була ядром колони — 3-ї дивізії «Челере» (Pasubio/Celere).

По суті, це були вже залишки донедавна потужних військових італійських формувань: 6-й полк берсальєрів (6° Reggimento Bersaglieri), знаний як елітна мобільна частина, і його особовий склад налічував близько 1000 осіб; XLVII (47-й) батальйон мотоциклістів використовувався для розвідки та зв’язку колони. Головною артилерійською силою був 120-й полк (120° Reggimento Artiglieria) моторизованої артилерії, який мав на озброєнні 75-мм гармати (75/27). «Приєднаним» до колони Маріо Карлоні був і 9-й піхотний полк (9° Reggimento Fanteria «Reggio») — частина розбитої дивізії «Pasubio».

Отримані автором від італійського дослідника історії війни матеріали наголошують на змішаному характері групи, що рухалася через Миколаївку – там було й кілька сотень осіб німецького авіаперсоналу Люфтваффе (команда Векерле), які відступали з аеродромів. «Приєднаними» до колони були й залишки бронетехнічної частини: 4 німецькі самохідки StuG III та 4 танки Pz.III. Саме ця мізерна кількість броні була єдиною реальною силою, що за кілька днів потому намагалася протистояти радянській 17-й танковій бригаді.

Радянські історики війни називали це «втечею» розгромлених частин, але статті в італійських виданнях доводять, що це була «рухома оборона», і маршрут руху колони «Гришине — Дмитрівка — Павлоград», який, власне, й проходив через Миколаївку, був єдиною артерією постачання. Спогади Джино Папулі, італійського ветерана другої світової війни, чиї мемуари стали важливим свідченням трагедії італійського експедиційного корпусу на Східному фронті, «Крижаний лабіринт». Відлуння російського відступу»; дослідження «Колона Карлоні» в обороні Павлограда: Забутий епізод російської кампанії» Гвідо Ронконі; стаття «Джино Папулі, «Колона Карлоні» та пам’ять про «павлоградські події» Рафаелло Панначчі відтворюють події лютого 1943 р., що головним чином відбувались у Павлограді і були останніми справжніми битвами італійської армії на радянській землі.

Схема «Колони Карлоні – 6-й полк берсальєрів. Оборона Павлограда та заключні оперативні дії з 7 до 21 лютого 1943 р.»

Отож, «колони Карлоні» мали тоді чітке бойове завдання — захистити від нападів партизан та радянських танків залишки італійських військ, що відступали за маршрутом «Горлівка – Гришино – Дмитрівка – Павлоград – Новомосковськ – Дніпропетровськ». А саме тоді існувала загроза прориву радянських танкових частин і партизанських нападів на розтягнуті колони, що відступали.

Бої в Павлограді були ще попереду для італійських військ, які проходили через Миколаївку. Але сам в’їзд у село з його назвою, напевне, викликав забобонний жах у італійських солдатів. Для них «Миколаївка» — назва-фантом, назва-вирок. Вона наздогнала їх тут, за сотні кілометрів від донських снігів, ніби нагадуючи: від власної долі не втечеш, а коло замикається саме в цьому холодному степу. Коли італійці з «колони Карлоні» проходили через нашу Миколаївку у лютому 1943-го, вони вже перебували в стані «посттравматичного синдрому» після катастрофи на Дону. Назва «Миколаївка» для них була не просто топонімом, а справжнім закляттям.

Лише два тижні перед тим вся Італія (через радіо та чутки) і вся італійська армія здригнулася від звістки про бій 26 січня 1943 р. під селом Миколаївка, яке зараз є частиною міста Лівенка (Бєлгородська область, рф), де залишки Альпійського корпусу (дивізії «Тридентина», «Юлія» та «Кунеензе») 8-ої італійської армії пробивалися крізь пекло. Це був грандіозний і кривавий прорив — італійці разом із німецькими й угорськими солдатами йшли у штики на радянські позиції, щоб вижити, але лишитись живими тоді випало небагатьом — значна кількість бійців або загинула, або постраждала від неймовірних холодів.

Відтоді для італійських вояків назва «Миколаївка» виглядала як лиховісний знак. Якщо «та» Миколаївка була місцем «останнього прориву», то наша Миколаївка могла здаватися місцем «останнього тупика», відтак стан бійців італійських частин можна описати як «тривожне очікування».
Але і Миколаївку, і Дмитрівку війська «колони Карлоні» пройшли без пригод і зрештою досягли Павлограда, де їм випало вести бойові дії як з місцевими партизанами, так і з радянськими військами, що рухалися у бік Павлограда з півночі.

Як описує ситуацію італійський дослідник Гвідо Ронконі, «хоча 16 лютого рота берсальєрів, за підтримки гаубиці, двох кулеметів та чотирьох бронемашин, рушила до Лозової, але, щойно вони залишили Павлоград, зіткнулися з росіянами під Вербками: берсальєри кілька разів намагалися проникнути в місто, але були зупинені та змушені відступити. Того ж дня відбулося вторгнення двох радянських танків Т-34 та чотирьох машин піхоти у східні передмістя Павлограда: берсальєри атакували та знищили ворожу піхоту, тоді як німецька бронетехніка переслідувала ворожі танки, що тікали, і знищила їх у Богуславі. Потім вони продовжили рух до Дмитрівки, де приєдналися до взводу берсальєрів, що застряг там, а потім повернулися до Павлограда».

Як видно з карти 6-го полку берсальєрів, штаб (прямокутник з прапорцем і цифрою 6) стояв у Вербках — трохи в тилу від передових взводів, щоб керувати обороною Павлограда. Прямокутник з діагональним перехрестям (X) позначав піхоту (італ. Fanteria). На цій карті, оскільки ми говоримо про «колону Карлоні», це підрозділи берсальєрів. Три крапки над прямокутником (…) означають, що це взвод (plotone), дві риски над прямокутником (||) — батальйон (battaglione), три риски (|||) — полк (reggimento). Прямокутники з (+) — взводи прикриття та санітари.

З Богуслава через Богданівку, назустріч танкам 41-ї радянської танкової дивізії, висунутий був один із взводів берсальєрів, інший було розміщено на південному боці Павлограда – трохи нижче на річці Вовчій. А ще один взвод прикриття зайняв рубежі на полі між Миколаївкою і Дмитрівкою, створюючи таким чином периметр оборони. Те, що взводи піхоти (три крапки зверху) позначені разом із медичним хрестом (+), підтверджує: ці підрозділи не просто «стояли» — вони утримували пункти евакуації. Їхнім завданням було — не дати радянським військам перерізати шляхи евакуації поранених.

Ті, «застряглі» біля Дмитрівки берсальєри, про яких згадувалось раніше, — це якраз бійці одного з цих взводів, які опинялися під загрозою бути «відрізаними» 41 гвардійською стрілецькою дивізією червоної армії, що швидкими темпами просувалась з півночі до Богданівки, і зрештою увійшли до Павлограда.

Так виглядає, що в ті дні головний удар радянських військ був спрямований на Павлоград, куди стягувалися і радянські, і німецькі, і італійські війська. Так само бої відбувалися і на Червоноармійському напрямку, для підсилення якого 18 лютого противник вивантажив додаткові сили на станції Межова – близько полку піхоти з 20 гарматами. Але й це не допомагало стримувати наступ військ Червоної армії. Війська охопив хаос. Як відомо, в Петропавлівці радянська влада була повернена партизанами, які відбивали спроби німців зайти невеликими групами до Петропавлівки.

З оперативної карти штабу армії.

Свідчення жителів села Петрівка, які вони давали у 1946 р., стверджують, що німці втекли з їхнього села, бо радянські війська захопили Богданівку, розташовану за якихось 15–17 кілометрів. Слідчі покази у 1950 р. і мешканців Миколаївки так само підтверджують, що й з Миколаївки німецька влада та поліцаї повтікали 17–18 лютого 1943 р. Про те, що підрозділи 41-ї гвардійської стрілецької дивізії 6-ї армії, що заходили з півночі, 18 лютого опанували селом Богданівка, говориться і в журналі бойових дій 6 армії: «41 гв. сд висувалась у район Павлограду і до кінця дня головою пройшла Богданівку», і цей рух зображено й на оперативній армійській карті.

У зв’язку з очікуваним наближенням радянських військ 16 лютого поліціанти отримали вказівку арештувати в Миколаївці неблагонадійних мешканців, передусім членів ВКП(б) і колишніх партизан громадської війни. Таким чином, того ж дня по обіді було заарештовано 16 осіб, яких взято під варту в сільполіції. Як свідчив на допиті Антон Семенович Шевченко, він «був арештований вдома поліцейськими Михайлом Мишустою та Іваном Козаченком як партизан громадської війни і доставлений ними до Миколаївської сільполіції, де мене взяли під варту… Разом зі мною тоді були арештовані Позняков Андрій Кирилович, Берло Архип Олександрович та інші. У сільполіції нас утримували під вартою кілька годин, а потім поліцейські на підводах під охороною доставили до райполіції у село Петропавлівку, де нас утримували близько доби. На допити не викликали через те, що до Петропавлівки тоді підходили частини радянської армії. Потім виявилося, що нас усіх, заарештованих, покинули, тобто вся поліція кудись зникла, тож ми й розбіглися додому, після чого на всякий випадок став переховуватися від німецької влади».

І в Миколаївці місцеву адміністрацію — коменданта, сільську управу та поліцейський відділок — охопила паніка. За свідченнями поліцая Данила Мараховського, які він давав пізніше під час слідства у його справі, у лютому 1943 р. надійшов чіткий наказ: терміново згортати діяльність та евакуюватися в південному напрямку. Фактично, це була втеча. Німецька «непереможність» в очах місцевих колаборантів розсипалася за лічені дні: вони поспіхом пакували речі, знищували документи і покидали свої пости, боячись помсти.

Перегляд численних архівних документів військових частин, які брали участь у операції «Стрибок», не дав головного — знайти опис перебігу цих подій у нашому районі. Журнали бойових дій, карти наступальної операції, робочі і штабні карти розписують година за годиною бойові дії кожної військової частини, але ніде 18–20 лютого 1943 р. не згадується наша Миколаївка. Офіційно повідомляється, що село було звільнено 19 лютого 1943 р. Найвірогідніше, що якщо й зайшов у Миколаївку якийсь підрозділ Червоної армії, то це міг бути один із підрозділів 41-ї гвардійської стрілецької дивізії. Проте якщо німецька влада самоусунулася, втікши до Запорізької області, то цілком вірогідно, що село стало деокупованим саме собою.

У ті перші дні самостійності замість комендатури й старости села були поновлені попередні органи самоуправління – було обрано голову сільської ради Берла Архипа Олександровича, його заступником — Літвішка Григорія Васильовича, парторганізацію відновлював Четверик Іван Григорович.

Миколаївські активісти одразу ж поїхали й до сусіднього села Петрівка. Як свідчив його мешканець Козаченко Василь Федорович, «у лютому 1943 р., коли радянська армія зайняла с. Богданівку німці з нашого села пішли. У цей час приїхало троє людей з с. Миколаївка і провели вибори голови сільської ради. Обрали головою сільради Русаченка Олексія Степановича, депутатом — Фомічова Дмитра Матвійовича». Інші мешканці села згадували, що депутатами обрали тоді ще Телятника Якова Тимофійовича і Кільчинського Петра. Згадали також, що прізвища миколаївців, які тоді приїздили, були Ковбаса і Колесник.

І ще знайшлося досить унікальне свідчення «пустоти» в селі 20 лютого. В архівній колекції «Записи Розвідувального управління Департаменту оборони США (1920–2006)» зберігається серії «Аерофотознімки німецьких літаків (1939–1945)», і в ній знайшлася серія з шести фотознімків села Миколаївка, які дають унікальну можливість побачити село таким, яким воно було 20 лютого 1943 р.

Аерозйомка села Миколаївка 20 лютого 1943 р. (з колекції «Записи Розвідувального управління Департаменту оборони США (1920 – 2006)» .

Ці кадри фіксують стан ландшафту в ту саму коротку «паузу» між самозвільненням Миколаївки та новою окупацією села. Вони слугують незаперечним доказом цілковитої відсутності в цей день як німецької техніки, так і радянської.

На всій мережі доріг — від Петропавлівки через Миколаївку до Дмитрівки — не спостерігається жодної активної колони техніки чи бодай окремих машин або скупчення живої сили. Дороги виглядають статичними. Це підтверджує тезу про період «тиші» або фронтового вакууму на момент зйомки.

На околицях Миколаївки, особливо поблизу залізниці та в’їздів у село, чітко видно підготовлені оборонні лінії: траншеї (вириті зигзагоподібні лінії піхотних окопів) та капоніри (окремі виїмки в ґрунті для техніки (артилерії чи танків). Ці позиції на знімках виглядають порожніми. У капонірах немає техніки, у траншеях не видно присутності солдатів. Це свідчить про те, що укріплення були зведені заздалегідь, і станом на 20 лютого вони не зайняті, а на снігу немає слідів того, що в них вчора, 19 лютого, була техніка чи солдати.

На відкритих ділянках полів між селами спостерігається мережа слідів. Однак вони не мають характеру свіжого масового прориву в реальному часі. Це статичні відбитки попередніх маневрів, які встигли зафіксуватися на сніговому покриві до моменту зйомки, найімовірніше — сліди пересування італійських військ.

Село Миколаївка на знімку виглядає цілим. Немає ознак свіжих пожеж, руйнувань від артобстрілів або вогнищ, які зазвичай супроводжують великі маси військ на постої. Присадибні ділянки та вулиці вільні від сторонніх об’єктів.

Заплава річки Самари та переправи виглядають спокійними. Немає понтонних мостів чи слідів скупчень техніки біля берегів, що характерно для районів, де безпосередньо ведуться бойові дії або відбувається активний відступ.

Фактично, аерозйомка зафіксувала стан «завмирання». Німецька присутність залишилася у вигляді порожньої інженерної інфраструктури (окопи, капоніри), а присутності Червоної армії на момент 12:00–14:00 (час зйомки), зокрема, ознак входу регулярних частин до села, не зафіксовано.
Повна відсутність руху на дорогах між населеними пунктами свідчить про те, що територія дійсно перебувала в стані тимчасового спокою, коли стара влада вже відійшла, а нова лінія фронту ще не стабілізувалася в цьому конкретному секторі.

Це — документальне підтвердження того короткого періоду, коли жителі Миколаївки опинилися на самоті зі своєю долею між двома арміями.

А саме в ці дні, коли Миколаївка отримала кілька днів «вольності», на фронті відбувалася стратегічна зміна динаміки: від виснажливого радянського наступу до раптового німецького контрудару, що став частиною так званого «Донецького дива» Манштейна.

Саме в ці дні настав переломний момент, коли радянські танкові частини максимально розтягнули свої комунікації, просунувшись далеко на південь до Павлограда та Запоріжжя. Вважаючи опір ворога остаточно зламаним, радянське командування не помітило, як на флангах сформувався смертельний вакуум, а ворог зумів оперативно перегрупувати розрізнені підрозділи в потужний контрударний кулак. Коли паливо та боєприпаси наступаючих частин вичерпалися, німці перехопили ініціативу, використавши мобільність своїх резервів для швидкого перерізання шляхів відступу, що миттєво перетворило переможний марш Червоної армії на катастрофічну ситуацію.

Радянське командування ще перебувало в полоні інерції власного наступу, що відображено в бойових розпорядженнях 6-го гвардійському стрілецького корпусу, і 24 лютого планувало зробити луки між Петропавлівкою і Миколаївкою і Миколаївкою та Дмитрівкою одними із ключових на той час місць боїв. Миколаївка в цій конфігурації мала стати одним із ключових вузлів «замка», який би остаточно закрив оточення німецьких військ. Командуючий 1-ю гвардійською армією генерал-лейтенант В. І. Кузнєцов наказав 6-му гвардійському стрілецькому корпусу до ранку 24 лютого вийти на фронт Василівка, Дмитрівка, Петропавлівка із завданням «перерізати шляхи відходу противника до Дніпропетровська і Запоріжжя».

Шифрограма наказу від 22 лютого 1943 р. командуючого 1 гвардійської Армією генерал-лейтенанта В.І.Кузнєцова, члена військової ради генерал-майора І.Д.Рибінського та начальника штабу генерал-майора В.В. Панюхова

Відповідно бойові накази пішли вниз по вертикалі.

Бойовий наказ штабу 6 гвардійського корпусу від 22 лютого 1943 р.

Штаб 195-ої стрілецької дивізії видав відповідне бойове розпорядження за № 25: «Командирам усіх частин разом із міцною обороною займаного рубежу і безперервною розвідкою бути готовими для руху в напрямку ПЕТРОПАВЛІВКА, МИКОЛАЇВКА із завданням у взаємодії з 44 гв[ардійською].

Стрілецькою дивізією, 9-м танковим корпусом, 10-ю лижною бригадою та танковими частинами групи Попова розбити противника і вийти в район ДМИТРІВКА — МИКОЛАЇВКА, де міцно закріпитися і не допустити противника на захід і північний захід».

Бойове розпорядження штабу 195 стрілецької дивізії від 24 лютого 1943 р.

Розстановка фігур на полі бою кардинально змінилася в одну мить: те, що планувалося як оточення німецького Донбаського угруповання, обернулося оточенням самих радянських авангардів. Через розрив фронту та втрату контролю передові частини, такі як 25-й танковий корпус і чимало інших, опинилися в ізольованому «котлі», відрізані від основних сил переважаючою бронетехнікою та авіацією ворога. «23 лютого частини 25-го танкового корпусу вступили в бій з угрупуванням противника силою до 14 000 чоловік, з танками 6-ї і 17-ї танкових дивізій», — йшлося в бойовому донесенні. В іншому документі йдеться: «Частини 17-ї танкової дивізії до 24 лютого 1943 р. вели бої на оточення наших військ у районі Богуслава, Дмитрівки». Отож, ця різка зміна вектора сили — від інерційного відступу до агресивної контратаки — дозволила німцям не лише стабілізувати фронт, а й захопити в полон значні сили бійців Червоної армії, які ще вчора перебували за крок до стратегічного тріумфу.

Відчувши значний контрнаступ німецьких військ, командарм 1-ї гвардійської армії 23 лютого поставив 6-му гвардійському стрілецькому корпусу завдання: продовжити висування прискореним темпом до рубежу Василівка — Миколаївка — Петропавлівка. Проте німецький наступ 23 лютого розгортався з феноменальною швидкістю, що контрастувала з попередніми тижнями їхнього відступу.

Використовуючи замерзлий степ як операційний простір, мобільні з’єднання СС (дивізії «Райх», «Мертва голова» та «Лейбштандарт») перейшли до тактики широких обходів, долаючи за добу десятки кілометрів і фактично ігноруючи вогнищевий спротив розрізнених радянських підрозділів. Цей стрімкий темп мав на меті не просто відкинути війська Червоної армії, а паралізувати її логістику, перерізаючи основні комунікації ще до того, як радянське командування встигало усвідомити масштаб загрози.

Основним вектором цієї агресивної експансії став розворот на північ — на Харків, який перетворився на головну операційну ціль. Швидкість просування німецьких частин забезпечувалася ідеальним поєднанням ударної сили танкових корпусів і безперервної підтримки 4-го повітряного флоту Люфтваффе, що панував у небі. Це дозволило німцям за лічені дні перетворити тактичний успіх у районі Павлограда на стратегічну операцію з відбиття Харкова, де темпи наступу диктувалися необхідністю замкнути кільце навколо радянських військ у межиріччі Дніпра та Сіверського Дінця.

Отже, ситуація докорінно змінилася вже 23 лютого, коли стрімкий контрудар свіжих танкових дивізій СС обвалив фронт і змусив радянське керівництво до негайних і відчайдушних кроків. Об 11 годині ранку 23 лютого німецькі війська знову увійшли в Миколаївку, і це була 17-та танкова дивізія, що рухалася між Петропавлівкою і Миколаївкою на північний захід.

Вдалося серед документів відділу IIIb оперативного управління Генерального штабу при ОКХ знайти німецьку карту положення військ (Lagekarte) станом на 23 лютого, яка і відкриває панораму стратегічного оточення, де Миколаївка та навколишні села стали епіцентром зіткнення двох протилежних планів. Поки радянська 6-та армія намагалася втримати темп наступу, німецьке командування вже реалізувало фатальний для всього Південно-Західного фронту контрудар.

Частина карти «Стан на Сході» - Карта, що показує стан військ вермахту на німецько-радянському фронті, включаючи стан частин червоної армії, станом на 23.02.1943» - з документів відділу IIIb оперативного управління Генерального штабу при ОКХ.

На карті чітко простежується амбітна спроба радянського командування: 6-й гвардійський стрілецький корпус розгортав свої дивізії (зокрема 44-ту та 195-ту гвардійські стрілецькі дивізії) у напрямку Дмитрівки. Цей рух мав на меті створити міцний фронт на берегах Самари та перерізати стратегічні залізничні колії. Проте саме в цей момент у фланг і тил радянським частинам врізався німецький 48-й танковий корпус (XXXXVIII. Pz.K.).

Головним інструментом розгрому стала 17-та танкова дивізія (17. Pz). На карті її удар зображений масивною синьою стрілкою, що проходить між Миколаївкою і Петропавлівкою, розрізаючи бойові порядки радянського 6-го корпусу навпіл. Справа від неї, через сусідні степи, залізною стіною пройшла дивізія СС «Вікінг» (W), а ще далі на схід — 11-та танкова дивізія та СС «Мертва голова» (T).
Шифровка командування 1-ї гвардійської армії від 24 лютого демонструє повний розрив із попередньою стратегією: амбітне просування до Дмитрівки було миттєво скасоване. Замість оточення ворога перед частинами 195-ї та 44-ї дивізій постало завдання негайного відходу на північ, до Барвінкового. Цей крутий розворот вектора сили на 180 градусів став запізнілою спробою врятувати критичну ситуацію в тилу, де прорив німецьких бронетанкових з’єднань загрожував відрізати весь Південно-Західний фронт від основних баз постачання.

Шифрограма наказу штабу 1 гвардійської армії від 24 лютого 1943 р.

Порівнюючи німецьку карту від 23 лютого і аерознімки від 20 лютого, стає зрозумілою причина «фронтового вакууму»: німці свідомо відводили поліційні та тилові частини, щоб звільнити простір для цього танкового тарана. Коли 24 лютого радянське командування нарешті віддало наказ припинити рух на Дмитрівку і рятувати Барвінкове, було запізно. 17-та дивізія вже фактично контролювала перехрестя доріг, перетворивши відступ радянських військ на відчайдушний прорив через вогняний коридор. Удар цей був не локальним, а частиною гігантського задуму командувача групи армій «Південь» (Heeresgruppe Süd) — одного із найталановитіших німецьких стратегів, генерал-фельдмаршала Еріха фон Манштейна, з оточення всієї групи Попова.

Досить багато воїнів Червоної армії значиться зниклими безвісти в ці дні або такими, що потрапили в полон. Переглядаючи списки похованих у братських могилах Миколаївки і Дмитрівки, не знаходимо імен тих, хто похований у лютому 1943 р. У хаосі відступу штабні машини палали, накази перетворювалися на попіл, а цілі полки розчинялися в степу, не залишивши по собі навіть списків особового складу. Трагічним підсумком того лютого стали тисячі зниклих безвісти. Історія «Стрибка» — це й історія назавжди втрачених архівів. Коли сьогодні ми гортаємо «Пам’ять народу», натрапляючи на холодні рядки «пропав безвісти», «місце вибуття невідоме», за цими рядками ми повинні бачити не суху статистику, а справжню трагедію. Тисячі матерів так ніколи й не дізналися, де саме в степу між Миколаївкою та Дмитрівкою востаннє бачили їхніх синів. Вони не змогли прийти на могилу, бо її не було — степ просто забрав їх.

Єдиним, кого вдалося ідентифікувати, є рядовий стрілець 25-го танкового корпусу 16-ї мотострілецької бригади Соткін Іван Пилипович, родом із Казахстану, який був взятий німцями в полон 25 лютого 1943 р. у с. Дмитрівка. І таких воїнів, які потрапили в полон, також сотні…
Отже, Миколаївка 23 лютого знову виявилася окупованою німецькими військами. Повернення німецької влади сталося не так швидко — як свідчив у судовому засіданні поліцейський Тимофій Мараховський, «повернулися ми в Миколаївку приблизно у березні 1943 р., і в селі почалися арешти радянського активу і всіх неблагонадійних для німців».

Тих, хто виявляв активність у дні «без окупації» і не «пішов у підпілля», було заарештовано й 11 березня 1943 р. шістьох із них розстріляли у Петропавлівці і двох - у Миколаївці:

На такій сумній ноті завершилася для Миколаївки кількаденна симфонія свободи…

Події лютого 1943 року на теренах Миколаївки та навколишніх сіл дають підстави по-новому подивитися на одну з найамбітніших операцій радянського командування — операцію «Стрибок». Задумана як стрімкий прорив до Дніпра і остаточний розгром німецького угруповання на Донбасі, вона в реальності перетворилася на «стрибок у нікуди» — блискавичний, але стратегічно незабезпечений ривок, який завершився виснаженням сил і втратою ініціативи.

Причини цього були комплексними. Передусім — переоцінка ступеня розгрому противника після Сталінградської битви. Радянське командування, захоплене ейфорією перемоги, сприйняло відступ німців як ознаку їхнього повного краху, не врахувавши їхньої здатності до швидкої перегрупації.

Другою причиною стало критичне розтягнення комунікацій: танкові корпуси, що стрімко просувалися вперед, залишалися без належного постачання пального, боєприпасів і резервів.

Третьою — недооцінка мобільності німецьких танкових з’єднань і стратегічного мислення Еріха фон Манштейна, який зумів перетворити відступ на блискавичний контрудар. У результаті замість оточення противника радянські передові частини самі опинилися під загрозою знищення.

Саме тому ця операція тривалий час залишалася на периферії офіційної історії війни. У радянській історіографії її замовчували або згадували побіжно з кількох причин. По-перше, вона не вписувалася у канон «безперервного переможного наступу» після Сталінграда. По-друге, факт оточення та значних втрат передових частин суперечив образу безпомилкового командування. По-третє, локальні епізоди — такі як «фронтовий вакуум» у Миколаївці чи самостійне відновлення влади мешканцями — руйнували чітку схему «визволення виключно військовою силою». І, нарешті, по-четверте, сама складність і фрагментарність подій, відсутність чіткої лінії фронту робили цю історію незручною для узагальнення. Генерал-лейтенант Маркіан Попов (1902–1969), який брав участь у цій операції як командувач «мобільної групи Попова», був понижений у званні, знятий із командуючих посад і потрапив в опалу. Мав досить трагічну долю: загинув за загадкових обставин у 1969 році, офіційно отруївшись чадним газом.

Не менш показовою є й доля пам’яті про участь італійських військ. Для Італії події на Східному фронті, зокрема бої під Павлоградом і відступ «колони Карлоні», стали частиною травматичного досвіду розгрому 8-ї армії. У повоєнній італійській історіографії довгий час домінували або мовчання, або спрощені інтерпретації. Причини цього також очевидні. По-перше, небажання акцентувати увагу на участі країни у війні на боці нацистської Німеччини. По-друге, прагнення уникнути теми катастрофічних втрат і дезорганізації армії. По-третє, зосередження на героїчному наративі виживання, що відсувало на другий план складні й суперечливі епізоди, подібні до оборонних боїв під Павлоградом.

Однак існував і ще один, значно делікатніший мотив замовчування. Командир «колони Карлоні» — Маріо Карлоні — після виходу Італії з війни у 1943 році не лише не склав зброї, а й залишився на боці фашистського режиму, продовживши воювати разом із німецькими військами. У повоєнній Італії, де відбувалося складне переосмислення власного минулого і формувалася нова антифашистська ідентичність, подібні постаті ставали вкрай незручними для публічного вшанування чи навіть об’єктивного аналізу. Це неминуче кидало тінь і на ті епізоди війни, де їхня роль була визначальною, зокрема й на події під Павлоградом.

У підсумку, і радянська, і італійська історіографії — кожна зі своїх причин — тривалий час оминали ці події мовчанням або спрощенням. І лише сьогодні, завдяки поєднанню архівних джерел різних країн, з’являється можливість повернути цій історії її справжню складність, драматизм і людський вимір.

Таким чином, історія Миколаївки у лютому 1943 року — це не лише локальний епізод війни. Це мікромодель великої катастрофи і великої ілюзії. Тут, у кількох днях «нічийної землі», сконцентрувалися всі суперечності тієї кампанії: між наступом і відступом, між планом і реальністю, між пропагандою та правдою. І, можливо, найважливіший висновок полягає в тому, що історія війни не завжди складається з гучних перемог і поразок. Іноді вона проявляється у тиші — у тих кількох днях, коли село залишається сам на сам із невідомістю. Саме в цій тиші найкраще чути справжній голос історії.

Дніпровські