Обрати не можна залишити: коли одна кома може вирішити долю нації

21 серпня 2026 р. 14:44

21 серпня 2026 р. 14:44

Останні місяці життя кожного українця, кожного з нас, виглядає як біг по колу. Вдень ми жахаємося нових корупційних скандалів, вночі ховаємося від російських ракет.

Останні місяці для українського політичного істеблішменту стали справжнім викликом: розслідування, гучні кадрові рішення, конфлікти всередині владної вертикалі та навіть підозри щодо людей із найближчого політичного оточення президента.

Після звільнення міністра оборони Михайла Федорова на вулиці вийшли тисячі людей. Протести тривають у всіх містах, і 18 серпня навіть сам колишній міністр зробив публічну заяву про кризу державного управління, корупцію та потребу проведення виборів. І це стало одним із найсерйозніших політичних викликів чинній системі влади з початку повномасштабного вторгнення.

І для України сьогодні питання стає вже набагато складнішим, ніж вибір між двома гаслами: вибори негайно або жодних виборів до завершення війни.

Україна опинилася у глибокій кризі та політичній пастці. Бо правила, запроваджені для захисту держави в умовах екзистенційної загрози, зупинили головний демократичний механізм, за допомогою якого суспільство дає оцінку владі та вирішує, кому далі дати кредит довіри.

І чим довше триває ця ситуація, тим гостріше постає питання: а що насправді відбувається з демократичною системою, коли її головний механізм політичної відповідальності перестає працювати?

Влада без горизонту

Описуючи демократію 2000 років тому, Аристотель називав одним із принципів свободи можливість громадян правити і бути керованими по черзі. У його розумінні політична реальність передбачала не лише право людини брати участь у владі, а й неможливість перетворити владу на постійний особистий статус.

Через 2000 років Монтеск’є сформулював тезу, яка фактично стала фундаментом сучасної системи стримувань і противаг: людина, наділена владою, схильна нею зловживати. Саме тому він вважав: влада повинна стримувати владу.

Джеймс Медісон у «Федералісті» № 51 сформулював наступне: амбіція повинна стримувати амбіцію. І додав знамените: якби людьми керували ангели, внутрішній і зовнішній контроль над владою був би не потрібний. Але державами керують люди, а тому головне завдання політичної системи — не тільки дати владі можливість керувати суспільством, а й змусити саму владу контролювати себе.

Ми з вами повинні розуміти, що демократія створювалася не під хороших людей. Вона створювалася з розрахунку на те, що будь-яка людина може почати зловживати владою, якщо прибрати достатню кількість обмежень.

Саме тому повинні бути строки повноважень, опозиція, а судова влада повинна бути відокремленою від виконавчої. І у кожного вибору повинен бути свій термін.

Саме тому через певний проміжок часу навіть найпопулярніший політик знову повинен повернутися до виборця і запитати: «Ви ще хочете, щоб я вами керував?»

Функція виборів набагато ширша за просте визначення переможця раз на чотири чи п’ять років, бо можливість програти наступні вибори впливає на поведінку політика кожного дня.

Вона змушує його протягом усієї каденції пам’ятати, що кожне рішення має свою політичну ціну і що після завершення повноважень буде наступна кампанія, будуть питання і буде оцінка суспільства. А головне — буде життя після влади.

Але коли дата такої перевірки зникає, змінюється не лише календар — змінюються стимули, погляди та моделі поведінки.

І тут ми можемо з вами сформулювати дуже важливе питання: що відбувається з відповідальністю, коли зникає зрозумілий момент її настання?

Історія людства пережила багато різних подій і виробила багато різних норм та світових організацій. Наприклад, Комітет ООН з прав людини, тлумачачи статтю 25 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, невипадково наголошує саме на періодичних виборах.

І періодичність тут — не просто декоративне слово, бо демократія — це не лише спосіб отримати владу, це спосіб регулярно доводити право її зберігати.

Український парадокс

Чинне законодавство чітко відповідає на питання, хто має здійснювати владу, коли вибори неможливі, і передбачає продовження повноважень у зв’язку з введенням воєнного стану.

Але чинне законодавство не може відповісти на суспільно-політичне питання: чи хоче український народ, щоб саме ці люди продовжували здійснювати цю владу?

Легальність і суспільна легітимність, як виявилося, зовсім не тотожні поняття. І якщо перше визначається Конституцією та законами, друге вимірюється довірою громадян.

І чим довше між цими двома категоріями немає виборчої перевірки, тим більше простору виникає для політичної напруги. І саме її ми сьогодні з вами спостерігаємо.

Війна і вибори — не антоніми

Якщо згадати, ми можемо навіть не дивитися з вами на досвід інших країн. Достатньо подивитися у 2019 рік, коли в Україні відбулися президентські і парламентські вибори.

На той період частина країни була окупована і не контролювалася українською владою, і тривав збройний конфлікт, незважаючи на умовні мирні домовленості.

ОБСЄ прямо описувала президентські вибори 2019 року як такі, що відбувалися в контексті триваючого збройного конфлікту та бойових дій на сході України, а також на тлі незаконної анексії Криму Російською Федерацією.

На той період голосування в Криму та на непідконтрольних частинах Донецької та Луганської областей, де продовжували проживати громадяни України, організувати було неможливо. Проте вибори відбулися, і всі їх визнали. ОБСЄ назвала президентські вибори конкурентними, а основні свободи — загалом дотриманими.

Чому?

Тому що на той момент в Україні не діяв нинішній загальнонаціональний правовий режим воєнного стану.

І міжнародне право також не містить універсального правила: почалася війна — демократія автоматично зупинилася.

Стаття 25 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права вимагає забезпечувати громадянам право брати участь в управлінні державою та голосувати на справжніх періодичних виборах.

Венеціанська комісія прямо зазначає: формальної норми міжнародного права, яка забороняла б державам проводити вибори або референдуми під час надзвичайних ситуацій, не існує. Інше питання — чи здатна держава в цих умовах забезпечити стандарти вільних і справедливих виборів.

Світ голосував під кулями

У 1864 році Сполучені Штати провели президентські вибори у розпал громадянської війни. Авраам Лінкольн змагався з Джорджем Макклелланом і був переобраний. При цьому штати Конфедерації, що вийшли зі складу Союзу, у виборах президента США не брали участі.

Також у Південній Кореї президентські вибори 1952 року відбулися безпосередньо під час активної фази Корейської війни.

А 2 серпня 1992 року президентські та парламентські вибори відбулися у Хорватії — державі, яка щойно пережила гостру фазу війни та мала значні території поза контролем центральної влади, сотні тисяч переміщених людей і складну безпекову ситуацію.

Міжнародні спостерігачі вказували на серйозні недоліки, однак результати загалом розглядалися як такі, що відображали волевиявлення виборців.

Цей світовий досвід не говорить нам прямо, що Україна має можливість провести вибори. Він дає привід замислитися над іншим.

Теза «вибори під час війни неможливі» історично неправильна.

Можливі. Але питання в іншому: якою ціною і за яких умов.

Корупція як симптом значно глибшої проблеми

Було б примітивно казати, що корупція виникла лише через відсутність виборів. Усю свою історію Україна стикалася з корупційною проблемою незалежно від виборчого процесу.

Але було б так само наївно не помічати іншого.

Відсутність виборчої конкуренції прибирає один із найпотужніших механізмів політичної відповідальності саме в той момент, коли країна переживає нову хвилю корупційних скандалів. І, на жаль, це вже стає системною проблемою.

Коли невідома дата зміни політичних еліт, горизонт відповідальності стає розмитим.

І одночасно з цим воєнний стан об’єктивно посилює централізацію управління та закритість державних процесів. А виконавча вертикаль створює таке середовище, у якому контроль стає складнішим, а можливостей для зловживань — більше.

І, на жаль, про це вже пишуть не лише українські видання. Про це вже почали відверто та публічно говорити наші партнери.

20 липня німецький Welt вийшов із великим матеріалом під промовистим заголовком про те, чому Київ ніяк не може позбутися корупційної дискусії.

Видання писало про протестну хвилю, кадрові рішення та корупційні зв’язки і прямо озвучило: нездатність України позбутися своєї негативної корупційної репутації, попри очевидний прогрес останніх років, може дорого їй коштувати.

У травні Der Spiegel повідомляв про розслідування проти колишнього керівника Офісу президента, пов’язуючи цю історію з масштабним корупційним скандалом.

У липні інше німецьке видання Deutsche Welle активно обговорювало звільнення Федорова, протести та вплив корупційних мереж на українську державу.

19 серпня Welt відкрито називає Федорова популярним колишнім міністром, який відкрито вимагає виборів і говорить про кризу політичної системи.

І тут для України починається проблема, яка виходить за межі заголовків європейських газет.

Німецький фактор

Через декілька тижнів у Німеччині відбудуться одразу декілька важливих земельних виборів.

6 вересня голосуватиме Саксонія-Ангальт, 20 вересня – Берлін та Мекленбург-Передня Померанія.

За даними Reuters, у серпневих опитуваннях AfD мала близько 41% у Саксонії-Ангальт і 36% у Мекленбурзі-Передній Померанії.

І саме в такий політичний момент на перші шпальти німецької преси знову повертається словосполучення «українська корупція».

І все це відбувається на тлі виділення багатомільярдної підтримки для України, коли власному виборцю потрібно пояснювати, чому ці гроші необхідні українцям, а не їм.

І, відверто, не треба бути генієм, щоб розуміти, що кожен український корупційний скандал стає аргументом для тих сил, які давно ставлять питання про зупинку підтримки України.

Наша внутрішня політична проблема з корупцією стала вже частиною внутрішньої політики наших донорів. І це вже зовсім інший рівень небезпеки.

Бо, мабуть, ми вже швидко забули, якою ціною нам вдалася прихильність Німеччини, яку на початку війни не можна було відверто назвати прихильником України.

Арифметика, яку неможливо ігнорувати

Державний бюджет України на 2026 рік – приблизно 2,905 трильйона гривень доходів, при цьому видатки – приблизно 4,767 трильйона гривень, а граничний дефіцит – майже 2 трильйони гривень.

Розрив дорівнює майже двом третинам власних доходів державного бюджету.

За оцінкою МВФ, фінансовий розрив України у 2026 році становить близько 52 мільярдів доларів. За період 2026–2029 років – 136,5 мільярда доларів.

У 2026 році МВФ очікує близько 47,6 мільярда доларів офіційного зовнішнього фінансування від партнерів та міжнародних інституцій.

Тобто ми з вами чітко розуміємо, що сьогодні питання міжнародної довіри – це не просто питання зовнішньої політики чи іміджу України. Це питання виживання української держави.

Україна воює власними людьми і платить за війну величезну ціну своєю економікою. І макрофінансова стабільність держави сьогодні критично залежить від зовнішнього фінансування наших партнерів.

Давайте називати речі своїми іменами.

Європейські гроші – це не благодійна скринька.

Сьогодні Європейський Союз погодив для України ще 90 мільярдів євро фінансової підтримки на 2026–2027 роки, приблизно 30 із яких підуть на бюджетну підтримку, а 60 -на оборонні потреби.

Лише у 2026 році передбачено доступ до 45 мільярдів євро фінансування.

Ці цифри дійсно вражають. Це дуже великий кредит довіри від наших партнерів. І цей кредит довіри відвоювали не політики, а люди.

Є важлива деталь, яку в українській політичній дискусії часто воліють не помічати.

Це не безумовні гроші.

Рада ЄС має жорсткі умови щодо верховенства права і особливо боротьби з корупцією. Офіційна оцінка ЄС щодо української фінансової стратегії окремо перевіряє дотримання демократичних механізмів, верховенства права та боротьби з корупцією.

Тому кожен новий корупційний скандал у Києві має дві ціни: внутрішню та зовнішню.

Аргументація тих європейських політиків, які переконують власне суспільство продовжувати фінансування України, стає дуже крихкою з кожним новим витоком деталей корупції у найвищих колах.

Звісно, це не означає, що завтра зранку Європейський Союз вимкне фінансування України. Велика політика так не працює.

Вона, як снігова куля, накочується: одна стаття за іншою.

Спочатку якийсь депутат у Берліні чи Брюсселі запитує, чи достатньо контролюються гроші. Потім якась партія включає скорочення допомоги у свою передвиборчу кампанію. Потім політична підтримка перестає бути такою безумовною.

І крок за кроком усі ці фактори стають реальним ризиком національного масштабу для України.

За даними народного депутата України Железняка, на сьогодні до українського бюджету надійшла лише одна четверта від запланованої фінансової допомоги через невиконання вимог щодо боротьби з корупцією.

І це дуже тривожний сигнал, який повинен був спонукати до активних дій, але замість цього, як пише народний депутат, правоохоронний комітет, навпаки, зняв із розгляду всі антикорупційні законопроєкти.

Обрати не можна залишити…

Ми чітко розуміємо, що сьогодні у владі перебувають люди, які не ставили собі за мету узурпувати владу на невизначений термін.

На жаль, так склалися обставини через військову агресію.

Ми не можемо у законний спосіб, визначений чинним законодавством України, провести ротацію політичних еліт.

Сьогодні Україна опинилася у дивному історичному парадоксі.

Ми воюємо проти агресора, у якого владу дійсно узурповано вже декілька десятиліть.

При цьому наша війна – це не лише відстоювання суверенітету та території. Ми воюємо за наші цінності, за наші ідеї, за демократію вільного світу.

Бо Україна -це країна, де громадяни визначають владу, а не влада визначає, коли громадянину дозволено буде її оцінити і яку оцінку поставити.

І саме тому кома в реченні «Обрати не можна, залишити» сьогодні справді стала майже нерозв’язною.

І питання, яке звучить для кожного українця як питання життя: чи здатна демократія залишатися демократією, якщо її головний механізм оновлення вимкнений на невизначений термін?

Дніпровські