Після вибуху я нічого не бачив: боєць «Дикого Поля» втратив зір і пів року залишався на позиції

18 вересня 2026 р. 10:30

18 вересня 2026 р. 10:30

Російський дрон «Молнія» влетів у позицію українських військових із протитанковою міною. Після вибуху Руслан осліп, однак продовжив залишатися на позиції ще близько пів року. Зрештою військовий самостійно вийшов із неї пішки, подолавши 12 кілометрів. Про це повідомляє «Наше місто» з посиланням на 128 окрему важко механізовану бригаду “Дике Поле”.

Його бойовий шлях розпочався за кілька днів до повномасштабного вторгнення росії. Руслан вирішив готуватися до можливого наступу та записався до місцевої тероборони в Києві. До цього зброю він бачив лише в кіно.

24 лютого замість медичного огляду Руслан пішов до ТЦК. Там отримав тимчасове посвідчення, автомат і місце у добровольчому батальйоні.

Після того як російські війська відступили від Києва, добровольцям запропонували здати зброю або самостійно знайти підрозділ для подальшої служби.

«Зараз це смішно звучить, а тоді нас не хотіли брати. У мене ж немає досвіду. Автомати ми вперше взяли в руки 27 лютого», — згадує Руслан.

Разом із трьома побратимами за рекомендацією знайомих він потрапив до 233-го батальйону 128-ї бригади «Дике Поле».

Бої на Харківщині, Луганщині, Донеччині та Запоріжжі

19 серпня Руслан отримав зброю, а того ж дня батальйон вирушив на Харківщину. Попереду були бої за звільнення Харківської та Луганської областей.

«У Новоселівському були жорсткі бої. Крили нас так, що наш мінометний розрахунок у перший день навіть не міг голови підняти. Лише потім розгорнулися і почали працювати», — розповідає військовий.

Пізніше Руслан воював на Донеччині та Запорізькому напрямку. Через велику кількість російських безпілотників мінометному підрозділу ставало дедалі складніше працювати.

Під час одного із завдань Руслан мав вивезти міномет разом із розрахунком із Кам’янського. Однак доїхати не вдалося. До Степногірська військовий повертався пішки, подолавши близько двох кілометрів зі зламаною ногою.

Після одужання він став сержантом відділення гранатометників у стрілецькому батальйоні.

Замість кількох годин — пів року на позиції

У жовтні 2025 року Руслан мав вивести на позицію у Степногірську двох військових і повернутися назад. Однак вирішив залишитися.

«Хлопці були молоді, і я вважав, що вони ще не готові до бою. Я залишився, щоб вони відчували впевненість», — пояснює він.

Вихід, який мав тривати лише кілька годин, зрештою розтягнувся приблизно на пів року. Позиція поступово укріплювалася, а військові набували бойового досвіду. Водночас Руслан уже не міг просто залишити їх.

Одного дня військові отримали попередження про наближення противника. Першим російських штурмовиків помітив один із побратимів Руслана та відкрив вогонь. Штурм вдалося зупинити, однак російські військові визначили місце розташування української позиції.

Після цього стало зрозуміло, що позиція може стати ціллю російських безпілотників.

«Вже стемніло, я був на чергуванні, коли до мене влетіла російська “Молнія” з протитанковою міною. Був сильний вибух. Мене завалило дошками, ґрунтом, глиною. Хлопці мене відкопали, але коли я прийшов до тями — виявилося, що я нічого не бачу», — згадує Руслан.

Побратими допомагали йому залишатися на позиції

Після вибуху побратими спочатку розгубилися. Руслану був потрібен лікар, однак вивезти його з позиції в такому стані було неможливо.

За словами військового, він намагався заспокоїти побратимів і переконав їх, що на позиції є все необхідне для подальшого утримання.

Саме двоє молодих військових, заради яких Руслан свого часу вирішив залишитися, тепер допомагали йому після поранення. Вони організували чергування та використовували медикаменти, які скидали безпілотниками. Необхідні медичні рекомендації отримували від лікаря через рацію.

Руслан намагався пальцями відкривати очі, але спочатку навколо залишалася темрява.

«Пройшов тиждень, коли після однієї зі спроб відкрити одне око я побачив щось типу тіней. Це подарувало мені надію, що все буде добре», — розповідає він.

Приблизно через місяць зір почав поступово повертатися. Руслан почав тренуватися, щоб підготуватися до виходу з позиції.

Вихід із позиції пішки

За найсприятливішого сценарію військовому потрібно було подолати пішки 12 кілометрів зі зброєю та бронею.

«Я дуже вперто тренувався, але вихід дався важче, ніж я собі уявляв. У грудях просто горіло, такий біль був. Але ми вийшли», — згадує Руслан.

Про те, що насправді сталося, він не розповів рідним навіть під час відпустки. Їм Руслан сказав лише, що в нього погіршився зір, тому він ходить в окулярах.

Про свій стан військовий також попросив не розповідати побратимів. За його словами, родина вже має достатньо справ і проблем, тому він не хотів додавати їм зайвих переживань.

Зараз Руслан служить у підрозділі безпілотних систем. У нього новий напрямок роботи та нова команда.

Бійці бригади «Дике Поле» на квадроциклах, переданих громадою Дніпра, вивезли пораненого побратима з епіцентру кілзони .

«Секунди мають значення»: капітан «Космос» із 128-ї бригади «Дике Поле» про бої, зв’язок і виживання на передовій.

Стріляє з гармати і керує підрозділом: тернополянка Дарина стала офіцеркою 128-ї бригади «Дике Поле» .

Дніпровські