ЕКСКЛЮЗИВ Зі школи  – на фронт: історії вчителів-військових з Дніпра

02 жовтня 2026 р. 10:13

02 жовтня 2026 р. 10:13

Вони могли б продовжувати вести уроки та радіти досягненням своїх учнів, тому що за законом не підлягають мобілізації. Але одного дня зробили інший вибір і стали на захист країни. Напередодні Дня вчителя журналістка видання «Наше місто» зібрала історії кількох  вчителів-військових з Дніпра.

Дмитро Сінько після поранення грає у футбол та теніс

До великої війни Дмитро Сінько проводив шкільні уроки фізкультури, тренував футболістів і допомагав ветеранам АТО повертатися до мирного життя. А потім сам опинився на війні, отримав поранення, довго лікувався і два роки тому знову переступив поріг дніпровського ліцею №134.

Дмитро Сінько з учнями

Дмитро народився у Дніпрі, у 2005 році закінчив Придніпровську академію фізичної культури та спорту. Після цього майже одразу почав працювати вчителем. Серед навчальних закладів, де він викладав, був і техніко-економічний ліцей №61 — той самий, у якому він свого часу сам навчався. Працював також у спеціалізованій школі №9. Певний час його професійний шлях був пов’язаний із футболом – Дмитро чотири роки працював тренером. Коли у 2021 році фінансова ситуація у футбольному клубі погіршилася, він повернувся до школи та почав працювати вчителем фізкультури. А  24 лютого 2022 року вирішив, що залишатися осторонь не може.

Дмитро з учнем

–        Я ще у 2014 році думав піти воювати, але тоді в мене народилася друга дитина, і рідні мене відмовили, – згадує Дмитро.  – А у 2022 році діти вже трохи підросли, тому я поговорив із дружиною і сказав, що стовідсотково піду. Спочатку вона навіть не вірила, що мене візьмуть, бо військового досвіду в мене не було. Але таких людей, як я, тоді було дуже багато — далеко не всі були професійними військовими. У нашому підрозділі служили люди найрізноманітніших цивільних професій. Я ж до війни з 2016 року працював із хлопцями, які брали участь в АТО, допомагав їм повертатися до цивільного життя. Тому коли почалася повномасштабна війна, хлопці мене запросили до себе.

26 лютого Дмитро вже був у батальйоні оперативного призначення «Дніпро-1». Згодом підрозділ увійшов до складу 31 бригади Національної гвардії України імені генерал-майора Сергія Радієвського. Більшість його побратимів, за словами Дмитра, були добровольцями. Серед них — люди, які до війни мали абсолютно мирні професії і ніколи не уявляли себе у ролі піхотинців. Підрозділ спочатку воював на Луганщині, зокрема в районі Рубіжного. Потім –  Донецький напрямок, Слов’янськ, Краматорськ, Бахмут, Білогорівка, Костянтинівка. Дмитро був звичайним солдатом і служив у батальйонній штурмовій роті. Його крайній бойовий вихід стався у травні 2023 року поблизу Кремінної.

Солдат Дмитро Сінько

Мінометний обстріл змінив його життя за одну мить. Поранення виявилося настільки важким, що після первинної допомоги у Дніпрі Дмитра перевезли до Києва, де він провів близько року. Потім була реабілітація у Дніпрі, Полтаві та інших містах України.

–        Після такого поранення треба було фактично заново вчитися жити у звичайному ритмі, – розповідає Дмитро.  – У мене було пошкоджене все тіло, тому лікування і відновлення зайняли дуже багато часу. У Києві я провів приблизно рік, а потім лікарі сказали, що вже треба самому ставати на ноги. Після цього продовжував реабілітацію в Дніпрі, постійно їздив на процедури й обстеження. Звичайно, були моменти, коли було важко, але треба було рухатися далі. Я розумів, що колись доведеться повернутися до нормального життя, і хотів, щоб у ньому знову була моя робота. Мені важливо було не просто лікуватися, а поступово повертати собі можливість бути корисним.

Після поранення повернувся до спорту

У школі на нього чекали. Дмитро поговорив із директоркою і чесно попередив: одразу працювати на повну силу не зможе, адже реабілітація ще триватиме. Вони домовилися спробувати. Так у вересні 2024 року він повернувся до ліцею №134. Спочатку Дмитро долучався до викладання предмета «Захист України». Для школярів це був унікальний досвід — отримувати знання про тактичну медицину, дрони та зброю від людини, яка ще зовсім недавно застосовувала ці навички на фронті.

Згодом Дмитро зосередився саме на фізичній культурі. Навантаження йому збільшують поступово: торік він працював переважно із середньою та старшою школою, а цього року взяв і молодші класи. Фізкультура для ветерана сьогодні — це не лише професія. Це ще й можливість залишатися в русі, спілкуватися з дітьми та поступово відновлюватися самому. Після уроків Дмитро за можливості проводить для школярів додаткові заняття. Це не факультативи у звичному розумінні, адже за них він не отримує окремої оплати. Якщо є вільне вікно, вчитель разом із колегами збирає охочих дітей і влаштовує футбольні або волейбольні тренування, грає з ними у шахи чи настільний теніс. Так школярі можуть підготуватися до змагань і більше часу провести в русі. Сам Дмитро каже, що робота стала для нього своєрідною мініреабілітацією.

Дмитро з колегою

–        Коли постійно знаходишся серед дітей, це теж допомагає відновлюватися, – зізнається Дмитро Сінько.  – На уроках ти рухаєшся, спілкуєшся, а коли є вільна хвилина, можна зробити якісь вправи і для себе. У нас є нестандартне спортивне обладнання, тому навіть між заняттями можна трохи попрацювати рукою чи просто порухатися. Я намагаюся приблизно раз на пів року проходити реабілітацію і регулярно відвідую лікарів. Через травму права рука досі працює не повністю, тому маю другу групу інвалідності. Але коли бачиш людей, які після більш важких поранень продовжують працювати, воювати, займатися спортом, багато власних проблем вже не здаються такими великими. Тому я не хочу сидіти вдома — наскільки можу, настільки й працюю. І поки маю сили, хочу залишатися поруч із дітьми.

Георгій Столяренко викладає «Захист України» за власним досвідом

Георгій Столяренко з 2010 року працює вчителем у дніпровському ліцеї №139 – викладає історію України та «Захист України». Під час святкування цьогоріч Дня міста був нагороджений пам’ятною медаллю “За заслуги перед містом”. У його житті було чимало подій – як радісних, так і драматичних. Після закінчення Дніпровського національного університету ім. О. Гончара Георгій почав працювати за фахом. У 2014 році він був серед учасників Революції гідності. Хотів одразу вирушити на Схід, однак тоді вони з дружиною чекали на народження дитини. У 2015 році чоловік все ж таки потрапив до лав Національної гвардії. Спочатку пройшов військовий вишкіл, а потім служив на Маріупольському напрямку. На той момент його військовий досвід тривав недовго — приблизно місяць навчання та два місяці безпосередньо в районі проведення АТО. Після змін у законодавстві, які звільняли вчителів від мобілізації, він повернувся до педагогічної роботи.

Георгій Столяренко

Повномасштабне вторгнення стало новою точкою відліку. Цього разу Георгій не чекав на повістку. На початку великої війни йому зателефонували друзі та запропонували разом піти до військкомату.  Доброволець служив у складі Криворізької 17 окремої танкової бригади, брав участь у боях на Херсонщині та Донеччині, боронив Бахмут та Часів Яр. Отримав звання молодшого сержанта. В 2023 році під Бахмутом отримав важке поранення в голову – ворожа ракета влучила неподалік від нього. Евакуація була складною: у підрозділі тоді не було наземних роботизованих комплексів, які могли б забрати пораненого із небезпечної зони. Побратими винесли його на ношах через посадки.

Георгій на фронті

Після цього були операція в Дніпрі, лікування та реабілітація у Львові. Під час проходження військово-лікарських комісій медики ухвалили рішення про звільнення Георгія з військової служби. Для нього повернення до школи стало природним продовженням життя.

–        Коли мене списали, питання, куди повертатися, для мене фактично не стояло, – згадує 38-річний Георгій Столяренко.  – Куди мені ще йти? Я ж вчитель. Після лікування та всіх ВЛК повернувся до ліцею. І от цього року вже випустив свій перший після повернення одинадцятий клас. Зараз працюю на пів ставки істориком, а ще викладаю «Захист України». З дітьми, звичайно, іноді говоримо про мій бойовий досвід. Якщо питають — розповідаю якісь моменти, можу пояснити на власному прикладі, як треба або, навпаки, як не треба робити. Але спеціально перетворювати кожен урок на розмову про війну я не бачу потреби. Діти й так живуть у цій реальності.

Ветеран з учнями

За словами педагога, сама історія України як шкільний предмет для нього не стала іншою після фронту. Змінився радше контекст, у якому її сприймають учні. Події, які раніше здавалися далекими, сьогодні легко знаходять паралелі із сучасністю. Водночас Георгій відзначає, що школярі не завжди прагнуть розпитувати військового вчителя про пережите. Частіше особистий досвід стає для нього додатковим інструментом, коли потрібно пояснити дітям певну ситуацію або показати практичний бік того, про що йдеться на занятті. Особливо це стосується предмета «Захист України». Сучасна програма, на думку вчителя, значно відрізняється від тієї підготовки, яку свого часу проходили школярі у роки його дитинства. Тепер на заняттях більше практики, а учні можуть працювати з технікою та здобувати навички, які відповідають реаліям війни. У ліцеї є можливість проводити заняття зі стрілецької підготовки, тактичної медицини та керування дронами. Для Георгія це показові зміни, адже власний перший досвід поводження зі зброєю він отримав уже дорослим — під час військового навчання.

Під час екскурсії

–        Я дуже радий, що «Захист України» зараз виглядає саме так, – підкреслює вчитель-ветеран.  – Це вже зовсім не те, що колись було у нас — коли приходив якийсь відставний полковник і тільки розповідав теорію. Зараз діти мають можливість отримати реальні практичні навички. Я сам, щоб ви розуміли, вперше автомат Калашникова взяв у руки у 27 років, коли навчався в Нацгвардії. А сучасні школярі можуть познайомитися з такими речами значно раніше. Мені здається, це дуже важливо, бо держава таким чином інвестує у власне майбутнє. І для мене, як для вчителя, важливо не просто щось їм розказати, а дати те, що може реально знадобитися.

Дмитро Сандюк працює тренером після ампутації  кінцівки

30-річний Дмитро Сандюк — тренер міської дитячо-юнацької школи олімпійського резерву. Він навчає дітей тхеквондо ВТФ у двох дніпровських школах — №94 та №84. Серед його вихованців — діти від шести років до повноліття, а загалом зараз у тренера займаються близько 25 спортсменів. До тренерської роботи Дмитро прийшов ще до повномасштабної війни. У 2020 році почав працювати у спортивній школі та поступово формував власні групи. Результати не змусили себе чекати: вже у 2023 році його вихованець став чемпіоном України.

Дмитро Сандюк

На початку 2024 року Дмитро отримав повістку – тоді у тренерів ще не було броні. Він пройшов військово-лікарську комісію та був мобілізований. До цього мав військовий вишкіл: закінчив не тільки Придніпровську державну академію фізичної культури і спорту, а й ДНУЖТ ім. Лазаряна, де навчався на військовій кафедрі й отримав офіцерське звання. Службу розпочав на Херсонському напрямку. Спочатку виконував бойові завдання на лівому березі Дніпра, а згодом став командиром взводу. Підрозділ, у якому він служив, на момент звільнення вже входив до 34 бригади морської піхоти. Раніше це був 193 батальйон територіальної оборони, приданий до морської піхоти.

З колумбійцем у Миколаєві

Особливе місце у його військових спогадах займають іноземні добровольці. У підрозділі Дмитра служили, зокрема колумбійці. Через мовний бар’єр вони спілкувалися переважно за допомогою  перекладача у смартфоні, але це не завадило командиру взводу побудувати з ними робочі та дружні взаємини.

–        У мене було приблизно сім колумбійців, і мені з ними подобалося працювати, – пригадує Дмитро.  – Вони дуже відповідально ставляться до наказів: якщо ти сказав, що треба йти, вони йдуть, без зайвих розмов.  Спілкувалися через звичайний перекладач у телефоні, вони говорили іспанською, але інтернет на позиціях часто був дуже слабкий. Тому я нерідко просто показував їм, що потрібно зробити, а вони вже розуміли. Серед них були люди з попереднім бойовим досвідом — хтось воював до того в інших країнах. На них завжди можна було покластися під час виконання бойових завдань. Я досі підтримую зв’язок із одним зі своїх колишніх підлеглих-колумбійців.

На фронті

У Дмитра Сандюка було два поранення. Перше сталося 2 січня 2024 року під час виконання бойового завдання на лівому березі. Друге, значно важче, — 31 січня 2025 року. Того разу він вирушив на допомогу військовим, які проводили ротацію. Дмитро був командиром взводу, але не любив просто залишатися на місці та керувати з безпечнішої позиції.  Вночі, коли видимість була майже нульовою через темряву та туман, Дмитро  наступив на міну. Він впав, спочатку навіть не усвідомлюючи, що сталося. Телефон, який випадково засвітився, допоміг йому зорієнтуватися та зв’язатися з військовими, які відповідали за човнову ротацію. На щастя, побратимам вдалося забрати його досить швидко. Спочатку Дмитра доправили до лікарні в Херсоні, а потім перевезли до Одеси. Там він переніс близько восьми операцій, втратив праву ногу. Після лікування Дмитро отримав протез і почав поступово повертатися до активного життя.  Офіційно до тренерської роботи він повернувся 2 лютого 2026 року.

З учнями

–        Психологічно мені було набагато легше прийти на роботу, ніж просто сидіти вдома, – зізнається Дмитро.  – Я ще офіційно був на лікарняному, але все одно приходив на тренування, бо так було простіше пережити цей період. Для мене тренерство завжди було чимось більшим, ніж просто робота: спочатку я сам був спортсменом, а потім мені сподобалося тренувати інших. Тому зараз це фактично два в одному — і професія, і моє хобі. Навіть коли мене відправляють у відпустку, я не завжди скасовую тренування та можу прийти до дітей. Зараз у мене повна ставка — 24 години на тиждень, більше поки не беру, тому що після повернення потрібно було спочатку адаптуватися, зібрати свої групи та зрозуміти, хто з дітей продовжить займатися. Тепер поступово все відновилося, і я знову працюю у звичному ритмі.

Під час тренувань

Сьогодні Дмитро тренує дітей у двох спортивних залах. У його групах займаються спортсмени різного віку — від шестирічних дітей до 18-річних юнаків та дівчат.  Фізичне навантаження після ампутації для нього не стало причиною відмовлятися від улюбленої справи. Навпаки, тренер каже, що заняття допомагають йому залишатися активним. Для тренувань він використовує спортивний протез, у якому зручніше бігати. Іноді після основних занять грає з вихованцями у баскетбол.

Юні спортсмени обожнюють свого тренера. 14-річний Михайло Ігнатенко тренується у нього близько шести років. Хлопець уже має перемоги на всеукраїнському рівні та готується до нових змагань. За його словами, тренер спокійно реагує на помилки, допомагає їх виправляти та придумує для спортсменів різноманітні вправи. 13-річна Марія Сохач займається тхеквондо сім років і також тривалий час тренується у Дмитра. Для неї він уже не просто тренер, а людина, до якої можна звернутися за порадою.

Тренування в укритті

–        Я  офіційно на пенсії,  за бажанням міг би просто сидіти вдома, але мені це не подобається —  нудно, – пояснює тренер.  – Я звик бути в русі, мені подобається спілкуватися з дітьми і бачити, як вони розвиваються. Вони приходять, тренуються, готуються до змагань, і це теж мотивує мене рухатися далі.  Хочу й надалі тренувати, бо це те, що мені подобалося завжди.

Фото Володимира Федорищева та з архіву героїв.

Нагадаємо, раніше ми писали про те, як у Дніпрі працюють молоді вчителі.

Дніпровські