Контрольна робота довжиною в життя Валентини Холод: 38 років у педагогічній професії

04 жовтня 2026 р. 10:00

04 жовтня 2026 р. 10:00

38 років у школі — це сотні дітей, перші уроки з тремтінням у ногах, дистанційні заняття під час війни, обійми випускників і постійне питання: чи все ти зробив правильно? Валентина Холод — вчителька, заступниця директорки Дмитрівського ліцею — називає свою професійну історію «контрольною роботою довжиною в життя». І, здається, цю роботу вона досі пише — разом зі своїми учнями.

У школі контрольна зазвичай має конкретний час, кілька завдань і момент, коли вчитель ставить оцінку. У житті Валентини Холод усе інакше. Її «контрольна» триває вже майже чотири десятки років — і фінальної оцінки тут ніхто не поставить. Бо як оцінити вчительку, яку через роки випускники помічають на вулиці й просто підходять обійняти? Яка пам’ятає своїх перших учнів і сьогодні навчає дітей їхніх дітей? Яка після уроків перевіряє зошити, створює інтерактивні завдання, думає про тих, хто не зміг вийти онлайн. Цю контрольну роботу неможливо здати остаточно.

До Дня вчителя розповідаємо про Валентину Василівну Холод — заступницю директора Дмитрівського ліцею, класну керівницю та вчительку 5-го класу.

У родині педагогів не було: я перша

Пані Валентині 57 років — 38 із них вона присвятила педагогічній роботі. Про що не шкодує ні хвилини, каже, професія обрала її ще в дитинстві.

Перші шкільні роки Валентина Василівна згадує з особливою теплотою. Її першою вчителькою була Катерина Іванівна Ярмолицька.

— Катерина Іванівна була вчителькою у віці, але була дуже чуйна, бачила кожну дитинку. Можна сказати, що мені пощастило з першою вчителькою. І я з першого класу полюбила вчитися. Мені завжди дуже хотілося вчити уроки. Прийду додому — мама мене зупиняє: «Почекай, зараз я свою роботу зроблю, а потім сядемо вчити уроки». А я не могла дочекатися. Мені хотілося писати, читати той буквар.

Любов до професії прищепили саме вчителі. Класна керівниця Любов Олександрівна Юдіна.

— Любов Олександрівна Юдіна була моєю класною керівницею — дуже строгою, але якщо треба було щось владнати з оцінками, вона підходила до кожного вчителя індивідуально. Потім підходила до дітей: «тобі треба до певного часу вивчити матеріал, ідеш до вчительки — і здаєш». Це дуже добре позначалося на успішності класу. У своїй практиці я теж використовувала такий підхід.

У моїй родині самої Валентини педагогів не було.

— Я перша вчителька в родині. Ще школяркою спостерігала, як працюють наші вчителі. Старшекласницею мене направляли до молодших класів. Ми слідкували, аби вони не порушували дисципліну, але водночас на перервах їх розважали. Відтоді мені й сподобалася робота з дітьми, — пригадує пані Валентина.

Після закінчення школи юна дівчина вже точно знала, що здобуватиме педагогічну освіту. Вступила до Покровського педагогічного училища. Після закінчення одразу до школи — на практику.

Початок педагогічної кар'єри розпочався в Дмитрівській неповній середній школі.Саме в цій школі знайшла собі і подругу, і наставницю — Галину Василівну Клюшник.

— Галина Василівна — це моя наставниця, коли я вже почала працювати в школі. Незважаючи на різницю у віці, ми стали з нею подругами на багато років. Галина Василівна вже у засвітах, але я пам’ятаю все, чому мене навчила, — говорить Валентина Холод.

За порадою наставниці Валентина вступила до університету та здобула вищу освіту.

— Після педагогічного училища я ще вступила до Криворізького університету та здобула вищу освіту. Свого часу на це мене підштовхнула Галина Василівна Клюшник. Раніше не дуже звертали увагу на те, вища освіта чи педучилище. Я дослухалася, про що не шкодую.

«Ноги тремтіли»: перший день у класі

Перший день у ролі вчительки запам’ятався зовсім іншими емоціями.

— Ноги тремтіли. Я дуже переживала, що щось зроблю не так. Аби, не дай Боже, когось не випустити з поля зору, не образити чимось. Після першого уроку сил майже не залишилося. Я була як вижатий лимон. Мені здавалося, що я всі сили віддала дітям, — згадує пані Валентина.

Перший рік роботи з класом вимагав від учительки чималих зусиль. Вчителька хотіла не просто провести традиційний урок, а зацікавити дітей.

— Намагалася, аби це не був якийсь сухий традиційний урок. Мені хотілося чогось такого, аби дітям було цікаво. Намагалася знаходити нові форми роботи, цікаві завдання, прищеплювати любов до навчання, як колись робили мої вчителі.

За 38 років роботи Валентина Холод спостерігала, як змінювалися школа та учні. Сучасних дітей вона називає більш розкутими.

— Мені дуже подобається, що діти зараз розкуті. Вони не бояться сказати вголос те, що думають, бо якраз сучасна школа закликає: вислови свою думку, скажи те, що думаєш. Форми роботи з учнями зовсім інші. Навіть якщо дитинка хоче перейти з одного ряду до іншого або підійти до когось, якщо це буде зроблено тихенько й у межах уроку, а не просто так, то це дозволяється. І діти цим користуються.

2022 року заклад освіти реорганізували: неповну середню приєднали до середньої школи (нині це Дмитрівський ліцей), саме тієї, де здобувала власну освіту пані Валентина. У Дмитрівському ліцеї пані Валентина веде початкові класи. Згодом стає заступницею директорки з навчально-виховної освіти.

«Як курчата за квочкою»

Серед шкільних традицій Валентина Василівна особливо любила поїздки та екскурсії з дітьми.

— Нам спонсори надавали автобус, і ми з дітьми мандрували. Бували й дводенні поїздки. Звичайно, дуже далеко не їздили, бо все-таки з малими дітьми. Якось була дводенна екскурсія до Дніпра. Ми відвідали всі ці парки, атракціони. Відвідали акваріум. Мене тоді так порадувало, коли почула від працівників акваріуму: «Які у вас виховані діти!» А ми ж не брали тільки слухняних діток. Брали всіх. Серед них були й наші шибеники, але коли вони потрапляли в інші місця, не вдома, діти були зі мною, як курчата за квочкою, — згадує вчителька.

Своїх вихованців Валентина Холод не забуває й після того, як випускає їх із початкових класів.

— Я зустрічаюся з дітьми, коли вони вже закінчили школу. Якось призначила зустріч у місцевому клубі. Ми запалювали свічки й передавали одна одній, а проєктор в той час показував ролик, де вони були ще маленькими, у початкових класах. Це було захопливо, і в декого з дітей навіть сльози пробивалися, — розповідає пані Валентина.

Та, мабуть, найтеплішими для вчительки залишаються несподівані зустрічі з колишніми учнями.

— Усі, хто в мене навчався, завжди зі мною вітаються й обіймаються при зустрічі. Ми любимо обніматися. Діти можуть нічого не казати, а просто підійти й обійняти, притулитися.

«А в Світланки дві крокоделки»

За 38 років роботи у школі в учительки накопичилося чимало історій, пов’язаних з учнями. Деякі з них Валентина Холод пам’ятає й через багато років.

— Дуже багато випадків з учнями пам'ятаю з їдальні. Годували дітей супом із фрикадельками. Одна дівчинка піднімає руку. Я подивилася — наче все на столі є, сідай та їж, а вона кричить: «А в Світланки дві крокоделки!» Виявилося, Наталочка, яка сиділа поруч, м’ясного нічого не їла й свою фрикадельку віддала подружці Світлані, тож у тарілці з’явилися дві “крокоделки”, які сусідка прогавила. Оця крокоделка мені запам’яталася на стільки років, — сміється Валентина Василівна.

І ці історії є кому розповідати. Пані Валентина вже вчить наступні покоління цих дівчаток.

— Зараз у мене є двоє діток у класі, чиїх мам я колись навчала. Одна з них — Ліза, донька Світлани Хоменко, яку я навчала. Крім неї, я ще навчала її рідного брата, Черкашина Андрія. Інша мама — Світлана Гордієнко. Її син Артем також зараз навчається в мене. Приємно, коли мої колишні учні приводять до мене своїх дітей навчатися.

«Із дітьми треба починати з маленьких кроків»: навчання через гру

Для Валентини Холод початкова школа — це не лише про знання й дисципліну. Найважливішим вона вважає те, щоб навчити дитину вчитися самостійно.

— Знання, дисципліна — це також дуже важливо. Але найголовніше — уміння вчитися. Уміння самому здобувати знання, знаходити щось, а не просто чекати, поки вчителька видасть тобі готову інформацію. А пошукай самостійно. Де можна це знайти — у бібліотеці, чи розпитати своїх рідних, чи, можливо, у просторах інтернету. Треба вміти навчатися. Це, мені здається, найголовніше для початкових класів, — говорить пані Валентина.

На практиці це відбувається поступово — через прості запитання та невеликі кроки.

— Говорю з дітьми. Ану, розкажи, як ти отут робив? Як треба тут зробити? Спочатку — практичні, маленькі кроки, запитання, які допомагають дитині підібрати правильну відповідь. А потім, з часом, вони вже вчать будувати власну думку. Але це приходить із часом, — ділиться досвідом пані Валентина.

У роботі з дітьми вчителька активно використовує ігрову форму та сучасні технології. Інтерактивні ігри вона створює сама.

— Ігрова форма занять: інтерактивні дошки, інтерактивні ігри — я їх сама створюю, дуже це люблю. Незважаючи на вік, я дружу з комп’ютером. Використовую програму MozaBook. Я в ній створюю інтерактивні підручники. На сторінках підручника з вечора вже заготовляю на завтра всі картинки, відео, записи, які мені потрібні.З інтерактивним підручником все просто працює. Є посилання на ігри. Діти легко вчаться, граючись, — говорить вчителька.

Такий підхід до навчання продиктований і викликає бажання у дітей вчитися.

— Це бажання кожної вчительки — зацікавити дітей навчанням, читанням. Єдине, що дуже важко навіть за допомогою інтерактивних ігор, — навчити писати. Тут треба практика і практика. А от читання, математика — без проблем.

Особливу увагу Валентина Василівна приділяє дітям, які бояться школи. Ще на підготовчих заняттях вона намагається поступово допомогти дитині звикнути до нового середовища.

— Я намагалася побудувати заняття у формі гри. Якщо дитинка боїться заходити в клас, вона заходить з мамою, за ручку тримається, а потім посидить-посидить — і їй уже захочеться встати, підійти до інших діток. Потанцювати, поспівати чи якісь рухи виконати. Забуває про маму й іде до діток.

Так дитина поступово звикає до класу, вчительки та інших дітей.

Підготовчі заняття до школи не є обов’язковими, але пані Валентина вважає таке знайомство важливим.

— Загалом зараз за програмою Нової української школи говорять, що підготовчі заняття перед школою не потрібні. Я вважаю, що знайомство потрібне. Нехай це буде кілька занять, але це знайомство. Аби дитина знала: оце моя вчителька, оце ми разом працюємо.

«Я бачу результат своєї роботи»

Найбільше в роботі з маленькими дітьми Валентині Холод подобається бачити результат своєї праці — навіть у найменших змінах.

— Ось ми навчилися писати, читати, робити ще щось, а також навчилися вітатися. Із цих дрібниць складається виховання.

Важливою частиною навчання Валентина Василівна вважає співпрацю з батьками. Коли батьки прислухаються до вчителя й підтримують дитину, це допомагає їй рухатися вперед. Учителька наголошує, що всі діти розвиваються по-різному, тому однаковий підхід до всіх не працює.

— Не всі можуть одночасно навчитися і читати, і писати. Одні швиденько хапають і починають читати, другі ще не розуміють, як склади злити. Я слухаю на кожному уроці кожну дитинку. Підходжу, присідаю до парти, і ми — очі в очі дивимося, не я зверху тримаюся, а нарівні з дитиною. У мене індивідуальний підхід до кожної дитини.

Надмірний тиск може лише відбити в дитини бажання вчитися.

— Не можна тиснути на дитину. Не вийде з паском змусити дитину навчатися, бо дитина сприйматиме навчання як покарання. Такого робити не можна.

Коли йдеться про навчання, для Валентини Василівни важливо не лише пояснити дитині предмет, а й переконати її, що вона здатна впоратися.

— Якщо поставити на ваги, дати дитині знання чи переконати її, що це їй під силу. То переконати, перш за все. Треба допомогти. Починати з маленьких крочків, маніпусіньких, а потім — все більше і більше. Коли дитина вперше виконає завдання, важливо закріпити цей успіх. Я побачила, що вийшло: впорався. Даю подібне завдання — і вже дитинка самостійно його зробить.

Після цього змінюється і поведінка дитини, зникає страх спілкування з учителем. Учень хоче відповідати, вмикає камеру й мікрофон.

«Я більше вчитель, ніж заступник»: три ролі у школі

Сьогодні Валентина Холод поєднує одразу три ролі — вчительки, класної керівниці та заступниці директора Дмитрівського ліцею. Каже, що протягом робочого дня чітко розподіляє обов’язки.

— Перша частина дня в мене присвячена тільки моїм учням. Заступник приходить лише після обідньої перерви. Виняток — ситуації, коли потрібно терміново виконати адміністративну роботу. Але до обіду я займаюся тільки дітьми, — пояснює пані Валентина.

На посаді заступниці Валентина Василівна найбільше переживає, аби не підвести шкільний колектив.

— Дуже боюся підвести нашу директорку і нашу молоду команду. Адже я серед заступників найстарша. Вони молоді, уже більш просунуті, швиденько все роблять. Проте мені довірили важливу частину роботи. У нас два заступники. Я опікуюся виховною частиною.

Попри адміністративну роботу, найближчою для Валентини Василівни залишається професія вчителя.

— Учителька перш за все. Відповідальність учителя полягає в тому, що ми своє майбутнє виховуємо, забезпечуємо самі собі. Заступник, звичайно, має ширші обов’язки. Треба зібрати інформацію та вчасно подати її. І зробити все грамотно, правильно, виконати все як належить. Але за характером все ж більше вчителька, ніж заступниця.

«Прямо в зошиті виправляю»: новий формат уроків

Дистанційна школа змінює не лише спосіб спілкування з учнями, а й звичну роботу вчителя. Пані Валентина перевіряє зошити за фотознімками, які діти надсилають, — за допомогою спеціальної програми виправляє помилки: підкреслює потрібне, закреслює неправильне, олівцем позначає, на що варто звернути увагу, й повертає роботу учневі через Viber.

Змінився і сам ритм уроку. Цього року 45 хвилин поділили на дві частини: спочатку діти працюють разом із учителькою, потім виконують завдання самостійно. 25 хвилин — синхронно з учителем, наступні 20 — самостійна робота: вправа, читання або домашнє завдання.

Так дітям не доводиться весь урок проводити перед екраном. Після завершення — перерва, адже тривале перебування перед монітором має бути обмеженим.

Для Валентини Василівни це ще один новий формат роботи, до якого довелося призвичаїтися. Але головне залишається незмінним: вона має побачити, що дитина зробила, зрозуміти, де виникла помилка, і підказати, як рухатися далі.

Війна змінила і звичний формат роботи вчителя. І батьки, і громада намагаються забезпечити доступне дітям навчання. Але бувають перебої з електрикою, інтернетом. Аби діти не втрачали матеріал, Валентина Василівна записує уроки. Ті, хто не зміг долучитися онлайн, можуть переглянути їх пізніше.

«Другий сніданок» і фільтри

Ще минулого року пані Валентина ввела між уроками довшу перерву для перекусу та спілкування. І все це не забаганка, так дітям краще навчатися.

— Діти дуже люблять щось гуртом, робити. То я подумала, чому б разом не снідати? У нас є другий сніданок. Діти знають час, готують перекуси. А ще в цей час вони можуть користуватися фільтрами: хтось виглядав як бутерброд, хтось як яєчня. Це жарти, діти посміються, спілкуються. При цьому діти знають: під час самого уроку фільтри не використовуються. Для спілкування та веселощів окремий час, — ділиться досвідом вчителька.

«Ми з нею півслова розуміємо»: про роботу з дітьми з інклюзією

У класі Валентини Василівни навчаються четверо дітей з інклюзією. Для вчительки це окремий досвід і велика відповідальність, адже дати всім однакове завдання — не означає дати всім однакову можливість його виконати.

Тому поруч із нею працює асистентка вчителя — Тетяна Анатоліївна Моторя. На уроці Валентина Василівна працює з усім класом, а асистентка допомагає адаптувати матеріал для дітей відповідно до їхніх можливостей.

— Я проводжу урок для всіх учнів класу, усім розказую однаково, асистентка садить біля себе дітей з інклюзією. І те, що я розповідаю, вона адаптує до їхніх можливостей.

Під час дистанційного навчання ця робота не зникає. Якщо Валентина Василівна виводить завдання на екран, Тетяна Анатоліївна робить фото або скриншот і окремо пояснює кожній дитині, що саме потрібно виконати. Вона також стежить, чи всі підключилися до уроку, нагадує тим, хто пропустив початок, допомагає дітям організуватися. Без такої допомоги, зізнається пані Валентина, було б складно охопити увагою весь клас.

Важлива частина цієї роботи — і підтримка батьків. Якщо дитину системно підтримують і в школі, і вдома, результат стає помітним.

Для самої Валентини Василівни інклюзія спочатку теж здавалася складною. У попередній школі такого досвіду вона не мала. Останні чотири роки працює з дітьми з інклюзиєю, проходила курси, вивчала додаткові матеріали, консультувалася з фахівцями психологічної служби.

— Це було для мене щось неосяжне. Але, як кажуть: очі бояться, а руки роблять. Все вийшло. За чотири роки справді навчилися працювати як одна команда. Дуже мені пощастило із моєю помічницею. У нас із нею просто тандем.

«Дітки дивляться на наш настрій»

Війна змінила і роботу вчителя, і емоційний стан дітей. Валентина Василівна пригадує випадок, коли під час повітряної тривоги сама злякалася, але не могла дозволити собі показати паніку дітям.

— Перша тривога. Я запанікувала, злякалася через відповідальність за дітей. Батьки мені привели найдорожче, найсокровенніше, а я запанікувала. Опанувала цей страх, бо діти дуже швидко реагують на емоційний стан дорослого. Коли вони бачать, що ми впевнені, що не панікуємо, що все нормально, вони так само поводяться.

Вчителька помічає й страх у дитини. Якщо під час онлайн-уроку бачить, що дитина мовчить або її настрій змінився, намагається відволікти її розмовою.

— Намагаємося відійти від уроку і поговорити на якісь інші теми. Ану, давайте подивимося, які у вас є предмети жовтого кольору навколо вас. А які у вас предмети є там якогось зеленого кольору? А що ви сьогодні снідали? Все, моментально вони перестроюються.

«Розкажіть нам що-небудь про війну»: зустрічі із військовими

Війна для цих дітей — не тема з підручника. Вони живуть поруч із нею щодня, тому й говорять про неї не лише на уроках. Коли діти ще навчалися у школі, Валентина Василівна запрошувала до них військових.

— Влаштовуємо неформальні зустрічі — без «руки поличкою» і тиші. У нас ці зустрічі як просто бесіди. Діти запитують про те, що їх цікавить, військові розповідають те, чим можуть поділитися. Передаємо військовим обреги, які з дітьми робимо. Ще зустріч не закінчилася, а діти вже питають: коли до нас знову прийде гість.

Для Валентини Василівни важливо, щоб діти розуміли: війна — це небезпека, а військові — живі люди, які захищають країну і так само можуть хвилюватися, сумувати.

— Діти розуміють, що це війна, що це небезпечно, що треба себе берегти. Але коли такі зустрічі відбуваються — це «вау» для дітей і щемко до сліз. Розмова про війну для дітей стає не абстрактною. Вона має обличчя, голос і живу історію людини, яка сидить поруч, — пояснює вчителька.

«Онлайн-школа ніколи не замінить живого спілкування»

Найбільше в онлайн-навчанні Валентині Василівні не вистачає живого спілкування з дітьми.

— Можна сказати, що кожного дня, коли заходжу в клас, починаю урок, бачу дітей, які обіймаються. Ми ж усі тактильні — ми любимо обійматися. Мені хочеться пригорнути їх, а вони завжди дарують мені свої обійми. Сумую за звичним шкільним життям — дитячими голосами, дошкою, святами. Онлайн-школа ніколи не замінить оцього спілкування. Особливо помітно, як діти ростуть, коли зустрічаєш їх випадково на вулиці. А я не бачу через екран, як вони ростуть. Хочеться, аби вони на очах росли в мене. Скільки отих маленьких моментів під час перерв, під час просто живого спілкування. Оце мені не вистачає.

«Ти не в школі»: про дім та родину

Професія стала для Валентини Холод не просто роботою. Вона увійшла в її щоденне життя, звички й навіть домашні розмови. Навіть удома Валентина Василівна іноді не перестає бути вчителькою. Її чоловік Сергій Іванович до цього вже звик і часом нагадує їй про це.

— Буває, даю чоловікові завдання, а у відповідь чую: «Ти не в школі». А інколи сама зупиняю себе: «Так, все, я не в школі».

Упродовж десятиліть Валентина Василівна щодня була поруч з учнями. Шкільна робота не закінчувалася разом із уроками — завдання, зошити, підготовку до наступного дня вона несла додому. І часу на власних дітей, зізнається, залишалося все менше.

— Коли діти були маленькі, то, звичайно ж, моїм дітям діставалося менше моєї уваги, аніж учням. Більше того, тато Сергій Іванович займався дітьми. Хоча уроки робили зі мною.

У Валентини Василівни та Сергія Івановича двоє дітей — син Олександр і донька Інна.

Донька виховує маленького сина, якому зараз півроку. Син захищає Україну: перебуває в навчальному пункті, попереду робота оператором дронів на Запорізькому напрямку. Тепер материнське хвилювання стало частиною її щодення.

— Постійно, постійно переживаємо з чоловіком, як і всі, в кого діти на війні. Розуміння тільки не одразу прийшло, що таких матерів зараз багато, і кожна чекає на свою найдорожчу людину. Тому намагаюся не показувати свого хвилювання сину і самій собі, — говорить пані Валентина.

Хвилювання допомагає подолати школа, а ще після робочого дня Валентина Василівна відновлюється за рукоділлям. Вона в’яже та вишиває, а останнім часом особливо захопилася теплими шкарпетками й домашніми капцями. В’язані речі вона дарує родичам і колегам. У її доробку — светри, жилетки, шарфи та інші вироби.

— Нав'яжу, потім всім родичам роздарюю. Я так і відволікаюся. Рукоділля — спосіб перемкнутися після роботи, але спочатку маю виконати всі необхідні справи. Зробила все робоче, тоді вільний час. Сама собі кажу: чим швидше справи, тим більше часу залишиться на моє улюблене.

Вона ні разу не пошкодувала, що народилася в Дмитрівці, що тут живе своє життя, працює. Не шукає окремої причини, за яку любить своє село, свою школу.

— Як можна про своє рідне село сказати — люблю за те, що це моя Батьківщина. Тут жили мої діди, тут жили мої батьки. Я тут виросла, я цим дихаю, я цим живу. Ми намагалися із чоловіком знайти десь житло, кудись поїхати подалі від війни. Шукали, але де б ми що не знайшли, воно все одно не таке, як у нас. У нас краще.

«Бачу айстри — і подумками я в школі»

А за вікном зараз осінь — клуби потопають у різнобарв'ї айстрів. Ці квіти повертають Валентину Василівну до школи.

— Коли я бачу айстри, я подумки повертаюся в школу: 1 вересня, перший дзвінок, діти на лінійці. Гарно вбрані з айстрами. Ці квіти завжди будуть повертати мене до школи, — посміхається Валентина Василівна.

За роки роботи Валентина Холод багато дала знань своїм учням. Але, каже, і сама весь цей час вчилася у них.

— Мої учні навчили мене безпосередності і щирості. У малечі цього не відняти. Вони настільки безпосередні, що не вміють обманювати. І це я люблю в своїх учнів.

У цьому і є одна з найважливіших речей учительської праці: щодня вчити дітей — і водночас не переставати вчитися у них.

Дніпровські