ЕКСКЛЮЗИВ Від першого наркозу до стентування: історія медичної династії Рудейченків з лікарні швидкої допомоги Дніпра

06 листопада 2026 р. 12:09

06 листопада 2026 р. 12:09

«Тобі дуже личить! Обов’язково треба йти в медицину!», – понад 40 років тому сказала лікарка юнакові у білому халаті, якого щойно не взяли до школи міліції через стан здоров’я. Він зайшов до неї просто на консультацію під час медкомісії. Тоді Сергій Рудейченко ще не знав, що ця випадкова фраза визначить усе його життя, як професійне, так і особисте.

Сьогодні у Клінічній лікарні швидкої медичної допомоги Дніпра працюють троє Рудейченків. Сергій Володимирович – лікар-анестезіолог зі стажем 38 років. Його дружина Наталія Михайлівна – кардіолог, яка працює тут уже 31 рік. Та їхня 27-річна донька Олена – інтервенційний кардіолог, якою батьки пишаються понад усе в житті.

Це історія не лише про те, що діти йдуть шляхом батьків. Це історія про те, як за кілька десятиліть змінилася медицина: від апаратів ШВЛ, які вміли лише качати кисень, до операцій на серці через крихітний прокол. Про любов, яка народилася на роботі, під час порятунку людських життів, і безмежну відданість медицині, яка стала для цієї родини не лише професією, а спільним життям.

Низка випадковостей

У родині Сергія Володимировича лікарів до нього не було: мама працювала в міліції, тато був шофером. Про медицину він не думав, мріяв про міліцейську школу.

«Але мене не взяли через стан здоров’я. І коли проходив медкомісію, пішов на консультацію до лікарки. Був тоді у білому халаті. А вона мені так серйозно говорить: «Тобі дуже личить! Обов’язково треба йти в медицину!». І я пішов. На той момент уже відслужив в армії. Моя сестра якраз навчалася в медуніверситеті у Дніпрі, і вона мені сказала: «Приїжджай! Це чудове місто!». Я з першої ж спроби склав іспити й вступив до вишу. Отак низка випадковостей допомогла мені зробити вибір, який вплинув на все подальше життя», – каже він.

Зі спеціальністю все вирішила одна практика в 16-й міській лікарні.

«Я сам попросився у відділення анестезіології та реанімації, щоб навчитися різних маніпуляцій. І коли побачив там роботу, загорівся нею і вирішив, що буду анестезіологом-реаніматологом. І мрія збулася! Відтоді ніколи не жалкував, що обрав анестезіологію. Зробив – і одразу видно результат!», – розповів Сергій Володимирович.

Інтернатуру чоловік проходив у міській лікарні №7 за спеціальністю «терапія» й залишився там працювати черговим лікарем в алергологічному відділенні. Згодом пройшов курси первинної спеціалізації у Львові й став анестезіологом у тому самому закладі. Під час реорганізації лікарня №7 увійшла до структури КНП «Клінічна лікарня швидкої медичної допомоги». Але ні його робота, ні кабінет від цього не змінилися. Тож він 38 років працює, по суті, на одному місці. Водночас сама анестезіологія за цей час зробила величезний ривок.

«Коли я починав кар’єру, апарати штучної вентиляції легень могли тільки качати кисень за заданими параметрами. Кожні п’ять років проходив курси підвищення кваліфікації. Обладнання змінювалося на очах, даючи все більше можливостей для порятунку пацієнтів. Під час гострої фази пандемії коронавірусу лікарня отримала багато сучасної апаратури світового рівня», – пригадує він.

Наразі робочі місця лікарів-анестезіологів в операційних оснащено наркозно-дихальними апаратами, дозувальним обладнанням, обладнанням для обігріву пацієнта та інфузійних розчинів, а також системами контролю вологості й температури повітря. Палати інтенсивної терапії мають сучасні апарати ШВЛ з інтелектуальними режимами вентиляції, монітори життєво важливих функцій, лабораторний апарат аналізу газів крові та кислотно-лужного стану, дозувальне обладнання, апарати УЗД з конвексним і лінійним датчиками, портативні апарати УЗД та ін.

– Ви пам’ятаєте свою першу операцію?

– Так, і дуже добре. Ще до курсів первинної спеціалізації мене головлікарка відправила в обласну лікарню, так би мовити, на практику. Мене прикріпили до однієї лікарки, і я ходив за нею хвостиком, вчився робити наркози. У тому числі й у пологовому будинку. І вийшло так, що була планова операція – кесарів розтин. Наставниця моя десь вийшла, а тут телефонують, кажуть, що операційна готова, можна приходити. Я думав, що просто подивлюсь що до чого, а там і лікарка підійде. Оперувала завідувачка пологового відділення. І вона каже: «Ну що, лікарю, починаємо?» Кажу: «Так, починаємо». І я на автоматі інтубував пацієнтку, ввів наркоз тощо. Коли моя наставниця зайшла в операційну, вже немовля діставали. Усе пройшло добре, я провів породіллю в палату, переконався, що з нею все добре. Так що свій перший наркоз запам’ятав на все життя.

«Це був наш службовий роман»

Наталія Михайлівна, на відміну від чоловіка, з професією визначилася з дитинства. Її мама працювала в охороні здоров’я, тож дівчинка часто бувала в лікарні. Вона закінчила Дніпропетровський державний медичний університет, а після інтернатури прийшла в міську лікарню №7, у терапевтичне відділення. Там і зустріла майбутнього чоловіка.

«Це був наш службовий роман», – сміється Сергій Володимирович.

«Коли я прийшла в сьому лікарню, Сергій уже там працював. Ми були в одному колективі, в одному корпусі, часто перетиналися. Познайомилися у 1995 році, а через два роки одружилися, – розповідає Наталія Михайлівна. – 1 листопада цього року нашому шлюбу виповнилося 29 років».

У 1999 році народилася донька Олена. Після декретної відпустки Наталія Михайлівна пройшла курси підвищення кваліфікації й стала кардіологом. І ось уже понад три десятиліття працює в цій лікарні, допомагаючи людям вирішувати їхні сердечні проблеми. У прямому сенсі цього слова.

«Найважче, певно, було в часи ковіду. Хворіли ж не тільки звичайні люди, а й лікарі. Бували випадки, коли на нас, трьох у відділенні, було 100 пацієнтів. І ти за цілий день не відчуваєш ні рук, ні ніг. Не розумієш, де ти і хто ти. Два роки пекла. Витримати вдавалося завдяки підтримці колег, атмосфері в колективі. Коли мене питають, чи не хотіла б я працювати в іншій лікарні, адже далеко їхати на роботу з лівого берега Дніпра і навантаження велике, я відповідаю: категорично ні. Я тут працюю 31 рік, Сергій – 38. Тепер з нами ще й донька. У нас найкращий колектив, оснащення, наша генеральна директорка Вікторія Геннадіївна Корпусенко робить усе, щоб заклад процвітав, незважаючи ні на що, і щоб людям було комфортно працювати. Зараз приходить багато молоді. Тому ми працюємо, і нам усе подобається», – розповіла вона.

Дитина, яка росла в лікарні

Для Олени Рудейченко лікарняні коридори стали другим домом. Батьки жили роботою: Сергій Володимирович усе життя працює на півтори ставки, з цілодобовими чергуваннями, Наталія Михайлівна теж щодня в лікарні. Залишати дитину було ні з ким, тож брали з собою. Її розважали і санітарки, і медсестри, і пацієнти.

«Мама навіть історію хвороби вдома дописувала, а мені було дуже цікаво дивитися, – згадує Олена. – Постійно були розмови про роботу, про медицину. Я в цьому всьому росла. А коли після школи постало питання, куди вступати, воно якось само: ну, медичний, окей».

Одного разу маленька Олена запитала маму: «Мамо, а ким би я ще могла бути? Що б ти мені запропонувала?»

«Я навіть відповіді підібрати не могла, – сміється Наталія Михайлівна. – Бо, крім медицини, ніде себе не бачила. Тож ще зі школи ми знали, що Олена буде лікаркою».

На інтернатуру Олена прийшла в кардіологічне відділення для лікування хворих на гострий інфаркт міокарда №1 лікарні швидкої допомоги. Там вона зрозуміла: кардіологія – це її шлях. Згодом Андрій Іванов – завідувач Реперфузійного центру, заступник медичного директора, кандидат медичних наук, інтервенційний кардіолог – запропонував їй спробувати себе в інтервенційній кардіології (це високотехнологічний і малоінвазивний напрям, який дозволяє діагностувати й лікувати захворювання серця та судин, зокрема ішемічну хворобу й інфаркт міокарда, без відкритої хірургічної операції – ред.).

«Я іноді направляла пацієнтів на стентування і сама йшла подивитися на операцію, – розповідає Олена. – Мені одразу сподобалося. Спочатку було, чесно кажучи, страшно. Бо відділення кардіології – це спілкування з хворими, огляд, ведення. А тут операційна, це як мініхірургія, тільки ми не розрізаємо серце. Я хвилювалася, чи взагалі в мене вийде».

Сьогодні Олена високопрофесійно виконує коронарну ангіографію та стентування коронарних артерій.

«Збоку це виглядає не дуже складно, але це справжня ювелірна робота: потрібні й зосередженість, і тонка моторика», – каже вона.

Найбільше Олена, як і тато, цінує, що результат є одразу.

«Тут не так, що призначив таблетки й чекаєш тижні чи місяці, поки зрозумієш, допомогло чи ні. Коли швидка привозить пацієнта з гострим інфарктом, ми одразу беремо його в операційну. Йому дійсно погано, сильно болить, може падати тиск. Ми відкриваємо судину, яка закрилася, дістаємо тромб, ставимо стент – і полегшення настає відразу. Пацієнт виїжджає на каталці з операційної і каже: «Дякую, більше нічого не болить. Можна вже додому?». Коли бачиш одразу результат своєї праці, це надихає, і ти розумієш, що ти тут робиш», – відзначає вона.

Чим раніше відкрита судина, пояснює лікарка, тим менші наслідки для серця. Йдеться про серцеву недостатність, яка впливає на якість життя пацієнтів, а саме за цю якість кардіологи й борються.

Для родини Рудейченків медицина давно перестала бути лише роботою. Вона в їхніх розмовах, у виборі професії, у щоденних чергуваннях, а ще в тому щасливому моменті, коли пацієнти повертаються додому живі та здорові.

Текст: Тетяна Талаш

Фото: Володимир Федорищев

Дніпровські