Дощечки, що повертають додому: Євген із Донеччини створює з дерева спогад

08 листопада 2026 р. 10:28

08 листопада 2026 р. 10:28

«Першими були просто дощечки. У новому будинку в Петропавлівці були обрізки лісу. Я їх порізав, склеїв і зробив для нової кухні дощечку».

Євген Гончаров переїхав у Петропавлівку з Маринівки Донецької області. Нове місце для життя, майже без звичного робочого побуту. Дім, майстерня і життя у півстоліття залишилися на окупованій території. Він узяв інструменти, знайдене на подвір’ї дерево й почав творити.

«Я це роблю, аби трохи забутися. Аби не думати про те, що там із домом, що з ним буде, чи повернуся, чи не повернуся».

Із невеликого шматка дерева з'являються вироби, які повертають людям їхній дім. Дерев’яні таблички з назвами: Новогродівка, Воронівка, Межова, Петропавлівка — це вже не просто сувеніри. Вони допомагають людям підтримувати зв’язок із місцями, які довелося покинути.

«Люди виїжджають через війну, кожен за домом сумує. І я їх розумію, бо сам такий. А мої вироби, це як спогад про дім».

Євген Гончаров втратив дім, майстерню й справу свого життя, знову береться за інструменти — не стільки заради заробітку, скільки для того, аби не залишитися сам на сам із думками про втрату.

Дощечка із написом

В одному з магазинів Петропавлівки мені на очі потрапила дерев’яна кухонна дощечка. Здавалося б, звичайна річ, яких у побуті безліч. Але на ній була вирізьблена стела моєї Петропавлівки. А поруч — напис, який одразу привернув увагу. Я купила дощечку, а тоді запитала продавчиню, хто створює такі речі. Так уперше почула ім’я Євгена.

Автор: Ірина СИТНІК

Наступного дня ми зустрілися. І за невеликою дерев’яною дощечкою відкрилася історія людини, яка все життя вміла працювати руками, створювати красу з простих матеріалів і знаходити себе в улюбленій справі. Війна змусила Євгена залишити рідний дім і починати заново. Але не забрала того, що він умів найкраще, — творити.

20 років із гранітом та деревом

Євген Дмитрович народився і виріс у селі Маринівка, нині Покровського району Донецької області. Зараз йому 61 рік, за всі ці роки з рідного краю виїздив лише на навчання (закінчив професійно-технічне училище, де здобував шахтарську спеціальність).

— Я з Маринівки тільки виїжджав, щоб кудись відпочити. Найбільше мене не було вдома два роки — коли служив в армії. І ще коли навчався, — розповідає Євген Гончаров.

Після армії працював гірником на шахті імені Котляревської, потім на шахті «Новогродівська», де завершив шахтарську кар’єру. Але працювати з природними матеріалами не припинив.

— Зі знайомим почали робити бетонні вироби — плити, тротуарну плитку, пам’ятники. А потім перейшов на граніт. І гранітом я займався 20 років, — розповідає майстер.

До 2014 року гранітна справа мала значні обсяги.

На подвір'ї викупленого поруч будинку Євген облаштував майстерню. Для виготовлення пам’ятників використовували спеціальне обладнання. Портрети готувала професійна ретушерка: обробляла фотографії, аби зображення можна було перенести на камінь. Згодом технології змінилися, а в майстерні з’явилися гравірувальні станки.

— Ми придбали гравірувальні станки, на яких можна зробити зображення. Але аби станок добре працював, треба було розуміти технології, зокрема розуміти тіні, аби малюнок красиво вийшов, — каже майстер.

Євген залишив роботу на шахті й повністю зосередився на власній справі.

Утім, не лише з каменем працював Євген, ще з деревом: виготовляв дерев’яні вироби. Чимало з них створював для власного подвір’я.

— У дворі я зробив зону відпочинку: викопав невеличкий ставок, а також збудував альтанку, де ми збиралися на відпочинок із родиною та друзями. Я вручну вирізав вивіску, на якій було написано: «Генделик, побудований у 2011 році від Різдва Христового», — згадує Євген.

Стару літню кухню родина переобладнала на лазню. Майстер оздобив її двері написом «Панська лазня», а також виготовляв столи для вина та інші речі.

Згодом у виготовленні виробів почав використовувати верстати. Вони виконують основну роботу, а майстер вручну шліфував та допрацьовував деталі.

Творчість із дитинства

Любов до роботи з деревом та каменем Євгенові передалася від батька. Удома була циркулярка, тож хлопець змалку бачив, як працюють із деревом, і поступово сам опановував роботу з інструментами. Йому подобалося не просто щось робити, а створювати речі, яких до того не існувало.

Творчі здібності мали представники кількох поколінь родини. Дід Євгена малював олійними фарбами, малювали мати, батько й брат.

—Від діда залишилася картина на фанері — приблизно півтора метра на метр. Там тигр у очереті, намальований олійними фарбами. Він був дуже творчою людиною. Зберігалися картини батька, «Мисливці на привалі» та “Каменотеси” я повісив у кабінеті, де приймав замовників. Мати теж малювала. Ми з матір'ю трохи гірші художники в родині, а от батько і брат — це вже вищий рівень. Люди приходили й питали: «А звідки твій батько знав, що ти будеш каменем займатися?» Я кажу: «Не знаю, як воно так вийшло. Він просто малював», — згадує майстер.

Працювати з деревом Євгена навчив батько.

— Я пам'ятаю, як батько мене вчив. Я міг працювати як на циркулярці, так і з іншими інструментами. З інструментом у радянські часи була катастрофа. Зараз можна все, що хочеш, купити, а тоді цього не було. У батька була циркулярка, яку зробили на шахті. Там усе було зварене, пристосоване для побутового використання, — розповідає Євген.

Захоплення не зникло й тоді, коли Євген пішов працювати на шахту. Навіть серед важкої щоденної праці він знаходив час для творчості: вирізав фігурки, майстрував різні незвичайні речі для колег. Робота руками була для нього не лише професією, а й способом відпочити, перемкнутися й дати волю фантазії.

Згодом дерево відійшло на другий план — основною справою стали граніт і виготовлення пам’ятників. Але навичка створювати щось власноруч залишилася з Євгеном на все життя.

Майстер працював до останнього, аж поки родині не довелося евакуюватися з рідного краю.

— Коли ми виїжджали з Маринівки, залишилися недороблені пам’ятники. Серед останніх замовлень були пам’ятники військовим. Замовники просили не зображати військових у формі, побоюючись можливої наруги над пам’ятниками в разі окупації. Ці надгробки так і не встановили.

«Я завжди відстоював Україну»: про 2014-й та 2022-й

За роки роботи з людьми Євген чув різні думки. За його спостереженням, прихильників приєднання до росії було небагато.

— У мене професія така, що люди приходять щось замовляти, а потім починають розповідати. Як у священника на сповіді. Я спілкувався з багатьма людьми. І тих, хто хотів, аби ми були з росією, було небагато. Більшість людей хотіла Україну, — говорить чоловік.

У 2014 році в Маринівці та Новогродівці почали з’являтися незрозумілі люди, блокпости й барикади. Перед так званим «референдумом» у селах раптово з’явилася символіка «ДНР». Багато людей були налякані й розгублені.

Євген згадує, що у перші роки війни саме село Маринівка не обстрілювали, однак бойові дії були зовсім поруч.

— У Маринівці по селу стріляли. Але ми знали, що війна поруч, — каже він.

З початком повномасштабного вторгнення ситуація кардинально змінилася. Родина Євгена виїжджала з небезпечного району. Дітей відправили до Вінниці.

— На початку повномасштабної війни вже все змінилося: не проїдеш — дороги забиті, натовпи машин їхали з Донеччини. Це страшно було, — згадує він.

Згодом діти повернулися, але війна вже стала частиною повсякденного життя. Євген добре пам’ятає перші військові колони біля села. Якщо раніше він майже не бачив військової техніки в селі, то тепер вона стала звичним явищем.

Після 24 лютого 2022 року війна, яка роками була поруч, стала значно жорсткішою.

Від перших прильотів до рішення виїхати

Після початку повномасштабного вторгнення життя в селі ще певний час тривало. Масованих обстрілів, які згодом стали звичними для багатьох населених пунктів Донеччини, спочатку не було. Проте небезпека поступово наближалася.

Євген згадує, як їздив на кладовище до Гродівки, щоб встановити пам’ятник. Там стався один з епізодів, який він добре запам’ятав.

— Ми поїхали на кладовище в Гродівку ставити пам’ятник — і прилетіла ракета з касетними боєприпасами. Вона встряла в землю, а потім почала стріляти касетами, — розповідає він.

Прильоти траплялися й неподалік рідного села Маринівка. Через населений пункт проходила двосмугова дорога. Ворог намагався розбити логістику.

— У дорогу прилетіла ракета. Була вирва — метрів вісім на два, — згадує Євген.

Навіть у 2022–2023 роках родина Євгена не планувала остаточно залишати дім. Займалися господарством і продовжували працювати.

З 2023 року, а особливо у 2024-му, ситуація почала різко погіршуватися. Спочатку сильніше обстрілювали Новогродівку.

— Наше село невеличке. Більше стріляли в бік Новогродівки — місто звучало всюди. Та масованого обстрілу не було, — говорить він.

Перший дрон над пасікою

Одним із моментів, після яких Євген особливо гостро відчув, що ситуація змінюється, став проліт дрона над його пасікою.

Виїжджати чоловік не хотів. Біля саду облаштував пасіку, поставив піддони, диван і гамак. Там він проводив час біля вуликів, спостерігаючи за бджолами.

— Я лежав під горіхом, дивився на бджіл. Трохи припікало сонце. І тут бачу — вже почали долітати дрони, — згадує він.

Тоді безпілотники могли долати відстань близько 15–16 кілометрів. Один із них пролетів над пасікою й завис над чоловіком.

— Я підвівся — а дрон висить. Потім розвернувся, відлетів далі й упав. І от тоді ми зрозуміли, що щось уже не так, — розповідає він.

Після появи дронів у селі люди дедалі частіше говорили про необхідність виїжджати, однак рішення далося непросто.

— Почали казати: «Зараз треба виїжджати». А люди просто не розуміли, виїжджати чи не виїжджати. Не було такого, щоб щодня стріляли. «Після того, як прилетів той дрон, люди вже різко почали виїжджати, завантажувати машини. І вже розумієш: щось не ладне», — згадує Євген.

Його родина теж зібралася в дорогу. Виїжджали бусом, яким користувалися для роботи. У селі ще залишалася одна родина з дитиною, але згодом виїхала й вона.

Євгенові та його родині допомогли батько, сестра й колеги. Так вони перебралися ближче до Добропілля.

Цього разу залишення дому вже не здавалося тимчасовим. Родина покидала будинок, майстерню, пасіку, подвір’я та справу, якій Євген присвятив багато років.

Вивозили найцінніше…

Коли родина зрозуміла, що залишатися небезпечно, насамперед почала вивозити найцінніше. Для Євгена це були верстати — дороге обладнання для роботи з каменем.

— Ми одразу почали вивозити станки. Вони цінні — у доларах коштують. Поставили те, що було найдорожче», — розповідає він.

Коли родина виїжджала, неподалік станції Желанної вже точилися бої. Від Маринівки до станції було приблизно сім з половиною кілометрів.

Було літо 2024 року.

— Ми шукали дім, бо потрібно було подбати про нашу велику собаку. Ну як її залишити? Це ж тварина. Ми її змалечку брали, — пояснює Євген.

Колеги запропонували родині свій будинок. Спочатку туди перевезли собаку, а потім почали поступово облаштовуватися самі.

Після виїзду Євген ще сподівався забрати з дому все, що залишилося. Там були інструменти, фотографії, записи, одяг, меблі та транспорт.

— Удома дуже багато залишилося. Особливо всі наші записи, фотографії та одяг. Деревообробні станки залишилися. Інструментів багато. Мопеди, скутери, велосипеди, меблі… Та все вдома лишилося, — перелічує він.

Одного разу старший зять Євгена поїхав додому, аби забрати частину речей. Дорогою ще працювала одна із заправок.

— Зять заїхав на заправку. Він уже сідав у машину, і тут удар. Дрон влучив в автомобіль. Зять дістав поранення ноги. Наклав турнікет. Невдовзі повз проїжджали військові й доправили пораненого до Покровська, де на той час ще працювала лікарня.

Після цього родина більше не ризикувала повертатися до рідного села.

Із рідного дому Євген насамперед вивіз обладнання для роботи з гранітом. Більшість інших речей залишилася.

Євген згадує, як при виїзді з дому, йому пропонували забрати частину майна: котел, батареї. Та Євген був проти.

— Я був категорично проти. Коли зайшов у хату, рука не підіймалася, щоб щось забирати. Я ще думав, що повернемося. Хотів, аби будинок залишався живим, — пояснює Євген.

Під Добропіллям родина прожила трохи більше ніж пів року. Перед зимою вирішили їхати далі — до Петропавлівки. Так родина зрештою опинилася тут.

Маринівка трималася ще 28 днів

Євген згадує, що після захоплення Новогродівки Маринівка ще певний час залишалася під контролем України.

— Новогродівку окупанти швидко захопили, практично — без бою. А від Маринівки її відділяло кількасот метрів. І після того, як Новогродівку захопили, наші війська ще 28 днів перебували в Маринівці, — розповідає він.

Село Маринівка трималося ще 28 днів під контролем українських військових.

— Мені всі знайомі писали: «А що у вас там за село таке? Що у вас за фортеця така? Новогродівку захопили, а у вас 28 днів Маринівка ще під українською», — згадує Євген.

За цей час село зазнало значних руйнувань.

Нині Євген не знає, що саме сталося з його будинками. Достовірної інформації про їхній стан немає.

— Поки не побачиш, що будеш казати? — говорить він.

Нині Євген живе у Петропавлівці. На запитання, чи йому тут комфортно і чи думає родина їхати далі, відповідає не одразу.

— Як сказати, що це комфортно… По-перше, тут і донька одна, і донька друга. Усі поруч, — говорить він.

Після кількох переїздів для нього важливо, що родина знову опинилася разом.

У Петропавлівці родина живе як внутрішньо переміщені особи. Євген каже, що нині тут дещо спокійніше, хоча повного відчуття безпеки немає.

— Ми живемо тут, і хто його знає, що буде далі. Живемо непогано. Але якщо ти прожив усе життя там, все одно тягне додому, — говорить він.

Дерево, яке повернуло до життя

Дружину Євгена — Ірина Василівна, після переїзду почала гірше ходити, часто хворіє, а переживання за дім і рідне місце даються обом непросто.

У Петропавлівці Євген Гончаров знову взявся за дерево. Спочатку майстрував для себе — з обрізків дерева, які залишилися в будинку, де оселилася родина.

— Першими були просто дощечки для кухні. У новому будинку були обрізки лісу. Я їх порізав, склеїв і зробив собі дощечку. Донька сфотографувала, виставила в соцмережі», — розповідає Євген.

Фото побачили, і невдовзі люди почали телефонувати. Спочатку попросили зробити пам’ятну дощечку з назвою Новогродівки, потім — Воронівки. Так з’явилися перші замовлення.

Одного разу попросили зробити невелику поличку для літньої жінки, якій було важко пересуватися.

— Жінка недобачає, їй треба було поличку повісити. Ну і зробив. Робив і невеликі дерев’яні вироби для військових — зокрема, брелоки. Потім ці дощечки для кухні. Вони одразу дуже добре замовлялися. Люди їх купували, а потім я бачив, що навіть вішають їх на стіни, замість користуватися, — усміхається майстер.

Так, невеликі замовлення поступово привели його до більш серйозної роботи.

Євген намагався домовитися з місцевими магазинами про продаж своїх виробів. Але не всюди вдалося знайти прийнятні умови. Згодом Євген домовився з власницею магазину Юлею, яка погодилася продавати його вироби.

Поступово з’являлися нові замовлення. Одним із таких замовлень стала мийка для кухні, стільці з різними ніжками.

— Ще одне замовлення надійшло від жінки з Межової. Подивилася на мої роботи й питає: «А ви можете зробити стелу Межова?» Я кажу: «Можу». Ну і зробив їй сувенір, — згадує він.

Так нове життя в Петропавлівці поступово наповнилося знайомою справою — роботою руками, деревом і замовленнями, які Євген робить передусім тому, що йому це подобається.

— Коли ми в Петропавлівку переїхали, почав працювати з деревом. Думав, якщо хтось заплатить — добре, але справа не лише в цьому. Я це роблю, аби трохи забутися. Аби не думати про те, що там із домом, що з ним буде, чи повернемося, чи не повернемося. І от потихеньку щось роблю, — розповідає Євген.

Пам’ятні дощечки для земляків поступово стали для Євгена не просто виробами з дерева. Він помічає, що люди, які виїхали з рідних міст і сіл, хочуть мати поруч щось, що нагадує про дім.

Після дощечки з назвою Межової його попросили зробити ще кілька таких виробів для земляків.

— Люди ж виїжджають, кожен за домом сумує. І я розумію, так само й по своїх. Люди виїжджають, а все одно тягне додому, — говорить Євген.

Він і сам добре знає це відчуття. Каже, спочатку сум за домом дуже сильний, потім людина поступово звикає до нового життя, але повністю відпустити минуле не виходить.

— Я такий чоловік, що можна просто чисту дощечку зробити, як замовили. Але я починаю робити — і мені треба фаску зняти, десь узор, квіточку зробити. Ну, не можу я просто дощечку зробити, роблю гарно, щось унікальне, — усміхається він.

Частину роботи Євген виконує вручну, частину — за допомогою інструментів, які зміг придбати або перевезти. Деякі інструменти Євген потроху докуповує, але дорогого обладнання не бере. Каже, не знає, яким буде завтра.

— Міг би придбати й спеціальні інструменти для ручної різьби, ручна робота потребує відповідного обладнання, але вкладати значні кошти в хобі поки не готовий. І все через невизначеність майбутнього, — зізнається Євген.

Євген показує десятки своїх виробів. Частину робив для знайомих, частину — просто тому, що виникла ідея і захотілося її втілити.

Зараз Євген працює над непростим замовленням — моделлю кам’яної баби. Каже, саме на цій роботі трохи «завис», бо хоче максимально точно передати форму та фактуру.

— Мені треба зробити структуру, аби повністю передати, яка вона була, як наживо. Трішки не виходить. Але я думаю: колись же це робив якийсь дядько. Значить, і я маю зробити, — пояснює майстер.

Для Євгена це вже не просто дерево. Він поєднує різні техніки, форми й матеріали, а кожна нова ідея може стати наступною роботою.

Для Євгена зараз робота з деревом — це передусім спосіб зайняти руки й думки.

— Основне завдання — відволіктися, — говорить Євген.

Він і далі бере до рук інструменти, придумує нові вироби, виводить на дереві назви міст і сіл. Можливо, для когось це просто дощечка. А для людини, яка залишила свій дім через війну, — нагадування про місце, куди досі тягне.

Дніпровські