«Не хочу, щоб забували»: історія Ії Кроленко про волонтерство, боротьбу і втрату

13 червня 2026 р. 06:22

13 червня 2026 р. 06:22

Вугледар десятиліттями зазнавав русифікаційного тиску. Але навіть тут були люди, які у найважчі часи виходили з Державними стягами України, колядували на вулицях і на власному прикладі показували що означає українська демократія, оскаржуючи неправомірні рішення влади в суді. Ія Кроленко — одна з них. Понад десять років жінка займається громадською діяльністю та волонтерством. Разом з однодумцями вона організовувала українські культурні заходи, підтримувала військових, брала участь у створенні громадської організації та відстоювала проукраїнську позицію у прифронтовому місті. Після початку повномасштабного вторгнення жінка була змушена евакуюватися до Вінниці. Її чоловік, майор ЗСУ Олександр Кроленко, повернувся до війська та загинув у червні 2022 року. Своєю історією Ія поділилася з Волноваха.City.

Як почався ваш шлях до громадської діяльності?

— Усе почалося у 2015 році. Тоді на міському ринку стояла скринька для збору допомоги українським військовим. Я побачила її випадково. Біля неї чергували хлопці, які возили допомогу на позиції. Ми познайомилися, і вони розповіли, про те, що у місті є активісти та волонтери, які підтримують ЗСУ.

Так я долучилася до спільноти. Ми збирали для військових продукти, засоби гігієни, шини, мастила, усе необхідне. Згодом почали організовувати толоки, культурні заходи та патріотичні акції.

Разом з землячкою Іриною Прокопенко ми створили громадську ініціативу, яка згодом переросла у громадську організацію “Нове місто” . Ми проводили патріотичні автопробіги, заходи до Дня вишиванки, Дня Соборності, дня народження Тараса Шевченка тощо.

Нам хотілося показати, що у Вугледарі є українці, які не бояться відкрито говорити про свою позицію.

Якою була реакція мешканців міста на такі заходи?

— По-різному. Коли ми вперше вийшли на День Незалежності у вишиванках і з українськими прапорами, частина людей нас підтримувала. Але були й ті, хто проклинав нас, навіть плював у наш бік.

Ми розуміли, що працюємо в русифікованому регіоні, тому не чекали швидких змін. Але поступово ситуація змінювалася. Люди почали приходити на наші майстер-класи, брати участь у заходах, святкувати традиційні українські свята.

Ми колядували на Різдво, збирали пожертви для військових, проводили майстер-класи для дітей, роздавали українські прапорці. Хотіли, щоб українська культура була помітною і живою.

Боротьба за місто і громадський контроль

Одним із найгучніших протистоянь стала боротьба активістів проти будівництва храму православної церкви Московського патріархату в центрі Вугледара.

— Ми виступали проти цього проєкту, подавали позови до суду, зверталися до журналістів. На жаль, справу програли. Але для нас було важливо висловити свою позицію.

Паралельно активісти займалися громадським контролем за діяльністю місцевої влади та комунальних підприємств. Через інформаційні запити вони досліджували використання бюджетних коштів, публікували матеріали у власній газеті “Громрада” , порушували питання ненормально завищених премій керівництва комунальних структур та кадрових призначень.

— Ми хотіли, щоб люди знали, як працює місцева влада і куди витрачаються кошти громади.

“Денис залишився з мамою і не встиг врятуватися”

Серед активістів були люди, які після початку повномасштабного вторгнення залишилися у Вугледарі.

Ія згадує свого товариша Дениса Шестерньова, одного з організаторів патріотичних акцій.

— Він дуже гарно співав українські пісні, організовував заходи, був щирим патріотом України. Денис не зміг виїхати через хворобу мами. Вони залишилися разом у місті. На жаль, він загинув.

"Ввечері він сказав — я пішов на війну"

Після повномасштабного вторгнення росіян деякі містяни стали на захист рідної землі від окупантів, і серед них — чоловік Ії, майор Олександр Кроленко.

До повномасштабного вторгнення він працював на шахті у Вугледарі, хоча за фахом був військовим і мав досвід участі в АТО/ООС. Того ж вечора він повідомив дружині своє рішення.

— 24-го лютого, після довгих мовчазних роздумів, він сказав мені : "Все, рідна, я пішов на війну ". Наступного дня він вивіз мене з міста до Старомлинівки, — розповідає Ія.

Сама жінка на той момент відновлювалася після операції. У березні, коли фронт наближався до села, де вона перебувала, подруга Ірина Прокопенко порадила терміново евакуюватися. Ія разом із сином і невісткою три дні добиралися до Вінниці.

Олександр потрапив до 53-ї окремої механізованої бригади імені князя Володимира Мономаха — і майже два тижні залишався неоформленим: документи перебували в Маріуполі. Чоловіка не могли оформити, і не хотіли відпускати. Родина телефонувала до Міністерства оборони, СБУ — безрезультатно. Врешті допомогли товариші з минулого місця служби — домовилися про переведення до іншої бригади. 12 березня Олександр зміг востаннє зайти у свою квартиру, всього на дві години. Після його виїзду, ввечері того ж дня, у квартиру влучив постріл — вибило вікна, пошкодило кімнати. Пожежники загасили займання. Хто і чому стріляв саме по їхній квартирі — встановлено не було.

Будинок пані Ії у Вугледарі на початку повномасштабного вторгнення рф Фото: Фото з особистого архіву пані Ії

Невдовзі Ія дізналася, що в Telegram існував канал, де збирали досьє на місцевих активісток й активістів: адреси, телефони, паспортні дані, фотографії. Серед тих, на кого склали досьє, були і вона, і її чоловік.

Останнє "люблю"

Олександр Кроленко перейшов до 109-тої окремої бригади територіальної оборони (109 ОБрТрО) — військового формування Сил територіальної оборони Збройних сил України. Став начальником групи розвідки в/ч А 7271.

16 червня 2022 року Ія востаннє розмовляла з чоловіком.

— В кінці я йому сказала: "Цілую, обіймаю, люблю" — і він мені також сказав "і я тебе люблю", — тихо каже жінка.

Наступного дня, 17 червня 2022 року, під час виходу з бойового завдання неподалік Великої Новосілки колона потрапила під артилерійський обстріл. У машину Олександра влучив артилерійський снаряд. Майор Кроленко загинув.

Ія поховала чоловіка на Алеї Героїв Сабарівського кладовища у Вінниці. Вічна пам'ять Герою!

Олександр Кроленко

"Не хочу, щоб забували"

Після загибелі чоловіка Ія не замкнулася. Вона знайшла у Вінниці спільноту — жінок переселенок, які так само як і вона, як можуть, підтримують ЗСУ — шиють, в'яжуть, плетуть для фронту. У 2023 році ці пані офіційно зареєстрували громадську організацію "Скриня ідей та дій" . Ія стала бухгалтеркою організації.

— Для мене дуже важливо, щоб люди пам’ятали про тих, хто зараз воює і про тих, хто вже віддав своє життя за Україну. Наші чоловіки не були створені для війни. Але вони стали на захист держави, щоб ми могли працювати, виховувати дітей, жити.

Жінка переконана, що історії захисників і захисниць мають звучати постійно, а пам’ять про загиблих не повинна зникати.

— Війна стосується кожного. І про це потрібно нагадувати щодня.

Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.

Донецькі