“Нас вчили ненавидіти українців”, - Переселенка з Волноваського району про 4 роки життя в окупації

19 серпня 2026 р. 14:02

19 серпня 2026 р. 14:02

Коли Надія бере до рук телефон, вона інстинктивно прикриває дисплей долонею. Так вплинуло на неї життя в окупації. Перш ніж відкрити український Telegram-канал чи новини, озиралася навколо. Колись ця звичка могла врятувати їй життя.

"Іноді ловлю себе на думці, що більше не потрібно ховатися. Але рука автоматично тягнеться приховати екран", — говорить вона.

У лютому 2022 року Надії було тринадцять. Вона жила в одному з сіл Волноваського району, ходила до української школи й навіть не уявляла, що невдовзі її життя повністю зруйнує російська агресія.

Їй довелося прожити під окупацією понад чотири роки. За цей час дівчинка навчилася поводити себе так, щоб не викликати підозр, проходити повз ворогів, дивлячись їм у вічі, приховувати те, що вважала найціннішим, — свою українську ідентичність.

З міркувань безпеки ми змінили ім'я героїні та не називаємо населений пункт, де вона жила.

Освіта під наглядом

Перше, що змінилося для підлітки після окупації села, стала школа. За словами дівчини "її обліпили московитськими прапорами та портретами".

"Наше село завжди було українськомовним. Навіть за радянських часів люди розмовляли українською. Але вони повністю заборонили українську мову — дозволялося говорити лише російською, а шкільна адміністрація ретельно слідкувала за тим, чи не продовжують діти дистанційне навчання в українських школах", - зазначає дівчина.

Двічі на тиждень у школі проводили обов'язкові "виховні" заходи — так званий “нульовий урок”.

"У понеділок це називалося "Разговоры о важном", у четвер — "росія — мої горизонти". На цих заняттях нам розповідали про російську армію, "героїв росії" та майбутнє у складі росії. Проводили ці уроки переважно шкільні вчителі, які раніше працювали за українською програмою", - говорить переселенка.

Відвідування цих уроків було обов'язковим: пропуски або невідповідний зовнішній вигляд — зокрема відмова одягати "георгіївську стрічку" — ставали приводом для допиту.

“Хтось з адміністрації школи спільно з вчителем могли просто попросити всіх учнів вийти з класу і залишити лише мене — щоб розпитати, чому мене не було в якийсь день, чому я не прийшла в тому дрес-коді, який вони вимагали тощо. Це був насамперед психологічний тиск, а не фізичне насильство”, — згадує Надія.

За чотири роки вона проходила через це кілька разів.

"Найбезпечніший варіант в таких ситуаціях — вдавати, що хворіла і нічого не знаєш”, — пояснює дівчина.

За словами Надії, повноцінного навчання в школі майже не залишилося, бо всі предмети, крім російської мови та історії країни-окупантки, викладали у мінімальному обсязі.

Паралельно зі шкільною програмою учнів намагалися долучати до мілітаризованих гуртків — “Юнармії”, “Молодої гвардії”, “Орлят” тощо. Вступ до цих організацій був обов'язковим: класні керівники оголошували до якого числа потрібно туди записатися і потім “перевіряли” учнів.

"Це справжня мілітаризація. Дітей навчають бути м'ясом, бути військовими. Кожного року, коли починається вступна кампанія, приїжджають агітувати за вступ до військових навчальних закладів, а упродовж року це активно рекламує сама адміністрація школи. Дітей просто вчать бути росіянами — і вбивати українців", - акцентує Надія.

Конфіскація житла

Разом з захопленням влади запанувало беззаконня. За словами Надії, російські військові нерідко "віджимали" будинки мирних мешканців.

"Їх було занадто багато, і вони хотіли жити у хорошому житлі. Не знаю, як моєму будинку вдалося цього уникнути.

Куди заселяти ворожих солдатів часто визначали місцеві гауляйтери — колаборанти. Відберуть ваш дім чи ні залежало від їхньої думки про те наскільки у вас проукраїнська позиція... Людей могли вигнати, а будинок просто зайняти. В людей забирали все, що могли, особливо на початку вторгнення", - говорить дівчина.

Люди, яким вдалося зберегти житло, стикнулися з погіршенням побутових умов.

“Загалом протягом всього часу і зараз світло має дуже низьку напругу. Часто електроенергія просто зникає. Окупаційна адміністрація не пояснює причин відключень і не інформує мешканців заздалегідь. Перебої пояснюють якимись постійними незрозумілими ремонтними роботами”, — каже вона.

З водою схожа ситуація — останні два роки вона була більш-менш стабільною, але й вона часто зникала, іноді разом зі світлом.

Життя поруч з окупантами

"Російські солдати були усюди... Іноді мені здавалося, що військових у селі більше, ніж місцевих. Серед них були й кадирівці, чеченці, дагестанці — саме вони поводилися найбільш агресивно, дико, погрожували людям.У якісь моменти солдатів ставало менше, бо їх перекидали на інші напрямки фронту, потім заїжджали нові...

Зараз кожен день вони просто спокійно ходять по центру села, займаються своїми справами, купують продукти. А ввечері на все село чути їхні "п'янки", перестрілки, крики.

Чи ходять наразі військові з обшуками по домівках — я точно не знаю, але впевнена, що навіть якщо не в нашому селі, то в інших цей тиск триває й досі. Будь-яка необережність, будь-яке слово чи символ можуть стати приводом до небажаної уваги з їхнього боку. Саме тому мені доводилося постійно контролювати себе — слова, зовнішній вигляд та оточення", — зізнається Надія.

Дівчина уникала російських загарбників та намагалася якомога рідше виходити з дому.

Російські документи українців

Коли Надії виповнилося чотирнадцять років, питання отримання російського паспорта стало неминучим.

"Нам пояснили, що без нього можуть виникнути проблеми зі школою. А відрахування зі школи — це зайві загрози для родини. Тоді я зрозуміла, що вибору фактично немає".

Документи оформлювали у Волновасі. За словами дівчини, працівників майже не цікавило, чи правильно записані адреси або інші дані.

"Головне було видати українцям якомога більше російських паспортів. Вони навіть не звертали уваги, яку назву вулиці людина називала — українську чи ту, яку вже перейменували окупанти".

Разом із паспортом потрібно було оформити й російський медичний поліс.

"Без цього полісу люди буквально залишалися без допомоги. Якщо в людини на ТОТ немає цього страхування, то їй відмовляють у медичній допомозі та госпіталізації, іноді навіть у критичних випадках", - розповідає переселенка.

Дівчина також додає:

"Так само вони вимагали підтверджень документів навіть для підключення до інтернету у якихось громадських зонах, як от їхні мережі продуктових магазинів".

Від оформлення російського закордонного паспорта Надія відмовилася принципово — це визначило й маршрут її майбутньої евакуації: не через Європу, а через територію ворога.

Дорога, яка вела додому

Рішення виїздити з окупації не було спонтанним.

"Рішення про евакуацію я ухвалила автоматично, натурально, не замислюючись, ще на початку окупації, бо я розуміла: якщо упродовж певного часу село не звільнять, я маю виїздити сама. Бо без України я жити не могла. Я розуміла, що якщо я залишатимусь там, то московити будуть намагатися мене знищити – морально чи фізично. Бо українець, що розуміє свою ідентичність, є для них чи не найстрашнішою загрозою", - каже Надія.

Дорога пролягала через росію та Білорусь, а це означало численні перевірки, допити й невідомість. Дівчина боялася, що під час перевірки російські силовики знайдуть бодай щось, що підтвердить її проукраїнську позицію.

На цьому шляху вона заручилася підтримкою благодійників.

На російському кордоні оглядали машину, перевіряли документи, ставили запитання. За словами дівчини, людей з Донецької області перевіряли особливо ретельно.

"У той момент ти не знаєш, що вони вже знають про тебе. Просто чекаєш"

Очікування, каже Надія, було найважчим. Проте навіть коли всі формальності було завершено, вона не відчула полегшення. Попереду залишалася найскладніша ділянка.

"Кордон з Білоруссю, попри те, що формально це білоруська територія, весь контролюється російськими прикордонниками. Вони брали паспорти й упродовж хвилин 30 перевіряли за своєю базою даних на тероризм”, — пригадує дівчина.

Після перевірки були кілька діб очікування біля посольства України в Білорусі, ночівлі в автомобілі та оформлення “білого паспорта” — документа, необхідного для перетину білорусько-українського кордону дітьми, чиї українські документи були втрачені або знищені під час окупації.

"З цим паспортом, який вимагали лише білоруси, мене перевіряли вже на пропускному пункті — весь багаж, знову бази даних, питання куди їду, чому, чи повернуся. Я казала, що їду до родичів, допомогти їм, і ще через стан здоров'я — на лікування. Це була єдина причина, яка дозволяла спокійно пройти".

Останній відрізок шляху Надія подолала пішки — п'ятнадцять хвилин ґрунтовою дорогою в бік українського контрольного пункту, серед інших людей, що йшли в тому ж напрямку.

"Я знала, що дочекаюся"

Надія каже, що ніколи не сприймала окупацію як нову реальність, до якої треба звикнути. Навпаки — постійно нагадувала собі, що це тимчасово.

За її спостереженнями, така позиція була радше виключенням, ніж правилом серед однолітків.

“На жаль, у багатьох моїх однокласників та старших дітей цього не було”, — визнає вона.

На запитання журналістів "Що допомагало вам триматися під час перебування в окупації?" Надія відповіла так:

"Перші дев'ять місяців, поки в селі не було інтернету, черпали інформацію з українського телебачення, яке ще певний час в нас працювало. Українські новинні канали, або канали з фільмами — це те, що тримало в культурному просторі до появи інтернету.

Коли з'явився інтернет, першими для мене стали новинні телеграм-канали. А потім я почала цікавитися культурою, усіма сферами — просто максимально всім, що пов'язано з Україною. Дивилася український контент в Ютубі, читала, дізнавалася.

Усе це доводилося ретельно приховувати — бути максимально обережною, щоб ніхто не дізнався, у яких каналах я сиджу. У мене й досі залишилася звичка — коли хтось стоїть поруч, прикривати екран телефону, щоб не побачили, що я пишу або читаю українською.

Я знала про блокування VPN — цього року окупанти заблокували більшість доступних сервісів, які раніше працювали. Але повністю доступ вони не перекрили — просто дозволили свої сервіси, часто замасковані під іноземні. Це фактично шпигунство: людина думає, що встановлює VPN, а насправді дає доступ до особистої інформації їхнім спецслужбам — щоб вони бачили, куди вона заходить, що пише, що робить".

Наприкінці розмови з журналістами дівчина додала:

"Попри те, що в моїй історії мої світогляд і цінності були винятком, у загальній історії молоді під окупацією, як з 2014, так і з 2022 року, люди з українською позицією – це важлива частина боротьби та Руху. Це багато імен, яких ми не можемо зараз знати й багато імен, про які ми можемо так ніколи й не почути. Від людей, що між підкоренням і мовчанням обирають друге, до підпілля та партизанів.

І якими б банальними не були мої наступні слова… Хоча на невільній землі України немає, і це знають усі, хто колись був або є у неволі, та це не повністю правда: вона там є. Скривджена та нажахана, така, що чекає на порятунок, проте є. Бо Україна – це ми".

Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.

Донецькі