"Нас залишилось мало, але ми є": інтерв'ю з ліквідатором Олександром Гончаруком

26 квітня 2026 р. 16:27

26 квітня 2026 р. 16:27

Олександр Гончарук очолює міськрайонне громадське об'єднання "Спілка – Чорнобиль" з грудня 2017 року. Учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС 1986 року, кавалер ордена "Чорнобильський Хрест" і ордена "Звягель". Напередодні 40 роковин трагедії ми зустрілися, щоб поговорити про організацію, людей і про те, навіщо все це продовжувати, коли більшість уже пішла.

Сорок років – це не цифра

Коли питаю, як він сприймає цю дату – сорок років, – Олександр Сергійович мовчить секунду. Не тому, що немає відповіді, а тому, що відповідей забагато.

"Розумієте, сорок років – і більшість уже пішла. Ми разом туди заходили, разом виходили. А тепер із нашого міста і району нас залишилося мало. Більшість уже не розкажуть нікому. Бо їх немає".

Він говорить спокійно. У ньому відчувається той особливий спокій людини, яка давно переплавила власний біль у щось конкретне і корисне. Не в байдужість – у роботу.

На піджаку – дві нагороди. Він на них не звертає уваги. Просто носить.

Як усе починалось: вересень 1990 року

Організація народилась ще до розпаду Радянського Союзу. Тоді слово "Чорнобиль" у офіційному просторі намагалися притлумити, а ті, хто там був, мали мовчки нести своє.

"Хлопці розуміли: ніхто не прийде. Треба самим. Усик, Севрук, Фоменко, Іванько, Чаюк, Поліщук, Дзюман – ось хто все це починав. Вони пройшли зону і знали, що після неї держава не зустрічає з квітами. Тому почали збиратися".

З вересня 1990 року тривала підготовка. А 26 квітня 1991-го – рівно через п'ять років після вибуху – провели установчу конференцію і офіційно заснували "Союз Чорнобиль".

Першим головою обрали полковника Олександра Іванька – кавалера орденів Червоної Зірки та "За службу Батьківщині в Збройних силах". Людину, яка у травні 1986-го сформувала і повела в зону 136 інженерно-дорожній мостобудівний полк Новоград-Волинського гарнізону. Полк виконував завдання уряду на території Чорнобильської АЕС і в зоні відчуження – і за мужність та військову доблесть його нагородили Вимпелом Міністра оборони.

"687 осіб вступило в перший рік. Оцінюєте масштаб? Це тільки ті, хто наважився підписатись. Хто прийшов і сказав: я тут, я був там, захищайте мої права".

Разом шукали відповіді

Після аварії з'явились не лише радіаційні наслідки. З'явились і нові виклики – юридичні, соціальні, людські.

"Питань було багато: хто отримає статус, як оформити документи, куди звертатися по допомогу. Люди не знали системи, губились. І саме тоді організація стала тим місцем, куди можна прийти і знайти підтримку".

Закон "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", ухвалили у лютому 1991-го. Але життя завжди складніше за будь-який закон – і "Спілка" займалась тим, щоб між написаним на папері і реальністю конкретної людини не було прірви.

"Ми збирали людей, пояснювали, куди йти, як писати заяви, що вимагати. Це була кропітка, непомітна робота. Але вона давала результат".

Коли виникали системні проблеми – виїжджали до Києва, зверталися до депутатів, писали листи до міністерств. Не завжди швидко, не завжди легко. Але врешті-решт – разом із владою – знаходили рішення.

"Я не скажу, що все давалось просто. Але коли є діалог – завжди є шанс. Ми намагались його не переривати".

Четвертий голова

Олександр Гончарук – четвертий голова "Спілки" за її більш ніж тридцятирічну історію.

Першим був Олександр Іванько – фундамент і авторитет, людина з бездоганною репутацією серед ліквідаторів. Він очолював організацію від квітня 1991-го до квітня 2005-го – чотирнадцять років, через найскладніші роки пострадянського безладу, через боротьбу за перші закони, через перші перемоги і перші поразки.

Після нього – Володимир Правило – з 2005 по грудень 2010-го. Заступник командира того ж 136 полку, кавалер орденів "За мужність" і "Звягель". Людина системна, яка вибудувала зв'язки з органами влади і налагодила роботу по-новому.

Із грудня 2010-го по грудень 2017-го – Ярослав Співак. Лицар ордена Богдана Хмельницького, "За відвагу", "За заслуги", носій ордена "Чорнобильський Хрест" і "Звягель". Саме він запровадив традицію зустрічей ліквідаторів із молоддю, домігся порозуміння з місцевою владою там, де раніше були лише конфлікти.

"Кожен із них залишив щось важливе: Іванько – фундамент і легітимність, Правило – системність і структуру, Співак – людяність і традиції. Я намагаюсь не розгубити нічого з того, що вони побудували".

Саме Співак на конференції у грудні 2017 року запропонував кандидатуру Гончарука. Конференція підтримала.

"Мені тоді було незручно, чесно. Він – людина з таким досвідом, з такими заслугами – і передає... Але він пояснив: час змінюватись, треба нові сили. І я взявся".

Чотири голови "Спілки – Чорнобиль": Олександр Іванько, Володимир Правило, Ярослав Співак та Олександр Гончарук

Фотоальбом, музей і діти

Сьогодні одне з головних завдань "Спілки" – зберегти пам'ять. Не в архівних папках. У живих людях.

За підтримки міського голови тиражується фотоальбом про ліквідаторів. У краєзнавчому музеї Звягеля разом із директоркою Оленою Жовтюк відкрили окрему експозицію про земляків, які були в зоні. Підготовлені матеріали для обласної Книги пам'яті "Чорнобильська трагедія".

Але найважливіше – зустрічі з молоддю. По школах, бібліотеках, у Палаці дітей і молоді. Двічі на рік – окремі заходи: 26 квітня і 14 грудня, у день вшанування учасників ліквідації.

"Знаєте, що найважче на цих зустрічах? Не розповідати, а зупинитися. Бо коли починаєш – хочеться сказати все, щоб вони зрозуміли: це не підручник, це було. З нами. Тут".

Діти слухають. Малюють малюнки на чорнобильську тему. Вчителі кажуть, що після таких зустрічей питань стає більше, ніж після будь-якого уроку.

"Ось заради цього варто продовжувати. Бо вони – наше продовження. І вони вже самі сьогодні боронять цю землю".

Чорнобильці і ця війна

Говоримо про це ближче до кінця розмови. Про те, що ліквідатори – люди часто немолоді, з проблемами зі здоров'ям, зі своїм непідйомним минулим – не стоять осторонь нинішньої війни.

"З наших родин пішли на фронт сини, дочки, онуки. Ми допомагаємо захисникам і їхнім сім'ям. Беремо участь у волонтерстві. Ніхто не каже: "Я своє відробив".

Він зупиняється, дивиться у вікно.

"Ми вже воювали з невидимим ворогом. Радіацію не видно, не чути – але вона вбиває. Ось і зараз схоже. Агресор думає, що якщо опору не видно, значить, його немає. Але він є. Завжди був".

Потім додає тихіше: "Зв'язок поколінь непорушний. Одвічно відомо, що сила – в єдності".

Поки є організація – є кого захищати

Наприкінці питаю про майбутнє. Що буде зі "Спілкою", коли ліквідаторів стане ще менше?

Він не сумує. Він – конкретний.

"Поки живий хоч один – організація живе. Поки є кому захищати права постраждалих – ми тут. А коли нас не стане – залишаться фотографії, спогади, музейні зали. Залишаться ті діти, яким ми розповідали. Вони не забудуть".

Довідка: Міськрайонне громадське об'єднання "Спілка – Чорнобиль" засноване у Звягелі 26 квітня 1991 року. За понад тридцять п'ять років роботи організація захистила права тисяч ліквідаторів та постраждалих від Чорнобильської катастрофи в місті й районі. Від початку заснування організація налічувала 687 членів.

Житомирські