Як в Бердичеві зустріли переселенку з розбомбленого селища на Дніпропетровщині

26 серпня 2026 р. 10:38

26 серпня 2026 р. 10:38

Головні події Бердичева за тиждень, безкоштовні оголошення, актуальні вакансії та вигідні пропозиції від місцевих компаній! Купуйте новий номер газети №34 від 20.08.2026 у газетних кіосках.

«Думаю, що світ врятує від погибелі тільки людська небайдужість»…

І прийшла я до такого висновку, переживши 26 березня 2026 року: скажений вогонь з вибитих ворожим шахедом вікон нашого будинку, важкі струмені води від пожежних машин і крики людей: «Біжіть, бо зараз привалить, згорите». А за годину – спалений будинок. Нас із моїм чоловіком врятувала від погибелі мабуть таки Господня воля.

А народилась я у Васильківці – багатолюдному селищі, яке ще донедавна називалось центром Васильківського району. Тепер він приєднаний до Синельниківського району на Дніпропетровщині, разом з родючими пшеничними полями, яблуневими садами, річкою Вовчою і двома громадами – Васильківською та Дубовиківською.

У Васильківській землі лежать мої працьовиті предки і мої батьки, на молодість яких випала світова війна. І не знають вони, що на долю їх дітей, онуків, правнуків теж випала ця проклята війна.

Знищено повністю центр мого рідного селища з державними установами, багатоповерхівками, будинками по вулицях, не кажучи вже про малі села. Люди покидають усе своє рідне, надбане власною працею і їдуть у невідомість. А з якою озвірілою ненавистю ворожий «каб» знищив наш Меморіальний цвинтар з викарбуваними у мармурі портретами загиблих за Україну наших земляків. А за нього ж, за увічнену пам’ять осиротілі матері, дружини, діти дякували нашому голові Васильківської селищної ради і громади Сергію Володимировичу Павліченку – людині з небайдужим серцем. Він і зараз серед руїн і згарищ, біля мертвих і живих у своїй громаді, як і всі 23 роки незмінного свого головування.

Нашому ж горю зарадили мої родичі – двоюрідний брат Іван Григорович Литвин (Заслужений журналіст України) та його дружина Людмила Іванівна, запросивши до помешкання у Бердичеві, де проживали у свій час Людині  мама й тато (світла їм пам’ять). Бережи, Господи, моїх дорогих рідних за підтримку і допомогу.

Було важко усвідомлювати, що лишились без власної домівки, за сотні кілометрів від рідного краю, де виростили дітей, раділи онукам і де у нас обох враз згоріло життя, віддане журналістиці, а отже, рідним людям.

Брат Ваня супроводжував нас до всіх державних установ, першою з яких стало управління соціального захисту населення, де зустрілась (на наше щастя) уважна і доброзичлива Ольга Миколаївна Булбака – головний спеціаліст. Крім того, що вона швидко і професійно оформила потрібні для нас документи як ВПО, вона ще й допомогла і порадила до кого звертатись про поновлення зниклих у вогнищі документів та надання державної підтримки. З тих пір, а це вже три місяці, мені доводиться звертатись до Ольги Миколаївни і її добре серце без вагань відгукується. Щасливі її синочки, що мають таку люблячу матусю.

А ми дякуємо просто небайдужій до чужого горя людині і бажаємо жіночого щастя. І це не просто слова, а жива правда, цим я б хотіла підтвердити початок своєї сповіді.

Так сталося, що моєму чоловікові треба було поновити пенсійне посвідчення і з його видачею сталася затримка. І тут, як казали наші мудрі предки, світ не без добрих людей. Начальниця відділу Борщ Ірина Василівна, до якої ми звернулися, швидко з’ясувала причину і через два дні документ було отримано.

Два місяці нам не надходила державна грошова допомога – 2000 грн.

Звертаємось знову до пенсійного фонду, де пощастило ще на одну чуйну людину – головну спеціалістку Павинську Софію Володимирівну, яка передзвонила до вищого органу у м. Житомирі, усе з’ясувала, передала наші документи на доопрацювання своїй молодій і дуже уважній колезі Юлії Геннадіївні Прокопчук і це питання вирішилося.

Колись у своїх телепрограмах на Дніпропетровському телебаченні та у статтях про хороших людей в нашій обласній газеті «Вісті Придніпров’я» я часто користувалася власним афоризмом, який і зараз у такій газеті «Ріо-Бердичів», де познайомилась з головним редактором і автором багатьох статей – Олександром Віталійовичем Доманським і його талановитим колективом, хочу повторити: «За таких небайдужих людей, які зустрілися на нашому важкому шляху, не гріх і помолитися».

P . S . А ще хочу сказати добре слово про найпершу нашу знайому Людмилу Василівну Хилюк, котра дружить з моїми родичами і яка одразу ж відгукнулась на нашу біду: принесла від своєї донечки нові речі для мого чоловіка Івана Володимировича, поділилась разом зі своїм чоловіком Василем Васильовичем власне вирощеною картоплею, а що найцінніше – поділилася з нами своїм щирим співчуттям.

То як після цього не говорити, що світ врятує від погибелі тільки людська небайдужість!

Мої родичі, брат Ваня та його дружина Люда наполягали стати на облік до сімейного лікаря, бо від пережитого стресу виникли проблеми із самопочуттям. Дякую Богу за ласку, бо і тут пощастило на особливого і лагідного лікаря, яким виявився Мазур Сергій Михайлович, а поруч з ним така ж лагідна медсестричка Таня.

І коли я сказала, що і у нас теж були Мазури, то він з такою щирою посмішкою мовив, що «нас, Мазурів, багато по Україні». І якщо вони усі такі ж доброзичливі і небайдужі, то хай живуть довго-довго «на радість нам, на страх ворогам»!

Лілія Данилюк

Заслужена журналістка
України –
смт Васильківка
на Дніпропетровщині

фото руїн Васильківки з соцмереж:

Житомирські