«Діти — мій найбільший стимул»: житомирський ветеран після поранення голови знову навчився ходити

28 серпня 2026 р. 15:32

28 серпня 2026 р. 15:32

Він пішов на війну добровольцем. Після кількох місяців на донецькому напрямку отримав важке поранення голови, яке прикувало його до крісла колісного. Лікарі сказали, що Олег не стане на ноги, та він зробив неможливе. Після тривалого лікування та реабілітації 36-річний чоловік знову ходить, а своє крісло подарував іншому ветерану.

В матеріалі для Укрінформ, Прус каже, що не має права здаватися заради синів-близнят, яких виховує сам. Тато мріє, що гратиме зі своїми хлопчиками у футбол та рибалитиме.

Його досвід показує, що наполегливість, сильна віра в себе та батьківська любов творять дива.

ПІШОВ НА ВІЙНУ, БО ДАВАВ КЛЯТВУ НА ВІРНІСТЬ НАРОДУ УКРАЇНИ

- У сестри моєї знайомої зґвалтували і вбили доньку в Гостомелі під час окупації, – розповідає Олег Прус. – Я цій дитині возив велосипедик на день народження, коли їй виповнилося шість років... Запитав, хто це зробив, а мені відповіли: «орки». Я плакав і не міг витримати, що допустив таке, адже давав клятву на вірність народу України. Взяв рюкзак, залізну чашку, ложку, мультитул (пристрій, що поєднує кілька інструментів, – ред.) і пішов у військкомат. Проходив хорошу строкову службу, тож військової підготовки не потребував. Потрапив у Першу окрему бригаду ім. І. Богуна на посаду медика-стрільця.

За кілька місяців до повномасштабної війни, у листопаді 2021 року, він став татом. Близнята Макар і Тимур народилися передчасно, і поки не набрали вагу, перебували в лікарні.

На початку повномасштабного вторгнення Олег відправив дружину з дітьми до родичів у Чехію і вже 15 березня прибув на виконання бойових завдань у Торецьк на Донеччині.

- На захист України я став не заради грошей, як дехто вважає. Перед тим заробляв більше, ніж у ЗСУ, – зауважує ветеран.

Так, раніше він працював складальником алюмінієвих конструкцій у Литві. Олег розповідає, що робота була хорошою, але його постійно тягнуло додому. Тож повернувся до Житомира, де трудився на різних роботах.

УЛАМКИ СНАРЯДА ПРОБИЛИ КАСКУ ТА ГОЛОВУ І ЛИШИЛИСЯ В ЧЕРЕПІ

Військовий дістав поранення 22 травня 2022 року під час танкового штурму росіян під Бахмутом.

- Танковий снаряд упав за 3-4 метри від мене, – розповідає він. – Коли летить міна, вона свистить. Натомість виходу з танка не чути, а прильоту можеш уже й не побачити. Уламки снаряда пробили мені каску, голову, а три з них застрягли в лівій частині черепа. Думаю, мене поцілував Бог. Хлопці потім розповідали, що я після поранення навіть відстрілювався, а коли мене несли, просив, аби відпустили, бо хотів іти сам.

Олега доставили у лікарню ім. І. Мечникова в Дніпрі. Там фахівці дістали з голови уламки черепа. За видалення рештків снаряда не бралися, бо це дуже складна операція. Воїн два тижні пробув у комі, а коли прокинувся, лікарі сказали, що він не зможе ходити. З усіх кінцівок працювала лише права рука.

Далі були шпиталі у Вінниці та Житомирі, інтенсивні заняття з реабілітологом, якого наймав Олег. Волонтери подарували йому додому тренажери. Він пересувався на кріслі колісному за допомогою мами.

- У Вінниці реабілітолог тримав мене за пояс, а я робив малесенькі кроки. Вам не передати, наскільки це було важко, – додає він.

«ДІТИ – МІЙ НАЙБІЛЬШИЙ СТИМУЛ»

Згодом на Олега чекала операція в Німеччині. Його разом із двома десятками українських захисників зі складними пораненнями «швидкими» доставили в Польщу, а звідти літаком – у німецьку клініку.

- Мені здається, що космос більше вивчений, ніж моя голова, – жартує ветеран. – Німецькі лікарі одразу сказали: «Ми не знаємо, як ти вижив, а як тебе лікувати – тим більше». Вони мене прооперували, вилучивши з голови два уламки, а один так і лишився. Втручання було дуже довгим, складним і страшенно дорогим, але мені його зробили безкоштовно.

Олег із теплом згадує про українських волонтерів, з якими познайомився в Німеччині. Вони забезпечили його зимовим одягом та всіляко підтримували.

Далі на ветерана чекала післяопераційна реабілітація у Швейцарії, де він провів більше двох місяців. Там не дозволяли читати новини з телефона, тож він сидів на балконі, дивився на Альпи та пив чай.

- Коли я приїхав додому, вже трішки міг пересуватися, – ділиться Прус. – Тоді з Чехії привезли моїх дітей. Стосунки з жінкою не склалися, ми розійшлися і сини лишилися зі мною. Саме вони стали моїм найбільшим стимулом. Я усвідомив, що право на смерть у мене забрали під Бахмутом, коли вижив після поранення, а тепер маю жити заради дітей. Весь цей час відчуваю величезну підтримку своїх батьків.

Згодом у синів діагностували аутизм. Олег постійно з ними займається і каже, що таким дітям просто потрібно трохи більше турботи і любові.

ВСТАВ ІЗ КРІСЛА КОЛІСНОГО Й ПІШОВ

Висновок МСЕК засвідчив, що 75% тіла ветерана не функціонують. Він отримав другу групу інвалідності й продовжив свою боротьбу, аби стати на ноги.

Олег кілька разів на рік проходить курс відновлення в Житомирському обласному медичному центрі вертебрології та реабілітації, а також в одному із реабілітаційних центрів Ірпеня.

Згадує, що волонтери запросили його в подорож до Хорватії, в якій зібралися ветерани. Там, в Адріатичному морі, Олег навчився плавати з однією функціонуючою рукою та ногою.

- Лікарі казали, що мій мозок не зможе відновитися настільки, аби я ходив, – говорить чоловік. – А я встав із крісла колісного. Мій девіз такий: «Якщо ти маєш один відсоток можливостей, то будуть усі сто». Удома я пересуваюся без ціпка. Коли йду вулицею, беру його, аби водії бачили, що я не можу бігти. Реабілітація дає результат. От дивіться, ціпок стоїть, а я йду. Чотири роки докладаю до цього зусилля. Ліву руку я можу зараз підняти до рівня підборіддя, але знаю, що вона буде повністю працювати. Якщо людина захоче, для неї не буде неможливого, – наголошує співрозмовник.

Під час реабілітації Олег навчився застібати курку однією рукою. Він освоїв інклюзивну кухонну дощечку, за допомогою якої може почистити картоплю, нарізати ковбасу. Частину домашніх обов’язків узяв на себе, аби розвантажити маму. Зокрема, прибирає пилососом, миє газову плиту та підвіконня.

ПРОБЛЕМИ З ДОСТУПНІСТЮ ТРАНСПОРТУ І БОРОТЬБА ЗА СПРАВЕДЛИВУ ПЕНСІЮ

Зараз чоловік відвідує двох ветеранів, один із яких прикутий до ліжка через травму хребта, а інший має потрійну ампутацію. Каже, що їздить до них поспілкуватися та підтримати. Олег розповідає, що також долучається до хвилини мовчання в центрі міста, на якій збираються рідні загиблих воїнів та ветерани.

Із мікрорайону Мальованка, де мешкає, до центру міста чоловік може дістатися автобусами лише одного перевізника, бо вони зручні. Інші для нього нині недоступні. Олег вважає, що по Житомиру треба встановити більше лавочок, аби люди з такими проблемами, як у нього, чи ампутаціями, могли відпочивати, долаючи свої маршрути.

Ветеран також судиться з державою за справедливу пенсію. Адвокат зголосився допомагати йому безкоштовно. За словами чоловіка, таких, як він, ветеранів, котрі проходять судові кола пекла за те, що їм неправильно нарахували пенсію, нині багато.

- Мені постійно зустрічаються добрі люди, – каже Олег. – Волонтерка з Італії передає ліки, хлопці-ветерани привезли парти для дітей. Нещодавно йшов Михайлівською (пішохідна вулиця Житомира, – ред.), а жінки, які плетуть сітки, покликали мене і дали пакет речей для дітей.

Він ділиться, що здійснив одну зі своїх мрій, купивши власний будинок, де нині триває ремонт. Тепер хоче мати дружину і повноцінну сім’ю.

Житомирські