“Хомути — це як бинти на трубу”: історія коваля Житомирводоканалу

18 вересня 2026 р. 13:29

18 вересня 2026 р. 13:29

Ремонт водогону іноді починається не в місці аварії. Навіть у прохолодні дні у кузні Житомирського водоканалу температура сягає +30 градусів. З 8 ранку тут гупає молот: невисокий стрункий чоловік майструє металеві «бинти» для труб. Це — Володимир Линчик, професійний коваль.

Мої двері перші

Вперше я зустріла його майже 10 років тому. Йдучи водоканалом, випадково зазирнула у перші двері праворуч у одному з цехів підприємства. За ними була кузня з величезною піччю, де працював Володимир. Він радів випадковим гостям, жартував і бажав гарного дня.

Десять років потому я знову випадково зазирнула у двері. Цього разу — в останні двері ліворуч.

«А я то вже думав і образитися. Мої двері перші. Коли сюди приходять, до мене першого всі заходять! А ви не зайшли», — зустрів мене коваль з усмішкою.

«Де пекло — там і ви»

«Тут до 50 градусів влітку було, я кажу, що це — Єгипет! А загалом нормально. Вікно відчиняю і воду тільки підсолену п'ю, щоб менше пітніти. Це ще на навчанні цьому нас навчили. У автоматі була звичайна вода і підсолена. То нам казали брати підсолену, коли на кузні працюємо. Воно то спочатку геть не смачно. А потім — звикаєш», — мружить очі коваль.

«Володимир Линчик. Знаєте, риба така є, лин? Линок — рибка хороша, дуже смачна. Но вона така, що її можна взяти в руки, вона втікає дуже. Оце така, дуже смачна риба. Рекомендую попробувати. То моє прізвище так само пишеться, як і рибка, через "и"».

На його пальцях татуювання «1958». Це — рік його народження. У 2028 році йому виповниться 70 років. Більшу частину дорослого життя він працює ковалем — і навчався теж на коваля.

«Я родом з невеликого села. У 70-х у мене був вибір — або у Сибір до білих ведмедів, або на електрогазозварювальника, або на коваля. Ну я й обрав вчитися на коваля. Жодного разу про це не пошкодував!»

До кузні зазирає хтось зі слюсарів, жартує про спеку і перекрикуючи вогонь у печі кидає: «Шо, дядьку, де пекло — там і ви?» . Потім помічає мене. Нітиться і швидко виходить.

«Коля, ну куди ж ти тікаєш?», — регоче коваль йому услід.

«Водоканал не може без кузні»

Володимир, схоже, знає тут усіх — у грудні буде десять років, як він працює на водоканалі. Хоча з кузні майже не виходить, каже, що знає новини не лише підприємства, а й міста, України та світу: люди постійно заходять до нього по допомогу, пораду або просто перекинутися кількома словами.

Житомирводоканал — його третє, і, як він запевняє, останнє місце роботи у житті. Працювати на себе чи у комерційному ковальстві чоловік не хоче.

«Багато роботи із цією власною кузнею. Треба мати багато грошей, щоб її зробити. Треба купляти метал, треба обладнання, а ще треба ж замовлення самому шукати... А на якогось дядька заробляти я не хочу. Мені краще працювати в комунальному підприємстві. Гроші то таке. Саме головне нам зараз — щоб здоров'я було. А то все дурниці. А то ми все купим!» , — Володимир витирає брудною рукавицею піт з чола і продовжує працювати.

На водоканалі кажуть, що кузня тут була завжди і переїжджала разом з підприємством до різних приміщень. Досі без неї підприємство не може — коваль виготовляє і відновлює різний інструмент, який водоканалівці використовують у роботі: коли затуплюються ломи, якими відкривають люки, коваль нагріває металеву заготовку в горні, а потім надає їй потрібної форми. Також коваль виготовляє хомути, втулки, доводить до ладу слюсарні інструменти, які використовують у роботі водоканалівці.

«Боюся, поки онук виросте, вже не буде професії коваля»

Питаю, чи не заважаю я йому працювати. Він відповідає, не відриваючись від роботи.

«Я людей люблю! Мені кажуть: "Коли ти вже можеш помовчати?" (сміється, — авт.) Знаєте, є люди, з якими дуже важко спілкуватися. Ти до них заходиш і спереду, і ззаду, і збоку, а люди не відповідають. Значить тоді не треба їх мучити спілкуванням. А є люди — от одне речення сказав, і полилася розмова, можна спілкуватися довго», — коваль повертається до мене, і, підморгнувши, знову розвертається до печі.

Родина Володимира не заперечує, що він досі працює.

«Дочка і проти, і не проти. Іноді вона мені каже: "Може вже будеш, тато, залишати роботу?" А я кажу їй: "Поки що ні, ну що вдома сидіти? Дома це таке діло, а на роботі я живий! Поки мене просять ходити на роботу — я буду". То вона і не дуже наполягає. Але нічого, я внуками займаюся» , — коваль серйознішає, зупиняє горн і розповідає про свого онука Мішу.

«Показував йому відео, як я тут працюю, і він тепер мріє: "Я виросту і з тобою буду ковалем на водоканалі!" (сміється, — авт.) Він у мене розумник, вже в другий клас пішов. А ще він мріє потрапити сюди до мене у кузню, щоб наживо все побачити. І я б хотів, щоб побачив. Бо боюся, що поки він виросте, вже й не буде такої професії».

Після роботи Володимир ходить додому пішки, порається на городі й ходить по гриби.

Без роботи за одними розмовами коваль довго не витримує — замовкає й поглядає на свою піч. Я прошу показати, як він тут працює.

«Зараз я вам все покажу!» , — вигукує він і жваво розпалює піч.

Спочатку вибирає згаслий шлак, розчищає колосники з сантиметровими отворами, закладає папір із дровами, а зверху засипає вугілля. 15–20 хвилин дує повітрям — і горно знову оживає, випускаючи густий дим у витяжку.

«Тут у мене температура під 850 градусів. Можна й до тисячі розганяти, але при такій ніхто не працює. Опіки? Та буває, опалина встрелить. Але бачите: куртка, чоботи, переднік, рукавиці — все закрито. Береженого Бог береже, бо крім нас ми нікому не потрібні» , — на моє прохання він знімає рукавиці і демонструє долоні.

Жартую, що у такій печі можна картоплю пекти на обід.

«Можна. І картоплю пекти, і гриби сушити. Але я не пробував. Знаю, що інші роблять» , — цілком серйозно відповідає Володимир і розповідає про тимчасові решітки, які його колеги встановлюють у горні для сушіння грибів.

Усе в кузні дісталося Володимиру від попереднього коваля.

«Тут був коваль такий, дуже солідний. Но він захворів і звільнився. То мені тут оце лишився барельєф козака та дуже багато інструменту. Інструмент переважно не фабричний, це все виготовляється вручну, тому що різні діаметри деталі: і плоска, і кругла, і шестигранна… Ось там лежать кліщі, а оця приспособа для 150-х хомутів — тут сама найважча і найбільша. Я і сам ростом невисокий, то мені довелося пристосуватися, щоб її використовувати. Бачите, які каблуки у мене на чоботях?» , — Володимир аж регоче, спостерігаючи мої марні спроби підняти ту 20-кілограмову залізяку.

«Покиньте це. Дивіться сюди. Оце я зараз буду робити монтіровку. Вмикаю. Підігріваю. Тут в мене у горні є регулятор повітря. Дивіться, я даю повітря, і бачите що робиться? Повітря допомагає горінню» , — коваль переносить заготовку на ковадло і гупає молотом по розпеченому залізу, змінюючи його форму. Каже, що за звуком молота може навіть визначити якість металу.

«Да-да-да , — у такт молоту повтоє він, — а ще визначають по іскрі, який метал. Така іскра є маленька, є велика, є конусом, є просто така іскра тупа. Отака тупа, маленькі іскорки летять. Так на звук і на іскру можна оприділити, яка марка сталі» , — Володимир закінчує ковати і переходить до іншої роботи.

«Це я робив монтіровку, а зараз буду робити хомути. Он та приспособа велика — тут молот включається, бойок піднімається, тоді кладеться заготовка, нагріта в печі. Ось в мене педаль ножна, бо руки в мене зайняті. Я поставив і тоді нажимаю ногою: більше, менше — і робиться в мене хомут 150-й, на найбільший діаметр водогінних труб», — поки коваль працює, розпитую, навіщо потрібні ці хомути для труб. Не зупиняючи роботу він жестом показує хвилину почекати через шум.

«Хомути — це як бинт на трубу. От наприклад дірочка з'явилась в трубі, але труба  в принципі більш-менш… Як ми поранили ногу і ремонтуємо її бинтом. Так і труба ремонтується завдяки таким хомутам. Бо якщо вирізати і міняти всю трубу, яка ще в цілому нормальна — це людей надовго лишати без водопостачання. Це недоцільно. Краще поремонтувати».

Стандартний розмір хомутів — звична для Володимира робота. Проте найскладніше починається, коли під час ремонту виявляють нестандартні мережі чи виникають непередбачувані ситуації.

«Тоді треба "включати комп'ютер" у голові і щось придумувати, — сміється Володимир. — Розраховувати радіус, вигинати хомут із двох половинок», — Володимир каже, що завдяки ремонту старі труби будуть служити ще довго.

Після розмови я лишаюся ще на кілька хвилин у останніх дверях ліворуч, аби зробити фото.

Володимир більше не відволікається — зосереджено працює біля горна.

«Да-да-да» , — підтверджує мені звук молоту услід.

Джерело: Суспільне Житомир

Житомирські