«Ми починали просто для себе, а тепер мріємо про міжнародний фестиваль»:...

08 жовтня 2026 р. 18:30

08 жовтня 2026 р. 18:30

Музикантка, засновниця ансамблю TONIKA та директорка Малинської школи мистецтв Анна Солоненко — про відновлення закладу після російського удару, любов до бандури та місто, яке стало для неї новим домом

Рік тому в Малині з’явився незвичайний музичний колектив — ансамбль бандуристок TONIKA. Його учасниці свого часу навчалися грати на бандурі, однак згодом обрали зовсім інші професії. Через десять, п’ятнадцять, а дехто й двадцять років вони знову повернулися до інструмента. Спочатку просто хотіли грати для себе, але вже за кілька місяців почали виступати, брати участь у конкурсах і готувати складніший репертуар.

Ініціаторкою створення ансамблю стала Анна Солоненко — професійна бандуристка, співачка, колишня артистка тріо бандуристок Українського радіо, а нині директорка Малинської дитячої школи мистецтв. Родом вона з Полтавщини, багато років жила й працювала в Києві, а після початку повномасштабного вторгнення разом із чоловіком, музикантом Русланом Солоненком, переїхала до Малина.

За цей час вона встигла не лише створити власний ансамбль, а й очолити школу мистецтв, яка у вересні повернулася до відновленого після російського удару приміщення.

MALYN.MEDIA поговорило з Анною Солоненко про те, як дорослі повертаються до музики, чим живе місцева школа мистецтв та як змінюється ставлення до невеликого міста, коли починаєш називати його домом.

«Дівчата казали: скільки можна думати, давай уже щось робити»

— Пані Анно, минув рік відтоді, як ви започаткували ансамбль TONIKA. Звідки виникла ідея створити колектив саме для дорослих?

— Коли я переїхала до Малина, то звернула увагу на те, скільки тут людей, які свого часу навчалися грати на бандурі. Насправді це не дивно, адже в місті існувала велика капела бандуристів «Веснянка», працювали й продовжують працювати викладачі, які виховали не одне покоління музикантів.

Але далеко не всі, хто закінчує музичну школу, пов’язують із музикою своє професійне життя. Людина може обрати зовсім іншу спеціальність, працювати в іншій сфері, створити сім’ю, виховувати дітей. І виходить, що інструмент, якому колись присвятила кілька років, поступово залишається в минулому.

У мене й раніше були дорослі учні, які хотіли навчатися просто для себе. Тому я почала спілкуватися з жінками, які колись грали на бандурі, і поступово виникла думка зібрати їх разом. Щоправда, від ідеї до її втілення минуло чимало часу.

Я довго міркувала, як усе організувати. На той момент ще не працювала в школі мистецтв, не мала достатньої кількості інструментів і навіть не знала, де ми могли б проводити заняття. А дівчата вже загорілися цією ідеєю й постійно мене підганяли: «Скільки ти вже будеш думати? Давай щось робити!»

Згодом мене запросили викладати до Малинської школи мистецтв, і поступово все почало складатися. Я домовилася зі Світланою Іванівною Майданович, що вона позичить кілька бандур. Інші викладачі теж допомогли — хтось дав один інструмент, хтось ще один. Так назбиралося сім бандур, і ми нарешті змогли почати репетиції.

— Скільки людей сьогодні об’єднує TONIKA? Хто ці жінки поза музикою?

— Зараз нас восьмеро разом зі мною. Усі учасниці в різні роки навчалися грати на бандурі, але сьогодні займаються різними справами, мають різні професії. Серед нас є й викладачки мистецтва в малинських ліцеях — Наталія Майданович та Наталія Нечипоренко.

Ми дуже різні за віком. У когось уже дорослі діти, а хтось виховує ще зовсім маленьку дитину. Але нас об’єднує любов до бандури й української пісні. Виявилося, що цього цілком достатньо, аби знайти спільну мову.

— А чому саме TONIKA? Звучить сучасно й зовсім не схоже на звичні назви народних колективів.

— О, назву ми обирали дуже довго! Спочатку просто збиралися, репетирували, вчили пісні й навіть не замислювалися над тим, як називатимемося.

Ми почали займатися у вересні, і я запропонувала взятися за колядки та щедрівки. Знала, що дівчатам знадобиться час, аби відновити навички, адже багато хто не грав роками. Думала, якраз до зимових свят вивчимо репертуар і зможемо поспівати для власного задоволення.

На той час школа мистецтв частково працювала у приміщенні Центру культури і дозвілля. Там почули наші репетиції, і директорка ЦКіД Валентина Ровнер запропонувала поїхати на обласний фестиваль-конкурс колядок і щедрівок в Олевську.

Ми погодилися, але виявилося, що колективу потрібна назва. Хотілося чогось небанального, сучасного, але водночас пов’язаного з музикою. Перебрали дуже багато варіантів.

І зрештою придумали TONIKA. Насправді це абревіатура, складена з перших літер наших імен: Тетяна, Ольга, дві Наталії, Ірина, Катя та дві Анни. Усе дуже вдало збіглося, адже тоніка — це ще й музичний термін. Нам здалося, що назва ідеально підходить: коротка, милозвучна й зі змістом.

«Планували просто грати для себе, але стали справжнім колективом»

— Яким був цей перший рік? Чи вдалося реалізувати те, що задумували на початку?

— Я вам скажу, що вдалося навіть більше, ніж планувала. Адже спочатку взагалі не ставила перед нами якихось професійних завдань. Хотіла, щоб це було культурне дозвілля, можливість зустрітися, пограти, поспілкуватися, провести час серед людей, які мають спільні інтереси.

Якщо ми всі любимо бандуру, українську пісню, то, найімовірніше, маємо і якісь спільні життєві цінності. Мені хотілося створити саме таке коло однодумців. Але потім з’явилася підготовка до конкурсу, почали надходити запрошення виступати на різних заходах. Ми взялися за нові твори, поступово ускладнювали репертуар. І я бачу, наскільки дівчата виросли за цей рік у професійному плані.

Ми виконуємо пісні, не граємо окремих інструментальних творів, але акомпанемент уже став значно складнішим технічно. Те, що на початку здавалося непростим, тепер дається набагато легше. Найголовніше, що за цей рік ми стали не просто групою людей, які приходять на заняття, а справжнім колективом. І саме цим я найбільше пишаюся.

— Що сьогодні у вашому репертуарі? Це переважно народна музика чи є й сучасні композиції?

— Ми співаємо і народні пісні, і добре відомі українські композиції. Наприклад, зараз у нашому репертуарі є «Червона рута», а також пісня «Їхали козаки» з репертуару гурту «Тінь Сонця». Насправді у нас дуже простий принцип вибору репертуару: пісня має подобатися всім. Ми ж створювали цей ансамбль із любові до музики, тому не хочемо перетворювати його на якусь повинність.

Я завжди кажу, що наш колектив створений із великої любові до бандури. І все, що ми робимо, теж має бути з любов’ю. Якщо якась композиція нам усім подобається — беремо її, вчимо, співаємо. А буває, що спробували пісню, але відчуваємо, що вона не наша. Тоді просто відмовляємося від неї. Нам до душі мелодійні, щирі пісні, які хочеться не лише виконувати, а й проживати.

— А які труднощі виникають у роботі ансамблю? Чи вистачає інструментів, умов для репетицій?

— Інструменти в нас є, але вони вже старенькі. Десь треба щось відремонтувати, десь замінити струни. Дуже хотілося б оновити чохли, адже ті, якими користуємося зараз, зовсім зносилися. Коли потрібно кудись їхати, перевезення бандур перетворюється на окрему проблему.

Але найбільший виклик сьогодні — це, звичайно, безпекова ситуація. Через повітряні тривоги ми часто втрачаємо можливість провести репетицію. Буває, запланували заняття, усі налаштувалися, а зібратися не виходить.

До того ж кожна учасниця має свої сімейні обставини. Наприклад, якщо тривога, комусь немає з ким залишити дитину. І це зрозуміло, бо ми всі живемо в однакових воєнних умовах. Тому саме війна та пов’язані з нею обмеження сьогодні найбільше впливають на нашу роботу.

— Ви знову запрошуєте малинців долучатися до TONIKA. Чи може прийти людина, яка давно не брала бандуру до рук?

— Звичайно! Власне, такі люди й становлять основу нашого колективу. Але є одна умова: людина повинна колись навчатися грати на бандурі, адже ми не проводимо індивідуальних уроків і не можемо навчати з нуля під час спільних репетицій.

Дуже часто жінки кажуть мені: «Боже, я ж двадцять років не грала!» А я відповідаю, що в нас усі такі. Хтось не грав десять років, хтось п’ятнадцять, а хтось і двадцять. Звичайно, спочатку складно. Потрібно пригадати ноти, техніку, знову звикнути до інструмента. Але якщо людина колись навчалася в музичній школі, вона має хорошу базу. Це як їзда на велосипеді: навіть після тривалої перерви навички поступово повертаються. Тому найважливіше — бажання. І, звісно, любов до бандури.

— Анно, чим для вас особисто стала TONIKA за цей рік? Це все ще музичний проєкт чи вже щось більше?

— Насамперед це жіноча спільнота однодумців. Так склалося, що в нас зібралися лише жінки, і тепер ми навіть жартуємо, що чоловіків до колективу вже не прийматимемо, навіть якщо вони вміють грати на бандурі.

Ми всі різного віку, належимо до різних поколінь, маємо різний життєвий досвід. Але водночас є багато того, що нас об’єднує: цінності, любов до української культури, бажання розвиватися, проводити час цікаво й змістовно. Мені здається, що саме це спілкування, відчуття спільності, можливість бути серед людей, які тебе розуміють, і є найціннішим. Думаю, не лише для мене, а й для кожної з наших учасниць.

— Про що мрієте як засновниця ансамблю? Яким хотіли б бачити його за кілька років?

— Маю одну велику мрію: хочу, щоб ми поїхали на міжнародний фестиваль народної музики за кордон. Я свого часу працювала у Тріо бандуристок Українського радіо, багато виступала на європейських фестивалях. Також ми чимало гастролювали дуетом із моїм чоловіком Русланом Солоненком. І я добре знаю, наскільки за кордоном цікавляться нашою народною музикою.

Можна багато говорити про сучасні композиції, авторські пісні, нові музичні напрями. Але коли приїжджаєш до Європи на фестиваль народної музики, люди насамперед хочуть почути український фольклор. Бо саме він є одним з облич нашої нації.

Зараз дуже популярне сучасне прочитання народної музики, цікаві обробки, поєднання традиційного звучання з новими елементами. І я хотіла б, щоб ми з TONIKA теж мали можливість представити нашу бандуру й українські пісні на такому фестивалі. Поки що це навіть не конкретний план, а мрія. Але рік тому я й не думала, що ми так швидко виростемо як колектив. Тому, можливо, за кілька років і ця мрія здійсниться.

«Діти, які навчаються в таких умовах, уже не погодяться на менше»

— У вересні в Малині відкрили відновлену після російського удару школу мистецтв. Ви очолюєте цей заклад. Що змінилося після повернення до оновленого приміщення?

— Найперше і найважливіше — ми нарешті всі разом. Поки тривало відновлення, школа мистецтв працювала в різних приміщеннях міста. Наш колектив був фактично розділений, і це створювало чимало труднощів і для викладачів, і для учнів.

Зараз ми повернулися до своєї школи. Але це вже не просто те саме приміщення, до якого звикли раніше. Воно повністю оновлене, сучасне, красиве й дуже комфортне. Люди, які до нас приходять, часто кажуть, що навчатися в такій школі — справжня мрія.

Мені дуже запам’яталася думка, яку висловила очільниця обласного управління культури. Вона сказала, що діти, які навчаються в таких умовах, уже не погодяться на менше й завжди прагнутимуть чогось більшого у своєму житті.

Мені здається, це дуже точно передає значення нашого відновлення. Адже йдеться не лише про відремонтовані стіни чи нове обладнання. Це середовище, в якому дитина зростає, розвивається, формує свої уявлення про красу, комфорт і ставлення до себе.

Навіть звичайні побутові речі мають велике значення. Ось зараз похолодало, у мене вдома вже досить холодно, а в школі мистецтв тепло й комфортно, хоча опалення ще не ввімкнули. Ми можемо спокійно працювати, діти можуть займатися в хороших умовах. Здавалося б, дрібниця. Але саме з таких речей і складається відчуття, що про тебе подбали, що твоя праця й навчання мають значення.

— Чи вдалося зберегти інтерес дітей до мистецької освіти після всіх труднощів, пов’язаних із війною та відновленням школи?

— Так, і це для нас велика радість. Наша школа має ліцензію на навчання 400 учнів, і зараз ми практично досягли цієї межі. У нас навчається понад 390 дітей, тобто вільних місць майже не залишилося.

Ми цим пишаємося, адже це означає, що дітям і батькам потрібна мистецька освіта, вони довіряють нашим викладачам і хочуть навчатися саме тут. Звичайно, є більш популярні напрями, є ті, на які попит дещо менший. Так само є викладачі, до яких особливо прагнуть потрапити учні. Але це нормальна ситуація для будь-якої школи.

Головне, що попри війну, переїзди між приміщеннями й усі труднощі інтерес до музики та мистецтва в Малині зберігся. І тепер ми маємо значно кращі умови, щоб цей інтерес підтримувати й розвивати.

«Після Києва було складно звикнути. А тепер розумію, наскільки тут комфортніше жити»

— Ви не родом із Малина, проте нині очолюєте місцеву школу мистецтв і активно долучаєтеся до культурного життя громади. Як Малин узагалі з’явився у вашому житті?

— Мій чоловік, Руслан Солоненко, родом із Малина. Він навчався тут, у місцевій школі мистецтв. А познайомилися ми вже в Києві, коли обоє були студентами Національної музичної академії України. Разом навчалися грати на бандурі. Згодом кожен із нас здобув ще одну музичну освіту: Руслан навчався оперного співу, а я — академічного вокалу. Тобто в кожного з нас по дві освіти, здобуті в музичній академії. Ми завжди йшли спільним творчим шляхом, разом виступали, працювали, багато часу присвячували музиці.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, залишатися в Києві для нас стало неможливо. І ми вирішили повернутися до рідного міста Руслана. Тим паче, що Малин уже був нам знайомий: ще під час пандемії ми певний час тут жили, приїжджали, виступали. А сама я родом із Полтавщини. Мої батьки живуть у Лубнах.

— Як минула ваша адаптація після столиці? Чи легко було звикнути до життя в невеликому місті?

— Спочатку було дуже складно. Після Києва здається, що життя в невеликому місті влаштоване зовсім інакше. Київ має свій особливий ритм. Наприклад, ти можеш витрачати на дорогу до роботи півтори, дві, а іноді й три години. І сприймаєш це як частину повсякденного життя.

Натомість у Малині все зовсім інакше. Ти можеш бути вдома, а вже за десять хвилин опинитися в іншому кінці міста й вирішувати якісь справи. Спочатку до цього навіть незвично було пристосовуватися.

Але ми з Русланом не були тут зовсім чужими. Нас і раніше знали як музикантів, запрошували виступати на різних заходах. Зокрема, ми давно знайомі з Валентиною Ровнер, яка неодноразово запрошувала нас до участі в культурних подіях.

Згодом мене запросили викладати до Малинської школи мистецтв. Першого року я набрала шістьох учнів і досі вважаю це своїм маленьким досягненням. Я дуже вдячна батькам своїх вихованців, які мені довірилися. Адже я приїхала з іншого міста, тут мене не знали як викладачку. Можливо, певну роль відіграла моя освіта, досвід роботи в Києві. Завдяки цьому мені довірились.

Ще з 2015 року я викладала в столиці й пропрацювала там сім років. Причому спочатку навіть сама не очікувала, наскільки мені сподобається працювати з дітьми. Адже коли навчаєшся в музичній академії, зазвичай мрієш передусім про сцену, виступи, професійну артистичну кар’єру. Я теж працювала артисткою, зокрема на Українському радіо, нині це Суспільне.

Але викладання відкрило для мене інший бік музики. Мені дуже сподобалося бачити, як діти навчаються, розвиваються, роблять перші успіхи. Навіть коли у 2022 році ми вже виїхали з Києва, я ще завершувала навчальний рік зі своїми учнями онлайн. Мені було дуже шкода з ними розлучатися. Тому коли почала працювати в Малинській школі мистецтв, професійно мені було досить легко адаптуватися. Це була добре знайома робота, яку я любила й розуміла. А з часом звикла й до самого міста.

— Ви можете оцінити культурне життя Малина поглядом людини, яка приїхала ззовні. Що вас тут приємно здивувало?

— Насамперед кількість творчих колективів. Насправді для такого міста, як Малин, їх дуже багато. У нас є хор, оркестр народних інструментів, духовий оркестр, капела бандуристів «Веснянка», ансамбль бандуристів «Любава», колективи викладачів та інші творчі об’єднання.

Я бувала в різних громадах і можу порівнювати. Є міста, де взагалі немає таких колективів або працює лише один, який об’єднує всіх працівників культури. У Малині справді активне культурне життя. І що особливо цінно — воно не зупиняється навіть під час війни.

Люди продовжують працювати, репетирувати, виступати, їздити на конкурси, здобувати нагороди. Попри всі труднощі вони не відмовляються від творчості. І це багато говорить про громаду.

— А чого, на вашу думку, Малину ще бракує для розвитку мистецтва?

— Мені дуже хотілося б, щоб у нас було більше молодих музикантів і викладачів. Зараз значну частину культурного середовища становлять люди середнього та старшого віку. Але я розумію, що це проблема не лише Малина й навіть не лише мистецької сфери. Молодь традиційно прагне переїхати до великих міст, де бачить більше можливостей для навчання, роботи, розвитку. Водночас за роки життя тут я сама змінила своє ставлення до невеликих міст.

Тепер розумію, що в багатьох аспектах життя в Малині значно комфортніше, ніж у мегаполісі. Той постійний стрес, поспіх і напруження, які супроводжують життя у великому місті, нікуди не зникають. А під час війни це відчувається ще гостріше.

Малин — прекрасне місто для життя. Тут є своя культурна історія, традиції, талановиті люди, можливості для творчості. І мені дуже хотілося б, щоб це бачило більше молодих людей. Щоб вони розуміли: для того, аби займатися улюбленою справою, розвиватися й бути потрібними, не завжди обов’язково їхати до великого міста.

Розмовляла Олена ПЕТРЕНКО

Житомирські