Чотири роки полону та дев’ять листів від мами: історія морпіха, який вижив у в’язницях Оленівки та Мордовії

04 жовтня 2026 р. 20:41

04 жовтня 2026 р. 20:41

Коли Тарас Ліщенко вийшов з автобуса, яким привезли звільнених з російського полону військових, першою до нього кинулась мати. Чотири роки жінка їздила на кожен обмін, сподіваючись отримати хоч якусь звістку про сина. Цього разу чекання завершилося — захисник Маріуполя нарешті повернувся додому.

Про пережите за роки в полоні військовослужбовець 36-ї окремої бригади морської піхоти розповів Суспільному, пише Суспільне .

## Початок війни та оборона Маріуполя

Тарас зізнається, що до останнього не вірив у можливість повномасштабного вторгнення — вважав, що на таке здатний хіба що божевільний. У ніч на 22 лютого 2022 року, після заяви Путіна про визнання так званих Л/ДНР, його підрозділ підняли по тривозі й перекинули на лінію оборони.

Коли в полоні росіяни звинувачували його в підготовці нападу на Росію, Тарас пояснював, що служив у протитанковому дивізіоні, призначеному виключно для оборони — але йому не вірили.

24 лютого бійця розбудили вибухи “Градів”. Чотири доби підрозділ тримав позиції за Широкіним, прикриваючи піхоту під шквальним артилерійським вогнем і авіаударами. Після цього надійшов наказ відступати до Маріуполя.

## Життя під обстрілами на Азовмаші

У Маріуполі підрозділ базувався на території заводу “Азовмаш”. Спершу бійці жили у наземних приміщеннях, та після прямого влучання бомби в середині березня 2022 року перебралися в бункер.

Саме тоді Тарас врятував двох поранених побратимів — витягнув їх з-під обстрілу, надав першу допомогу та допоміг евакуюватися до найближчого укриття. Один із поранених попросив повернутися за телефоном, бо боявся забути номер матері — і Тарас під обстрілом приніс апарат. Згодом врятовані бійці самі розшукали свого рятівника, щоб подякувати.

За словами морпіха, попри постійні обстріли, взвод забезпечення регулярно діставав для бійців воду та їжу — хай і невеликими порціями, але голодувати не доводилося. Він наголошує, що справжніми героями вважає не лише снайперів і розвідників, а й тих, хто, ризикуючи життям, готував їжу чи носив воду.

У бункері вдавалося зрідка зв’язуватися з рідними через Старлінк. Під час одного дзвінка батькові поруч із Тарасом розірвалася авіабомба — та він заспокоїв батька, що небезпека вже минула.

## Полон

12 квітня 2022 року, після двох невдалих спроб прориву, командування оголосило наказ про капітуляцію. Того ж дня Тарас востаннє зателефонував батькові, не знаючи, чи побачить родину знову.

Першим етапом стала Оленівка, де в одному ангарі утримували понад 800 людей. Через тиждень Тараса перевезли на допит до Донецька, а звідти — до Росії, у в’язницю міста Кашин Тверської області, де він провів дев’ять місяців.

14 жовтня 2022 року він остаточно усвідомив, що звільнення найближчим часом не буде — і перестав щодня чекати на обмін.

## Пекло Мордовії

У лютому 2023 року Тараса перевели до колонії в селищі Ударне Зубово-Полянського району Мордовії. Саме там, за його словами, почалися справжні тортури — побиття електрошокерами, палицями й трубами під час так званої “прийомки”.

Під час першого допиту його били до втрати свідомості кілька разів поспіль. Побої були настільки сильними, що рани на тілі почали гноїтися — його перевели до лікарні в сусньому селі Барашево, де натомість замість лікування знову жорстоко били навіть під час “перев’язок”.

Через сморід від ран охорона рідше заходила до камери — що Тарас сприймав як своєрідний порятунок від додаткових побоїв. Лише через півтора роки йому почали надавати хоч якісь медикаменти.

За чотири роки полону йому вдалося прийняти гарячий душ лише кілька разів по хвилині.

## Що допомагало вижити

Психологічно триматися допомагали спогади про навчання в Сумському державному університеті, родину та приємні моменти минулого життя. Велику підтримку давало й спілкування з побратимами по камері — хоч і доводилося розмовляти пошепки, щоб не наразитися на нове покарання.

З особливою теплотою Тарас згадує Богдана Усенка з Черкас — наймужнішу й найчеснішу людину, яку він знав. На жаль, Богдан загинув у полоні, його тіло вдалося ідентифікувати лише за ДНК.

За весь час ув’язнення Тарас отримав дев’ять листів від матері — хоча вона надсилала їх у десятки разів більше. Листи видавали лише на кілька хвилин, перед перевіркою, і хлопці намагалися завчити текст напам’ять, перш ніж його забирали назад.

## Повернення додому

26 червня 2026 року Тарас разом із 160 іншими українськими військовополоненими повернувся на Батьківщину в межах обміну. Процедура звільнення тривала весь день — фотографування, перевірка на наявність слідів побоїв, переліт до Гомеля і, нарешті, довгоочікуваний кордон.

На прикордонному пункті він побачив російських полонених, яких забирала їхня сторона, — і був вражений, наскільки добре вони виглядали порівняно з виснаженими українськими захисниками.

Родину Тарас побачив, щойно вийшовши з автобуса на Чернігівщині — мати й сестра кинулися обіймати його, попри те що він дуже схуд за роки полону.

Нині морський піхотинець проходить реабілітацію — хоча в полон він потрапив без поранень, лікарі виявили у 28-річного чоловіка численні проблеми зі здоров’ям, спричинені роками катувань. Водночас Тарас активно спілкується з волонтерами та відвідує спортивні заходи — нещодавно разом із побратимом він зробив символічний перший удар по м’ячу перед футбольним матчем за участю улюбленої команди “Фенікс” Маріуполь.

Львівські