Втратив ногу на війні, але не втратив себе: історія ветерана з Миколаєва, який тепер допомагає побратимам повернутися до мирного життя

25 жовтня 2026 р. 17:54

25 жовтня 2026 р. 17:54

**Тайтл:** Був радий, що вижив: історія ветерана Олексія Гущина про поранення, протезування та допомогу побратимам

Напередодні повномасштабного вторгнення Олексій Гущин повернувся додому з круїзного лайнера, де працював за кордоном. За кілька тижнів у нього народився син, а невдовзі чоловік пішов добровольцем до Національної гвардії. Після важкого поранення та ампутації ноги йому довелося заново вчитися ходити — падати й підійматися знову. Сьогодні Олексій ділиться власним досвідом подолання труднощів і допомагає іншим ветеранам адаптуватися до цивільного життя, пише Суспільне .

**Повернення напередодні війни**

До 2022 року Олексій Гущин працював на круїзних суднах і проводив за кордоном майже пів року. Останнє відрядження він скоротив на місяць, щоб встигнути до пологів дружини, і прилетів в Одесу 23 лютого 2022-го. Увечері того ж дня він вже був удома в Миколаєві.

Міжнародні колеги попереджали про загрозу вторгнення та пропонували евакуюватися до Європи чи навіть США або Канади. Проте чоловік відмовився — не міг повірити, що повномасштабна війна справді розпочнеться. Саме тому пізніше серед побратимів з’явився жарт: якби Олексій виїхав, то обрав би для життя американський штат Монтана. Звідси й народився його військовий позивний.

О четвертій ранку 24 лютого його розбудила дружина з новиною про початок війни. Чоловікові наснилося, що він усе ще на судні — тому звуки вибухів він спочатку сприйняв як шум корабельних двигунів. Вийшовши на вулицю, побачив людей, які поспіхом залишали будинки з валізами.

**Пологи під обстрілами**

Родина вирішила не евакуюватися, щоб пологи не застали їх у дорозі. Разом з матір’ю ховалися в коридорі квартири під час ворожих ударів. Син народився 30 березня 2022 року — пологи виявилися важкими, а невдовзі після них довелося спускатися в укриття через новий обстріл.

Миколаїв у ті дні залишався без води через зруйновану окупантами очисну станцію на Херсонщині. Місто регулярно накривали ракетні удари, причому сирени повітряної тривоги часто лунали вже після вибухів. Коли малюку виповнилося три тижні, сім’я виїхала до Тернополя.

**Шлях до фронту**

Після звільнення Херсона у листопаді 2022 року родина повернулася до рідного Миколаєва. Відчувши, що найважчий період позаду, Олексій вирішив доєднатися до Сил оборони — наступного ж дня після звернення до знайомих із Нацгвардії він склав присягу.

Синові на той момент було вісім місяців. Перші кроки хлопчика батько побачив лише на відео, яке надіслала дружина з позиції на лінії фронту.

Пройшовши прискорену базову підготовку, чоловік отримав спеціальність гранатометника і взимку вирушив у зону бойових дій. Служба в піхоті виявилася фізично виснажливою — доводилося копати окопи у промерзлій глині.

**Поранення**

16 березня 2024 року позиції, де перебував Олексій, зазнали атаки дронів. Влучання FPV-дрона пробило йому ногу та грудну клітину, осколками посікло обличчя, іншу ногу та руки. Чоловік самостійно надав собі першу допомогу, проте довго не знав, чи знайдуть його побратими.

Евакуаційна група затрималася через активні обстріли, і в якийсь момент Олексій почав внутрішньо готуватися до найгіршого. Коли його зрештою витягли з позиції та згодом ампутували ногу, відчаю через втрату кінцівки не було — натомість з’явилася радість від того, що вдалося вижити і знову побачити рідних.

Про важке поранення дружині він повідомив уже з лікарні в Запоріжжі, де йому ампутували ногу. Згодом його перевезли до Дніпра, куди відразу приїхала дружина й залишалася поруч стільки, скільки було потрібно — підтримуючи, але не жаліючи.

**Реабілітація та нове життя**

Подальше відновлення проходило у львівському центрі Unbroken, а згодом — в абілітаційному центрі, де чоловік жив разом із дружиною та сином. Там він вчився по-новому виконувати прості побутові дії: їздити громадським транспортом на милицях, ходити за покупками, планувати кожен рух наперед.

Олексій наголошує: людям з ампутацією не варто нав’язувати допомогу без попередження — несподіваний дотик чи спроба підхопити річ із рук можуть призвести до падіння. Водночас важливо делікатно запитувати, чи потрібна підтримка, адже дехто соромиться просити про неї.

Перше протезування далося нелегко — було боляче й незвично. Але завдяки щоденній роботі з фізичним терапевтом вже за місяць чоловік пересувався без милиць, а ще за півтора місяця почав бігати. Для участі у Вільнюському марафоні йому виготовили спеціальний біговий протез.

**Життя у Львові та робота з ветеранами**

Нині родина Гущиних мешкає у Львові. Син сприймає протез тата як звичну річ і сам підносить його, коли хоче погратися. Ще до народження хлопчика подружжя вирішило спілкуватися з ним виключно українською — попри російськомовне середовище, в якому виросли самі батьки.

Через п’ять місяців після повернення до служби Олексія визнали непридатним за рішенням ВЛК. Невдовзі він отримав запрошення виступити на саміті Україна–Британія, де розповів про власний досвід поранення й реабілітації. Під час поїздки до Естонії познайомився з Андрієм Жолобом, який і запропонував йому посаду у щойно створеному управлінні з питань ветеранів Львівської міської ради.

Відтоді, з 1 жовтня, Олексій Гущин працює головним спеціалістом відділу ветеранського партнерства та взаємодії з громадою, займаючись співпрацею з міжнародними партнерами. Головна ідея його роботи — щоб ветерани й ветеранки не поверталися до цивільного життя наодинці із труднощами, а отримували супровід і підтримку: у працевлаштуванні, зміні професії, заняттях спортом. Серед нових напрямів, які він хоче розвивати, — гольф, доступний для людей з різними фізичними можливостями.

Наостанок чоловік ділиться практичною порадою: людям з протезами варто носити підкочені штани, щоб оточуючі бачили особливості їхньої ходи — це може вберегти від випадкового поштовху та небезпечного падіння.

Львівські