«Хотіла виростити мільйон тюльпанів»: історія про Схід і Південь, квіти, війну і надію

24 квітня 2026 р. 03:49

24 квітня 2026 р. 03:49

Ця історія — з серії «невипадкових випадковостей». Читайте, як червонокнижні тюльпани проклали невеликий місток між людьми та місцями, Півднем та Сходом. Вікторія Воробйова з Удачного на Донеччині побачила на Гард.City публікацію про бузькі тюльпани та поділася своєю історією про квіти, війну та надію.

Мріяла виростити мільйон нарцисів і тюльпанів

« Перший тюльпан дідусь приніс, як мені було сім років », — згадує Вікторія. Це були великі червоні голландські тюльпани. З того часу полюбила квіти, дерева — усе, що росте. Тож і навчалася у Великоанадольському лісотехнічному фаховому коледжі, а згодом з’явилася мрія облаштувати парк на території родинної садиби.

Вікторія родом із селища Удачне Покровського району, нині з родиною живе в Одесі та з великою любов’ю розповідає про свій дім і сад, а також про величезний ліс, що був насадив у степах Південного Сходу України Віктор Графф майже два століття тому. Ця історія нагадує, як на Півдні Віктор Скаржинський висадив Трикратський ліс , або ж про створення Катеринківського лісу на Первомайщині, коли серед спекотних степів з’явилися зелені оази. Історію Великоанадольського лісу, який є найбільшим з рукотворних в Європі, розповідали наші колеги з Волновахи .

А історію своєї садиби розповідає Вікторія.

У родині садівництвом захоплювалися всі: і дідусь, і мама, яка вирощувала півонії, і брат Вікторії Олег, котрий, працюючи в школі, започаткував традицію: випускний клас висаджував дерева — берези, липи.

Після того, як дідусь привіз з Черкащини гарні червоні тюльпани, Вікторія зацікавилася цими квітами, стали вивчати літературу і у 2006-му здійснила подорож до омріяної «країни тюльпанів» — Нідерландів. Повернувшись звідти, вирішила розводити тюльпани дома, щоб створити таку ж красу. Крім червоних тюльпанів, були й жовті: колись тьотя принесла з лісу дикий тюльпан. З цієї одної квітки з часом виросла справжня галявина.

Ця галявина виросла з однієї квітки Автор: Вікторія Воробйова

А з іншого боку Вікторія висадила галявину нарцисів: « Була біла поляна. І аромат стояв неймовірний ».

Мріяли створити парк: брат виготовляв різні вироби з дерев, створював декоративні скульптури. « У нас, як в казці було. Ми зробили паркан невеличкий. І знаєте, ніхто нічого не рвав. Люди милувалися, приходили фотографуватися. Хтось і собі почав удома садочок робити ». У 2008 році до селища приїздила телекомпанія «Орбіта», знімали сюжет про садибу.

« Я хотіла мільйон нарцисів і тюльпанів виростити », — каже Вікторія та нагадує, як у 1970-х Донецьк був «містом мільйона троянд». А після 2014-го «містом троянд» став Покровськ. У ці квітучі українські міста прийшла війна, росіяни окупували і занехаяли Донецьк, а Покровськ перетворили на руїни. Добралася війна і до Удачного.

Хотіли зберегти пам’ять про своїх предків

Частину квітів вдалося продати, а решта залишилася, коли родина змушена була покинути дім, рятуючись від війни. « Ми не вірили, що так буде. У 2024 році довелося виїхати, у серпні почалися дуже сильні обстріли. Якби знала, що так буде, хоч трохи б квітів викопала ». У дворі залишився величезний горіх, який садили ще прадідусь із прабабусею. А ще — мурований старовинний підвал, 100-річний колодязь, висаджені родиною берізки, горіхи, дуби. « Хотіли зберегти пам’ять про своїх предків... Вся вулиця розбита, там нічого немає », — розповідає Вікторія.

На початку повномасштабного вторгнення, навесні 2022-го, з донькою виїхали в Польщу, але вже наступного року повернулися, бо весь час тягнуло додому. Тепер Вікторія каже: « Якби я знала, взагалі не їхала б ні в яку Польщу, а краще б в своїй хаті ще побула. Вона така рідна ».

У дворі в Удачному Автор: Вікторія Воробйова

Обстріли, остання електричка і знову обстріли

Та вже у серпні 2024-го довелося знову покинути дім, тому що бойові дії наближалися до селища. « Боялися літаків. Одного разу п’ять розвідувальників російських низько літали. Наші їх збили. Гелікоптерів не боялися, знали, що це наші ». Не знади, куди їхати, бо родичів в інших областях немає, але залишатися було вкрай небезпечно. А ще в селищі не стало роботи: шахту, де працювало більшість жителів, також і Вікторія з чоловіком, зупинили наприкінці 2025-го, після того, як росіяни стали обстрілювати автобуси, що везли людей на роботу. Під час одного з обстрілів росіяни вбили знайому. Вирішили, що залишатися вже не можна.

Встигли виїхати дніпровською електричкою: гадали, що через деякий час повернуться. Та почалися сильні обстріли, до селища припинив ходити транспорт. « Ні, ми, мабуть, не вернемось вже », — із сумом каже Вікторія.

Виїхали в Одесу, тому що раніше бували у цьому місті і полюбили його. Та відлуння війни наздогнало й тут: « Сюди приїхали 12 серпня (2024), а 14-го вже в порт прилетіло. Кажу, оце приїхали, як гепнуло над головою ...» — згадує Вікторія. Потім ледь не потрапила під обстріл, коли йшла на роботу: « 31 січня якраз на зміну йшла, і приліт був. Гепнуло просто під носом. Це я ніколи не забуду ».

«Життя продовжується. Хай будуть квіти, хай будуть дерева»

Наразі немає можливості займатися улюбленою справою: облаштування побуту на новому місці, робота займають весь час. Але любов до квітів надихає й далі: « Треба в Одесі насадити більше тюльпанів! Вони трошки висадили, а треба, щоб кругом було квітів багато », — усміхається Вікторія та розповідає, що збирається у вихідний піти в Ботсад, помилуватися одеськими магноліями.

« Як виїхали, довго плакала, але не за квітами. Квіти там залишилися, вони проб’ються — і ми проб’ємося! — впевнена Вікторія. — Ми задоволені, що живі ще. Дасть Бог виживемо, і все буде добре. Будемо далі жити, будемо садити. Що можете — квітку, дерево — садіть! »

Жовті тюльпани Одеси Автор: Вікторія Воробйова

В Одесі теж є жовті тюльпани: вони є продовженням того містка між містами, людьми, місцинами нашої України, про який йшлося на початку. Тож завершуємо цю розповідь світлиною одеських тюльпанів — як символом того, що життя триває, доки квітнуть квіти.

Миколаївські