«Не думали про радіацію»: спогади ліквідатора Вадима Юригіна про Чорнобильську катастрофу

26 квітня 2026 р. 09:29

26 квітня 2026 р. 09:29

До 26 квітня 1986 року Чорнобильська АЕС для більшості людей була звичайним об’єктом енергетики. Після аварії вона перетворилася на місце, де зупинився звичний світ і почалася історія людського подвигу, страху та щоденної роботи на межі можливого. Серед тих, хто опинився там у перші місяці ліквідації наслідків, був водій з Південноукраїнська – Вадим Юригін. Його спогади – про бетон, порожні міста, радіацію, яку не видно.

– До того, як поїхати в зону аварії на Чорнобильській АЕС, я працював водієм у автотранспортному підприємстві (АПО). Водив бетонозмішувач, у народі казали «вертушка» або «міксер».

Сталася аварія, але ніхто ж, як завжди, нічого не знав. Потім прийшов наказ: « Їде десять машин ». Це був травень. Поїхала перша вахта, десять людей, десять бетонозмішувачів і ще один бортовий ГАЗ-52, допоміжний. Відпрацьовували 15 днів, потім приїжджала зміна, а ми поверталися додому. Я з поміж них наймолодший був – лише 20 років.

Я їздив двічі. Першу вахту жили у Вишгороді, там було щось по типу санаторію. Щодня нас возили ГАЗоном, хтось сідав за кермо, решта – в кузові. Машина для цього не була обладнана, але тоді на таке ніхто не зважав. А ще, коли приїхали перший раз, тягнули жереб, кому яка машина дістанеться, як зараз пам’ятаю витягнув номер 7163.

Наші машини стояли в гаражі на березі Дніпра. Там ми завантажували бетон і отримували рознарядку, куди їхати. Найчастіше маршрут тримали на Копачі ( ред. село за 4 км від ЧАЕС ). Там чекали освинцьовані машини, заїжджали на естакаду і перевантажували бетон. Це в кращому разі, бо часто працювали просто біля станції. Стояв бетонний насос, від нього йшов бетоновід метрів на 150, а далі вони вже качали куди треба.

Бетонозмішувач біля Чорнобильської АЕС Автор: ukrainetrek.com

У Прип’яті я був один раз, поїхав заливати якусь яму. На в’їзді мене зустріла поліція, один сів до мене в кабіну, інші попереду показували дорогу. Пам’ятаю дивне відчуття: красиве місто і нікого немає, порожньо, моторошно. Привезли мене до якогось каналізаційного вузла, я вилив туди всі чотири з половиною куби бетону. Наче запечатав навічно. Потім дуже довго мив машину, ніяк не могли випустити, датчики радіації постійно спрацьовували.

Прип'ять 2026рік Автор: скриншот із сайту Nfront

Пам’ятаю, що там було дуже багато білих грибів. Ліси ж кругом. Їдеш, а на узбіччі стоїть підвода, повна боровиків.

Був ще такий випадок, в Черевачі ( ред. село за 26 км від ЧАЕС ) відливали новий пункт спеціальної обробки, де обмивали машини після виїзду із зони. Поряд ліс, і з того лісу стирчить кабіна вантажівки Tatra. День стоїть, другий. Підійшли з хлопцями подивитися. На вигляд – майже нова. А в Tatra найцінніше було – пічка, перемикачі, спідометр із годинником. Дивимося, годинник на місці. Зняли його і перемикач. Відкрили капот, думали ще й пічка залишилась, але пічку вже хтось забрав до нас. Те добро склали в торбу і заховали в кімнаті під ліжко.

Увечері лежимо, стукіт у двері. Заходить чоловік із дозиметром, прилад висить на плечі, в руках датчик. Каже: « Привіт, мужики. Зараз поміряємо у вас» . Почав водити приладом, а він зашкалює. Тоді й каже: « Придурки, що у вас у кімнаті? » Виявилося, ту машину, покинули через зараження.

На мою думку, справжні герої – це пожежники, які першими гасили реактор. Їх давно вже немає. А ті троє чоловіків, що пірнули і відкрили шлюзи, взагалі супергерої ( ред. це троє співробітників ЧАЕС Олексій Ананенко, Валерій Беспалов та Борис Баранов, які на початку травня 1986 року добровільно спустилися в затоплений барботерний басейн під зруйнованим реактором, щоб відкрити засувки та злити радіоактивну воду, запобігаючи потужному паровому вибуху).

Миколаївські