Від Первомайська до Кракова: як Оксана Шугай допомагає українцям у Польщі

21 липня 2026 р. 13:01

21 липня 2026 р. 13:01

Під час підготовки матеріалу про міжнародну допомогу Первомайську редакція Гард.City познайомилася з Оксаною Шугай — уродженкою міста, яка після початку повномасштабного вторгнення переїхала до Польщі. Нині вона допомагає українцям за кордоном і долучається до гуманітарних проєктів для України. Про вимушений переїзд, волонтерство та зв’язок із Первомайськом — у нашому інтерв’ю.

Хто така Оксана Шугай

Оксана Шугай Фото: з особистого архіву

Оксана Шугай народилася і виросла в Первомайську. За освітою — юристка. До початку повномасштабної війни працювала в ДП «Український науково-дослідний інститут медицини транспорту МОЗ України». Після переїзду до Польщі у 2022-2023 роках волонтерила у Fundacja Internationaler Bund Polska в Кракові — одному з найбільших центрів допомоги українським біженцям. Сьогодні Оксана є амбасадоркою програми UA NEXT при Посольстві України в Республіці Польща, учасницею Krakowskiej Akademii Liderów Dyplomacji та членкинею Експертної групи з питань прав громадян України за кордоном при Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини. Разом із польськими та американськими благодійниками вона допомагає реалізовувати гуманітарні проєкти для України.

До речі, ще у 2008 році Оксана здобула титул «Віце-Міс Первомайськ».

Виїзд із України та перші місяці у Кракові

— Оксано, після вимушеного переїзду до Польщі ви майже відразу стали волонтеркою. Що спонукало вас допомагати іншим українцям?

— Коли почалася війна, найперше потрібно було подбати про безпеку родини. Ми виїхали з Києва до Львова, а згодом — до Кракова. Я знала польську мову, адже свого часу її вивчала, тому розуміла: саме в Польщі зможу бути найбільш корисною для українців, які масово виїжджатимуть за кордон. Разом із волонтерами з Києва я одразу звернулася до благодійної фундації, яка допомагала українським біженцям. Запитала лише одне: чим можу бути корисною?

— З чого починалася ця робота?

— Насамперед, із перекладу. Багато українців не знали польської мови, тому я допомагала спілкуватися з місцевими службами, лікарями, волонтерами. Щодня ми видавали гуманітарну допомогу — продукти харчування, одяг , засоби першої необхідності, ліки. Медикаменти були польською мовою, тому людям потрібно було пояснювати, для чого вони призначені і як їх правильно використовувати. Це була надзвичайно напружена робота. Щодня через нашу фундацію проходило близько 500 людей. Практично весь день ми працювали без перепочинку.

Від волонтерства до правової допомоги

— Згодом ваша діяльність стала ширшою, ніж просто волонтерство.

— Так, я зрозуміла, що людям потрібні не лише продукти чи речі першої необхідності. Багато хто приїжджав практично без документів, без житла, без розуміння, що робити далі. Моя юридична освіта та досвід роботи в медичній сфері стали дуже корисними. Доводилося допомагати з оформленням документів, консультувати людей, спілкуватися з польськими юристами, шукати рішення у складних життєвих ситуаціях. Паралельно я продовжила навчання, вступивши до магістерської програми в Польщі. Хотілося не лише допомагати, а й професійно розвиватися, щоб бути ще ефективнішою.

— Зараз ви є амбасадоркою проєкту UA NEXT. Чим займається ця ініціатива?

— Проєкт об'єднує українські та польські громадські організації й працює при Генеральному консульстві України. Це дозволяє швидко реагувати на проблеми наших громадян. Сьогодні особливої уваги потребують люди похилого віку. Багато хто залишився в Польщі без родичів, не може працювати через вік або стан здоров'я. Водночас поступово змінюється законодавство: завершують роботу окремі програми підтримки, закриваються місця тимчасового проживання, змінюються правила перебування. Наше завдання: допомогти таким людям легалізувати своє перебування, оформити необхідні документи й знайти рішення, щоб вони не залишилися сам на сам зі своїми проблемами.

Фото: з особистого архіву

З якими проблемами стикаються українці у Польщі

— З якими питаннями українці найчастіше звертаються до вас сьогодні?

— Найбільше звернень стосується легалізації перебування в Польщі. Багато людей оформлюють нові документи, зокрема, спеціальні карти перебування. Але законодавство передбачає низку вимог і обмежень. Наприклад, для отримання окремих документів людина має певний час безперервно перебувати в Польщі. Якщо ж виникає потреба поїхати до України чи з інших причин виїхати за межі країни, іноді через технічні чи бюрократичні нюанси люди можуть втратити свій статус. Тоді його доводиться поновлювати практично з нуля. Саме тому сьогодні ми багато працюємо із супроводом документів, консультуванням і допомагаємо українцям розібратися з усіма юридичними процедурами, щоб вони могли спокійно жити й працювати в Польщі.

— Ви також входите до складу Експертної групи з питань прав громадян України за кордоном при Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини. З якими питаннями доводиться працювати?

— Насамперед, це захист прав українців, які опинилися за кордоном у складних життєвих обставинах. Зараз, наприклад, ми супроводжуємо справу батька, який сам виховує п'ятьох дітей. Через особливості законодавства країни, де він перебував раніше, дітей тимчасово вилучили із сім'ї, адже чоловік був змушений працювати й не мав можливості постійно перебувати поруч із ними. Це дуже непроста історія. Ми допомогли вирішити юридичні питання, і зараз працюємо над тим, щоб сім'я могла жити разом. Допомагаємо оформити дітей до школи, знайти батькові роботу, зробити все необхідне, аби родина могла нормально адаптуватися й жити повноцінним життям.

— Чи доводиться захищати українців від проявів дискримінації або несправедливого ставлення в Польщі?

— Такі випадки, на жаль, трапляються. І якщо ще два роки тому їх було небагато, то зараз ми спостерігаємо певне зростання. Найчастіше людям потрібна не лише юридична допомога, а й елементарна комунікація. Багато хто не володіє польською мовою, тому ми допомагаємо звернутися до поліції, скласти заяву, підготувати необхідні документи, пояснити ситуацію правоохоронцям. Якщо є докази, відеозаписи чи свідчення, також допомагаємо правильно їх оформити. Водночас для нас дуже важливо зберігати добрі українсько-польські відносини. Польща однією з перших відкрила свої двері для українців після початку повномасштабної війни, надала прихисток мільйонам наших громадян. Тому наше завдання — допомагати людям вирішувати конфліктні ситуації цивілізовано, будувати взаємну повагу та довіру.

Як польські партнери допомагають Первомайську

— Як виникла ідея організовувати допомогу не лише українцям у Польщі, а й безпосередньо Україні?

— Я постійно допомагаю українцям, які перебувають у Польщі. Але водночас щодня читаю новини з України, бачу потреби людей і розумію, що допомога потрібна й удома. Саме тоді виникла ідея звернутися до пана Лукаша Вантуха. Я побачила його дописи про гуманітарну допомогу для України й запропонувала співпрацю. Для мене було дуже важливо, щоб ця допомога потрапила саме до мого рідного Первомайська, адже знаю, скільки тут сьогодні переселенців і скільки закладів потребують підтримки. Так і народилася наша спільна ініціатива.

— Чи готові ваші польські партнери продовжувати співпрацю з Первомайськом і надалі?

— Так, ми саме над цим працюємо. Хочемо вибудувати зрозумілий алгоритм співпраці: отримувати інформацію про реальні потреби, обговорювати її з партнерами та шукати можливість допомогти. Йдеться не лише про комп'ютерну техніку чи проєктори. Ми хочемо підтримувати школи, соціальні заклади, центри допомоги дітям, а також громадські організації, якщо така можливість буде. Зараз я ще обговорюватиму з паном Лукашем, чи зможемо ми працювати не лише з державними установами, а й із благодійними фондами та громадськими організаціями, які допомагають людям. Для нас головне, щоб допомога потрапляла саме туди, де вона найбільш потрібна.

Фото: з особистого архіву

«Допомагати людям мене навчили ще в дитинстві»

— Оксано, давайте трохи відійдемо від сьогодення і повернемося у ваше дитинство. Ви розповідали, що походите з учительської родини. Розкажіть про це.

— Так, я народилася в Первомайську. Мій дідусь, Степан Остапович Шугай, був відомим педагогом і директором 17-ї школи. Бабуся, Олена Олексіївна Шугай, усе життя працювала вчителькою початкових класів у цій же школі. Учителями були також мої прабабуся Марфа Козловська та прадідусь Олексій Козловський. Тож любов до людей, відповідальність і бажання допомагати іншим у нашій родині передаються з покоління в покоління. Я добре пам'ятаю розповіді дідуся про повоєнні роки. Він згадував дітей, які приходили до школи без теплого одягу чи взуття. Якщо мав можливість, допомагав їм власним коштом, купував найнеобхідніше. Саме тоді я зрозуміла: допомагати людям — це не обов'язок, а внутрішня потреба. Найбільша винагорода — бачити вдячність і радість в очах тих, кому вдалося допомогти.

— Тож ви також навчалися у 17-й школі?

— Ні. Згодом наша родина переїхала до Львова, і саме там минули мої шкільні та студентські роки. Уже понад двадцять років моє життя пов'язане зі Львовом. Там я закінчила юридичний факультет Львівського національного аграрного університету.

— Пам'ятаєте 24 лютого 2022 року? Якими були ваші перші емоції після початку повномасштабного вторгнення?

— Звичайно, пам'ятаю. На той час я вже працювала в Києві. Після роботи у Львові мене перевели до столиці. Я працювала в науково-дослідному інституті медицини транспорту МОЗ України, будувала кар'єру, мала багато професійних планів. Але в один момент усе це втратило будь-яке значення. Найголовнішим стало врятувати рідних. Моя родина залишалася у Первомайську, і я вирушила, щоб забрати її. Це були дуже страшні дні. Дорогою доводилося бачити військову техніку, танки, чути вибухи. Коли поруч проходила важка техніка , земля буквально здригалася. Цей страх неможливо забути.

— Після цього ви одразу виїхали за кордон?

— Спочатку ми дісталися Львова. А вже звідти вирушили до Польщі. На кордоні довелося провести багато годин. Людей було надзвичайно багато, усі намагалися врятувати свої родини. Це був дуже виснажливий і емоційно важкий шлях.

— Що, окрім страху, найбільше запам'яталося з тих днів?

— Напевно, відчуття повної невизначеності. Ти не знаєш, що буде завтра, чи вдасться доїхати, чи всі рідні будуть у безпеці. Усі плани, які будувалися роками, в одну мить перестали існувати. Довелося починати зовсім інше життя. Коли я приїхала до Кракова, потрібно було практично з нуля інтегруватися в нове суспільство: вивчати мову, здобувати нові знання, шукати роботу, будувати нові професійні контакти. Це був непростий шлях. Але я розуміла, що так само починали життя заново тисячі українців. Люди втрачали домівки, бізнес, роботу, звичний спосіб життя. І кожному доводилося знаходити в собі сили рухатися далі.

Бліц: про Україну, силу та мрії

— Три слова, які сьогодні у вас асоціюються з Україною?

— Незалежність. Свобода. Мир.

— Яка історія за останній рік найбільше вас вразила?

— Найбільше болить доля дітей. Особливо історії, коли через війну родини втрачають своїх дітей або їх розлучають. Це біль, який неможливо описати словами.

— Що найбільше дивує іноземців в українцях?

— Те, що багато українців досі спілкуються російською мовою. Для людей за кордоном це часто незрозуміло, адже вони сприймають Україну як незалежну державу зі своєю мовою.

— Яку рису українців ви вважаєте нашою найбільшою силою?

— Витривалість.

— Яку свою найбільшу мрію ви хотіли б здійснити після перемоги?

— Створити в Україні фонд допомоги та центр психологічної підтримки для людей, які пережили війну. Вірю, що після перемоги така допомога буде надзвичайно потрібною.

— Що для вас означає слово «допомога»?

— Це робити добро без очікування винагороди. Найцінніше, що можна отримати у відповідь, — щире «дякую».

— Одним словом, яка для вас Первомайщина?

— Рідна.

— За чим найбільше сумуєте?

— За людьми, сонцем і неймовірною природою рідного краю.

— Чого ніколи не можна втратити навіть у найважчі часи?

— Людяність.

— Який головний урок світ може взяти в українців?

— Силу і витривалість. Українці показали, як можна боротися, не втрачати гідності й підтримувати одне одного навіть у найскладніші часи.

— Що особисто дає вам сили продовжувати допомагати?

— Приклад моєї родини, друзів і людей, які завжди були небайдужими. Саме вони надихнули мене допомагати іншим.

— Продовжіть фразу: «Я вірю, що Україна…»

— Переможе.

— Ваше побажання жителям Первомайська?

— Найперше — миру. Бажаю всім берегти один одного, не втрачати віри й пам'ятати: лише разом ми здолаємо всі випробування.

Миколаївські