Ігор Пономарчук після майже 14 років служби повернувся додому і шукає своє місце в цивільному житті

16 серпня 2026 р. 12:14

16 серпня 2026 р. 12:14

Про родину Пономарчуків підписники Гард.City вже читали. Ми розповідали історію трьох братів, які захищають Україну: про їхню службу, поранення і те, як вони підтримують один одного. Відтоді багато змінилося. Середній брат Володимир знову отримав поранення, але планує повернутися до побратимів. Молодший Дмитро продовжує службу. Найстарший, Ігор, після майже 14 років у війську звільнився з армії. І вперше за багато років перед ним постало зовсім інше питання — не про наступне завдання чи повернення на позиції. А про те, як жити далі.

Ігор та Володимир Пономарчуки Фото: архів Гард.City Автор: Наталія Клименко

«Тепер треба трохи пожити іншим життям»

З родиною Ігоря ми познайомилися два роки тому, а може, й раніше: уже й не пригадаю. Але точно знаю, що за цей час вони стали мені близькими. Тими людьми, з якими можна говорити без зайвих пояснень і про болюче, і про радісне. Знаєте, є такі люди, про яких просто кажеш: свої. Пам’ятаю нашу першу зустріч з Ганною, дружиною Ігоря . Її глибокий погляд і те особливе бажання допомогти кожному, кому вона може. Ми бачимося нечасто, але якось відчуваємо одне одного навіть на відстані. Цього разу Ганна зателефонувала з новиною: Ігор вирішив завершити військову службу. І ось уже кілька тижнів вони разом думають, яким буде їхнє життя далі.

Ігор говорить про це спокійно. Каже, рішення визрівало поступово. Причин було кілька — стан здоров’я, втома від війни. Але найважливішою стала родина.

— Напевно, найбільше мене підштовхнула сім’я. Дружина вже втомилася переживати, її здоров’я погіршилося, а доньці дев’ять років і вона почала запитувати: «Тату, коли ти звільнишся?» Бо бачить, як інші батьки гуляють із дітьми, а мене постійно немає. Це стало для мене мотивацією спробувати закінчити військову службу і трохи пожити іншим життям, — розповідає Ігор.

Для нього це справді новий досвід. До армії іншої професії він фактично не мав:

— 3 листопада мені виповнилося 18 років, а 7 листопада я вже пішов на службу. Батьки хотіли, щоб я вступав до коледжу у Вознесенську, але я вирішив іти в армію. І так ця служба затягнулася на багато років.

Тепер Ігор пробує зрозуміти, чим займатиметься далі. Він думає про власну справу, хоче отримати технічну спеціальність і поступово знайти себе в цивільному житті. А поки що просто придивляється:

— Я вже кілька тижнів удома, але досі почуваюся трохи чужим у цьому середовищі. Там, у війську, зовсім інші стосунки між людьми. А тут люди живуть своїм життям. Я поки що не дуже розумію їх, і вони не завжди можуть зрозуміти мене. Напевно, після стількох років служби потрібен час, щоб знову звикнути до мирного життя.

Дмитро Пономарчук Фото: архів Гард.City Автор: Наталія Клименко

На війні, пояснює Ігор, багато речей зрозумілі. Є завдання, побратими, відповідальність і чітке розуміння, що потрібно робити. У цивільному житті все інакше. Тут доводиться самому вирішувати, куди рухатися далі.

І саме це зараз стає для нього новим завданням. Не менш важливим, хоча зовні воно зовсім не схоже на військове: навчитися жити без постійного очікування наступного виїзду, повернутися до родини і поступово побудувати життя, у якому буде місце не лише для війни.

Але до цього нового життя доведеться звикати не тільки Ігорю. За роки його служби Ганна теж навчилася жити в постійному очікуванні: чекати дзвінка, повідомлення, звістки про те, що чоловік повернувся із завдання. Тепер він нарешті вдома. І для неї це теж початок нового етапу.

«Коли він пише, що вже вдома, я нарешті видихаю»

Ганна Пономарчук Автор: Наталія Клименко

Історію Ганни читачі Гард.City вже знають. Вона сама родом із Донеччини. Разом із родиною їй довелося виїжджати на підконтрольну Україні територію під обстрілами та вибухами. Тому війна для неї — це не новини з екрана. Це власний досвід, життя в постійному напруженні й роки очікування чоловіка з фронту. Коли Ігор був на службі, зв’язок між ними став окремою частиною цього життя.

— Коли чоловік був не на завданні, ми телефонували одне одному дуже часто. А коли він виїжджав, я просто чекала його дзвінка чи повідомлення. Коли він писав, що вже вдома, що доїхав і все добре, я могла видихнути і якийсь час бути відносно спокійною, — розповідає Ганна.

Ігор зі свого боку намагався не залишати дружину без звістки:

— Обов’язково повідомляв. Звичайно, не розповідав усіх деталей, куди саме їду, що будемо робити. Але попереджав, що можу певний час бути без зв’язку. Залежно від завдання просто писав: «Я на роботі, мене не буде».

Повертаючись, він теж намагався відписатися, навіть якщо це була третя чи четверта година ночі.

— Бувало, звісно, що закрутився і забув написати, — зізнається Ігор.

Тоді про його зникнення зі зв’язку знали вже не лише вдома.

— І командири, і побратими знали, що мене шукає дружина, якщо я раптом зникав зі зв’язку, — усміхається Ігор.

Ганна Пономарчук у Первомайську на акції на підтримку полонених та зниклих безвісти Автор: Наталія Клименко

Ганна пригадує один із таких випадків. Ігор попередив, що після завдання повернеться приблизно за 15-20 хвилин, але певний час буде без зв’язку. Час минув, а повідомлення не було.

— Минуло 20 хвилин, потім ще трохи. Я телефоную, пишу: одна галочка, він не в мережі, не відповідає. Я вже набралася сміливості й подзвонила командиру, — усміхається Ганна.

Тепер ці моменти залишилися позаду. Ігор удома, але роки життя в режимі постійного очікування не зникають в день звільнення з армії. Їх ще потрібно пережити й поступово відпустити.

Троє братів, одна бригада і життя після поранень

Поки Ігор намагається звикнути до цивільного життя, його брати продовжують службу. Троє братів — Ігор, Володимир та Дмитро — свого часу опинилися в одній бригаді. Для них це було важливо: бути поруч, підтримувати один одного і знати, що рідні люди неподалік.

Брати Пономарчуки Фото: з родинного архіву

Володимир, середній брат із позивним «Студент», після першого важкого поранення втратив ногу, але все одно повернувся на фронт. Нещодавно він знову був поранений і отримав контузію. Через пошкодження барабанних перетинок має проблеми зі слухом і потребує операції. Та навіть зараз, під час реабілітації, Володимир думає про повернення до побратимів. Паралельно він уже відкрив новий збір на автомобіль для свого підрозділу.

Підтримати збір Володимира можна за QR-кодом або за номером конверта у Приватбанку: 5168 7521 5914 2408 Фото: Наталія Клименко

Повернувшись додому, Ігор не перестав переживати за братів і своїх побратимів. За роки служби ця думка стала для нього постійною: щоб усі повернулися живими. Він пригадує, що з часом у братів та їхніх побратимів з’явилася традиція, яка допомагала триматися перед виходом на завдання:

— Коли я перейшов до 40-ї бригади і поруч зі мною був мій побратим Саша з позивним Фізрук, у них із Вовою була традиція — перед кожним виходом молитися. Згодом ця молитва стала і нашою спільною традицією.

Мабуть, саме тому, коли мова заходить про долю, Ігор каже, що не хоче вірити у те, що все вже нібито визначено наперед. Він переконаний, що багато залежить від самих людей: від їхніх рішень і від того, наскільки вони бережуть себе та тих, хто поруч.

— Я не думаю, що доля має повністю керувати нашим життям. Ми самі багато в чому відповідаємо за те, як живемо і як себе бережемо. Якщо ми самі себе не будемо берегти, ніхто нас не збереже, — каже він.

Ганна дивиться на це питання через власний досвід: роки очікування чоловіка з фронту, його поранення і постійний страх за життя близької людини.

Тепер, після всього, що довелося пережити цій родині, вони намагаються думати забути про постійне напруження.

Ігор Пономарчук Фото: з родинного архіву

П’ять днів, щоб видихнути

Саме таку можливість Ганна отримала несподівано від знайомої із Західної України, яка організовує відпочинок у Карпатах. Вона має дві вілли та збирає групи людей, які хочуть на кілька днів змінити обстановку, побути в тиші й просто перезавантажитися.

Ганна долучилася до цієї справи й тепер сама формує групи для таких поїздок. П’ять днів відпочинку можна провести за гарною ціною.

— Це не якісь спеціальні преференції. Просто я збираю групи людей, і за мінімальною ціною (всього 9900 гривень за п’ять днів) вони їдуть відпочивати. Триразове харчування, басейн, чан надворі, джип-тур — усе це входить у путівку, — пояснює Ганна.

До речі, власниця вілли, за словами Ігоря, допомагає військовим після поранень та організовує збори на потреби:

— Наскільки ми знаємо, вона часто збирає військових, своїх знайомих, побратимів. Після поранень хлопці можуть приїхати до неї безкоштовно. Для них організовують відпочинок, концерти, різні поїздки і фактично все безкоштовно.

Самі Ганна та Ігор поки що в Карпатах не були, але їх уже запрошували. Для них це теж може стати можливістю трохи зупинитися після років війни.

— Хотілося б побачити трохи інше життя, — говорить Ігор, — тишу, спокій, просто перезавантажитися і хоча б на якийсь час відпочити від цього стресу й постійного шуму. А там життя покаже, куди рухатися.

Миколаївські