«Ми їх чекаємо живими»: у Первомайську пройшла мирна хода на підтримку полонених та безвісти зниклих

16 серпня 2026 р. 13:43

16 серпня 2026 р. 13:43

У неділю, 16 серпня, Первомайськ знову вийшов, щоб нагадати про тих, кого щодня чекають удома. Рідні полонених і безвісти зниклих військових, їхні друзі та небайдужі містяни пройшли мирною ходою від вулиці Коротченка через Одеську до центру міста. Підтримати акцію приїхали рідні та небайдужі з інших населених пунктів — зокрема, делегація з Кривого Озера. Журналістка Гард.City була на ході і поспілкувалася з її учасниками.

Ранок. 16 серпня. Біля ТК «Магніт» уже шикується колона. Люди тримають у руках портрети тих, кого досі чекають удома. Сини, чоловіки, брати, друзі. На одних світлинах — усміхнені обличчя з мирного життя, на інших — хлопці у військових формах. А в очах тих, хто тримає ці портрети, одна й та сама історія: чекання, яке триває місяцями та роками.

Ця хода — нагадування, що за кожним безвісти зниклим стоїть родина, яка чекає, а за кожним полоненим — люди, для яких невідомість стала щоденною реальністю. Їм потрібні розголос, підтримка і найголовніше — звістка про своїх.

Знаходжу чимало знайомих облич. Тут і організатори. Підходжу, вітаюся, запитую, як усе проходить цього разу.

— Несила мовчати, коли рідних немає вдома. А щодня таких, як ми, стає все більше і більше, — говорить організаторка акції Леся Щербаченко. — Тож традиційно нагадуємо про себе і про свою біду. А саму ходу присвятили Дню Незалежності України. Оскільки 24 серпня цьогоріч припадає на будній день, вирішили провести її напередодні.

«Є надія, що він у полоні»

Наталя Лісова Автор: Наталія Клименко

Серед учасників — пані Наталя Лісова. Вона спеціально приїхала з Кривого Озера підтримати первомайську акцію. У її селищі такі заходи проводять щомісяця. Сьогодні жінка виходить на ходу зі своєю особистою історією: її син Віталій Ковінчук вважається безвісти зниклим. Востаннє він вирушив на завдання 2 жовтня 2025 року на Лиманському напрямку, біля села Колодязі.

— Вони пішли штурмувати посадку. Першу посадку відбили, потім почався мінометний обстріл. Хлопці розбіглися в різні сторони. Потім вилітав дрон-пошукач, але нікого не знайшли.

Відтоді жінка живе між надією і невідомістю. Син досі має статус безвісти зниклого. І саме тому родина тримається за головну надію: можливо, він у полоні.

Бабуся розшукує онука Анатолія Качуровського Автор: Наталія Клименко

Поруч ще одна жінка, яка вже два роки шукає свого онука Анатолія Качуровського. Він зник 29 грудня 2024 року.

«Це наш крик душі»

Любов (ліворуч) розшукує свого сина Павла Брагу Автор: Наталія Клименко

Пані Любов розшукує сина Павла Брагу, який зник на Херсонському напрямку.

— У нас син зник два роки тому в червні, поблизу села Кринки. Ми чекаємо, віримо, бо надія — це те, що нас тут тримає. А ось ці акції для нас більше, як крик душі, щоб нас почули. Бо ж результатів, на жаль, від пошуків мало. Де не звертаємося — всюди тиша. Та що там говорити, коли сам Червоний Хрест запитує, чи ми не маємо якоїсь інформації. Тож є лише очікування.

Поруч із пані Любов її подруга, яка не залишає її саму в цьому очікуванні.

Подружжя чекає на свого сина Віталія Фокшу Автор: Наталія Клименко

Ще одна родина вже близько двох років чекає на сина Віталія Фокшу. Він зник безвісти на Курщині.

— Ніяких відомостей немає, але ми віримо, що він повернеться. І повернуться всі наші хлопці. Ми їх чекаємо додому живими, бо тут на них чекають діти, батьки, жінки, — говорить мама Віталія.

Віталій пішов у розвідку разом із групою. Востаннє, за словами рідних, виходив на зв’язок 17 серпня. Він був командиром відділення, командиром бойової машини. На зв’язок мав вийти о 20:00, але цього не сталося. Відтоді для його тата й мами 17 серпня — не просто дата в календарі. Це день, до якого подумки повертаються знову і знову.

Від ходи — до хвилини мовчання

Колона рушає вулицями міста. У руках учасників ходи портрети, банери, прапори. Люди скандують: «Наші ще не вдома!»

На знак підтримки вздовж маршруту зупиняються автомобілі. Водії виходять, схиляють голови та висловлюють підтримку. У такі моменти місто ніби на кілька хвилин завмирає разом із тими, хто чекає.

Кінцева точка ходи — середмістя, де традиційно проходить мирна акція. Тут уже чекають інші учасники. Колона стає вздовж вулиці.

Далі — хвилина мовчання на честь загиблих. А потім знову звучать імена тих, хто досі не повернувся, кого шукають, на кого чекають. Далі вирушають до пам’ятних місць.

У сквері Небесної Сотні рідні — покладання квітів.

Світлана принесла квіти синові та чоловікові Автор: Наталія Клименко

Пані Світлана принесла квіти одразу двом найдорожчим людям — сину та чоловікові. Каже, що вірить у силу таких акцій. Бо для родин безвісти зниклих будь-яка звістка — це шанс.

У сквері Небесної Сотні Автор: Наталія Клименко

Тут же в сквері сидять інші матері. Їхній біль видно здалеку. У кожної своя історія: очікування та болю.

Миколаївські