Радіоклуб «Гарт», спогади та історії про Вінграновського: до 90-річчя видатного первомайця

17 жовтня 2026 р. 08:52

17 жовтня 2026 р. 08:52

У 2026-му виповнюється 90 років від дня народження Миколи Вінграновського. До річниці триває радіомарафон, який проводить первомайський радіоклуб «Гарт». Про те, як радіоаматори популяризують у світі ім’я українського поета, письменника й кінорежисера, та про дружбу з Вінграновським розповів Гард.City Віктор Максименко, почесний президент радіоклубу.

У дитинстві пан Віктор жив через хату від Вінграновських та дружив із Миколою Вінграновським. Різниця у віці в 13 років не завадила приятелювати: пан Віктор пригадує, що Микола був компанійською людиною, часто збирав дітей та відпрошував у батьків, щоб разом вирушити на риболовлю або погомоніти біля вогнища. Детальніше про ці спогади можна прочитати у великому інтерв’ю Юрія Островершенка з Віктором Максименком «Вінграновський як міфотворець. Розмова по-сусідськи» .

Нині ж, сонячної жовтневої днини ми (авторка цієї статті та краєзнавиця Тетяна Хмара), зустрічаємося з паном Віктором у Первомайську, на Богополі, у тих місцях, де колись жила родина Вінграновських. Між рейсами 106-ї маршрутки є трохи часу поспілкуватися про радіоклуб та Вінграновського.

Віктор Максименко Автор: Юлія Савва

Радіомарафон до 90-річчя: як про Вінграновського дізналися десятки країн світу

Первомайському радіоклубу «Гарт» торік виповнилося пів століття. Заснований він був у 1974-му, а Віктор Максименко є одним із співзасновників. Клуб діє дотепер, і на одному із засідань цьогоріч пан Віктор запропонував провести міжнародну акцію на честь Миколи Вінграновського.

— Я звернувся до Державного комітету радіочастот у Києві, вони виділили спеціальний позивний до цієї дати. І з 15 травня до 31 грудня 2026 року ми проводимо цю акцію, мета якої — ознайомлення з творчістю Вінграновського.

Ювілейна радіостанція отримала унікальний позивний Автор: Юлія Савва

Ювілейній радіостанції був присвоєний унікальний позивний EM90ZMV. Розшифровуємо: префікс EМ — це радіоаматорський позивний України, що видається Українським державним центром радіочастот для аматорських радіостанцій зі спеціальною ліцензією (наприклад, ювілейних). Число 90 означає 90 років Миколі Вінграновському. Суфікс Z присвоєний Миколаївській області. МV означає Микола Вінграновський. Кожен радіоаматор світу, що провів зв’язок із ювілейною радіостанцією, отримує поштою спеціальну картку, виготовлену первомайським «Гартом». Пан Віктор розповідає:

— Я провів 3,5 тисячі радіозв'язків, у 55 кр аїн світу поїдуть такі картки. Я вважаю, що це досить потужна акція. Що можемо, те робимо. Якщо наші люди не дуже знають, хто такий Вінграновський, то, звичайно, радіоаматори якоїсь країни в Океанії запитують, хто це, хто це. Тут (на картках) написано коротко, хто це, я їх відсилаю на сайт, вони заходять, знайомляться.

Як відбувається радіозв’язок? Радіостанція виходить в ефір на певних частотах, виданих державою.

« Я даю загальний виклик: «Всім-всім. Працює радіостанція Echo Mike Ninety Zulu Mike Victoria (так звучить позивний радіостанції англійським фонетичним алфавітом — прим. авт). Обмінюємося, як чути. І потім завжди питають, на честь кого цей позивний. З якого приводу, оскільки він ювілейний. Говоримо, що це на честь 90-річчя Вінграновського. А хто такий Вінграновський? Йдіть на сайт, там все описано українською ».

Зв’язок із іншими країнами відбувається англійською мовою або ж азбукою Морзе. Є ще й цифровий вид зв’язку — за допомогою комп’ютера. Радіомарафон триватиме до 31 грудня 2026 року. Тоді підіб’ють підсумки та визначать переможців.

Нині у складі первомайського «Гарту» близько 60 радіоаматорів. Раніше радіоклуб мав своє приміщення у будівлі старого виконкому, у підвалі. Нині окремого приміщення немає, проте учасники клубу регулярно збираються разом. « Доманівський район, Арбузинський район, вони всі тяжіють до нас, у нас хороший колектив. Ми коли збори проводимо, то вони також всі з'їжджаються сюди, поспілкуватися », — каже Віктор Максименко.

Про Японію і радіоаматорів

Найчастіше в радіоефірі первомайський радіоаматор спілкується з... Японією.

— Найбільше в мене зв'язків з Японією. На першому місці Японія, потім йде Німеччина, Італія і так далі. Я вам скажу, що в Японії 1,5 мільйона радіолюбителів, це дуже-дуже багато, набагато більше, ніж навіть у Сполучених Штатах Америки. Там надзвичайно розвинене це хобі.

— Про що ви говорите з японцями?

— Про що можна говорити з незнайомими людьми? — усміхається мій співрозмовник. — По-перше, про погоду, яка у вас погода, яка апаратура. Забороняється торкатися політики, релігії.

Про регламент і росіян, які його порушують

Для аматорських радіостанцій діють правила, визначені Регламентом аматорського радіозв’язку України. Правила Міжнародного союзу електрозв'язку (ITU) також забороняють обговорювати політику, висловлювати релігійну чи міжнаціональну ворожнечу.

Між тим, за словами Віктора Максименка, з початку повномасштабного вторгнення росіяни порушують правила, виходячи на частоти українських радіостанцій: вживають нецензурні слова, а також називають «бандерівцями». « Що вони тільки на нас не кричать. Це страшне. Ніяких правил для них не існує. Доводиться переривати ефір », — ділиться радіоаматор. Переконувати росіян немає сенсу, впевнений він.

Про криницю, де брав воду Вінграновський

Продовжуємо прогулянку вулицею Асі Гранатурової (колишня Ковпака). Це на Поронівці, нижче вулиці князя Святослава (колишня Жукова), де збереглася одна з хат, у якій на Богополі жили Вінграновські у 1960-х роках. Саме тут минуло дитинство видатного земляка, тут він виріс, звідти ходив у школу (нині Первомайська гімназія №10 імені Миколи Вінграновського).

На вулиці Гранатурової бачимо криницю. Пан Віктор розповідає, що тут брав воду весь куток, і Вінграновські також:

— К оли вони тут проживали, чоловіки працювали, а жінки тримали господарство. Ви бачите, що тут така майже сільська місцевість. Побут, корови, господарство. Все це потребувало води. І оце люди всі ходили. Спочатку була коло річки кирниця, а на початку 60-х побудували цю кирницю, і люди почали сюди ходити .

Криниця на вулиці Асі Гранатурової Автор: Юлія Савва

З криниці набирали воду, щоб пити, а для технічних потреб носили з ріки: «На будівництво, то ходили, з річки носили.

— Коли ми будувалися, батько йшов на роботу і казав мені: дві 200-літрові бочки щоб я за день наносив. І оце на коромислі 20 разів я мав принести , — згадує Віктор Максименко.

Згодом в районі провели водопровід. За словами Віктора Максименка, це була історія не з легких (тоді він на посаді депутата добивався проведення водогону): коштів на це не було. Та після екологічного лиха 2000-х у Болеславчику, коли перевірка колодязів по місту показала, що вміст нітратів у криниці перевищив норму в десятки разів, водогін таки провели.

Біля криниці Автор: Юлія Савва

Про телефон, Одеську кіностудію і човни

Віктор Васильович розповідає, що Микола Вінграновський досить часто заходив до них, вже коли працював на Одеській кіностудії та приїздив у гості до батьків:

— У кутку тільки в нас був телефон. І він, коли працював на Одеській кіностудії, бувало, виривався на 2-3 дні додому, до батьків. І завжди вечором приходив до нас, дзвонив у кіностудію, вирішував якісь питання .

Батько Миколи Степановича був гарним майстром:

— Батько їхній, Степан, був хороший столяр. Люди будувалися, і всі вікна, двері — це все він робив. Також робив човни. Через річку було сполучення човнами.

У 1969 році Вінграновські побудували собі будинок просто через річку навпроти, в Голті.

Про книжки, лист і приймач

Запитую, які історії, пов’язані з Вінграновським, найбільше запам’яталися? Віктор Васильович пригадує декілька.

— Я пам'ятаю таку історію. Мені 10 років. Він прийшов до нас, а мама каже, що сьогодні мій день народження. Вінграновський каже: «Я зараз прийду». Дуже швидко прийшов і подарував мені книжку. Як зараз пам'ятаю: Володимир Маяковський. Така палітурка червона. І він написав мені: «Поздоровляю з першим ювілеєм».

Поронівка Автор: Юлія Савва

Друга історія — теж про книжки.

— Раз я пішов до них. А дядько Степан у майстерні щось робив. Каже, вилізи на горище, щось йому треба було з горища дістати. Я виліз туди, йому подав. І бачу — ціла гора книжок. Підручники, в основному: Геля вчилася, Алік, він (сестра та брат Миколи Вінграновського — прим. авт). А я кажу: «Можна я тут щось...» — «Та бери, що хочеш». То я вибрав дві чи три книжки. Попався мені томик Лесі Українки. Такий, старовинний-старовинний. Написано, як зараз пам'ятаю: «Харківське видавництво, 1925 рік». Це навіть на ті часи вже було досить давня книга. Також підручник з історії для 9-10 класу. Мені там ілюстрації сподобались. Я взяв. А потім вже коли прийшов додому, почав ту історію гортати, знайшов листа. Фірмовий такий лист. Журнал «Дніпро». Я за змістом зрозумів, що Микола Степанович вислав туди вірша надрукувати. А внизу підписано: «Платон Воронько». Пише йому, що на превеликий жаль, цей вірш надрукувати не можуть, багато зауважень є, ви попрацюйте краще. Такий лист. Я коли Юрію Островершенку сказав, що (Вінграновському порадили) попрацювати над словом, він пожартував, що той (редактор) сам не доріс ще тоді до Вінграновського.

Вулиці Богополя Автор: Юлія Савва

Ці книжки та лист не збереглися. « Там пожежа була. На превеликий жаль, багато що згоріло. Єдине, що в мене досі з їхньої родини, знаєте, що залишилося? Приймач. «Урал-1957 », — каже Віктор Максименко. Приймач знайшли на горищі вже нові господарі хати, які придбали її у Вінграновських, а одноліток Віктора, з яким вони приятелювали, передав йому. « Якимось дивом він досі у мене зберігся, той приймач. Не знаю, кому він потрібен. Це як музейна реліквія ».

Приймач «Урал-1957» Автор: Віктор Максименко

Про сніг, лижі і зайців

— Я розповідав вже цю історію , — продовжує Віктор Васильович. — Зима, сніг по коліно. Він (Вінграновський) прийшов, каже: «Хочеш на полювання?» Ну, хто ж не хоче? — «Приходь вечором, відпросися. На нічне полювання на зайців підемо». Я прийшов вечором, а на кухні з Вінграновським сидів письменник Натан Рибак. Вони вечеряли. І, я пам'ятаю, на чому світ стояв паскудили Хрущова. А потім пішли. Я вперше на лижах взагалі стояв. У мене ніколи лиж не було. І ще мені дали одностволку, а в кожного з них була двостволка. Треба було до Ясинушки прийти.

А ніч така була, ну зоряна, ясна, як там у пісні. Сніг і місяць. Посадка йде, я йшов з лівого боку, вони двоє з правого. Мені сказали: «Не здумай стріляти. Тільки по нашій команді». Пройшли до Ясинушки тої кілометри, мабуть, три-чотири. Ніяких зайців ми не бачили.

І вони сказали: «Все, йдемо назад. Ми розвернулися, прийшли, і в нагороду мені було те, що вони мені дозволили з тої рушниці вистрелити. Це ж для мене, пацана, 13 років, знаєте, як з справжньої рушниці вистрелити , — згадує Віктор Максименко.

Про куліш, вогнище і каструлю

Наступна історія про те, як Вінграновський запросив Віктора Васильовича на куліш.

— Він запрошував мене, в садку їжу варив. Там два камені стояло і він там прості якісь страви готував. Я пам'ятаю, як ми куліш варили, він казав, це справжня козацька їжа, куліш. І ми там спалили каструлю алюмінієву. Поставили на вогнище пусту каструлю. А він мені тоді каже: «Ну хай ти ще фізику не вчив, а я, як же це я так?» Прийшла його жінка з сином Андрієм на руках, може йому пів року було. Посміялися, то він (Микола) пішов за другою каструлею.

Віктор Максименко ділиться спогадами про ВІнграновського Автор: Юлія Савва

Про фільми, автограф та «Будьмо»

На початку 1990-х років, коли Вінграновський приїхав до рідного міста, щоби презентувати у Первомайську свої твори, відбулася ще цікава зустріч.

Віктор Максименко пригадує:

— Уже я дорослий був, тут очолював партійну організацію, і ми вирішили його (Вінграновського) в депутати Верховної Ради запросити. Він приїхав (у Первомайськ) , презентував фільми про столиці України (документальний цикл «Чотирнадцять столиць України», який режисер знімав у 1990-х на студії «Укркінохроніка», — прим. авт). Я взяв книжку його, думаю, хай він мені підпише. На площі були він, Аня (дружина брата Аліка) , ще хтось з родичів. Я підійшов і кажу: «Миколо Степановичу, підпишете книжку? Він взяв і питає: «Як тебе звати?» Аня каже: «Миколо, та це ж Вітя». А він каже: «О, я тебе не впізнав». Та звісно, він мене бачив років у 15-16, а мені вже 45. Як він мене міг впізнати?

Книжку Вінграновський підписав. А від пропозиції стати депутатом відмовився. Сказав: « Я все життя мріяв займатися справою тою, що мені по душі. Зараз мені дали фінансування, я можу цим займатися. Хай вони там штани протирають, мені не до цього, я займусь своєю справою ».

Мій співрозмовник пригадує, що Вінграновський вказав на пам’ятник Леніну, який тоді ще стояв на центральній площі Первомайська, зі словами « Його вибирайте », а потім поцікавився: « Хоч від якої партії пропонуєш? Не від комуністів випадково? »

— Я кажу, та ні, від соціал-демократів , — пригадує пан Віктор. — А він: «Так, це ті, що в Швеції, хороша країна Швеція». А потім розповів, що особисто знайомий з послом Швеції в Києві. «Каже: «Знаєш, яке він перше слово вивчив українське?» — «Яке?» — «Будьмо». Ось така розмова цікава з ним відбулася .

Зупинка 106 маршрутки Автор: Юлія Савва

Підходить 106-та маршрутка. Час їхати, бо наступну дочекаємося не скоро. Дякуємо за розповіді та рушаємо додому, щоб записати ці спогади.

Більше статей про Вінграновського читайте в архівах Гард.City.

Миколаївські